Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 55)

– Як ти гадаєш, мені важко встановлювати емоційні зв’язки?

– Не знаю, та й мене це не обходить.

– Леандро ніколи б не висловився таким заяложеним штампом, взятим неначе з розділу життєвих порад журналу «Крій і пошиття».

– Ну, то, либонь, я сам це вигадав, я ж бо передплачую собі кілька таких журналів.

– Що він насправді сказав?

– Навіщо ти це робиш із собою, Алісіє?

– Роблю з собою що?

– Мучиш себе.

– То ось хто я, на твою думку? Мучениця?

Варґас якийсь час тільки мовчки дивився на неї. Зрештою він похитав головою.

– Що сказав Леандро? Я обіцяю, якщо ти скажеш мені правду, я більше ні про що не запитуватиму.

Поліціянт зважив усі за і проти.

– Він сказав, що ти гадаєш, ніби ніхто тебе не зможе полюбити, тому що ти не любиш сама себе і думаєш, що ніхто ніколи тебе не любив. І що за це ти не можеш вибачити світу.

Алісія опустила очі й витиснула з себе кволий усміх. Варґас зауважив, що погляд її осклянів, і кахикнув.

– Ти хотіла поговорити про мою сім’ю… – сказав він.

Алісія стенула плечима.

– Мої батьки походять із невеличкого селища в…

– Я мала на увазі, чи є в тебе дружина й діти, – перервала вона його.

Варґас глянув на неї порожніми очима без жодного виразу на обличчі.

– Ні, – відказав він по якійсь хвилі.

– Я не хотіла завдати тобі болю. Вибач.

Варґас невесело всміхнувся.

– Ти не завдала мені болю. А як щодо тебе?

– Чи є у мене дружина і діти? – перепитала Алісія.

– Щось на кшталт цього.

– Боюся, що ні, – відказала дівчина.

Варґас здійняв свій келих із вином, немов збираючись виголосити тост.

– За самотні душі.

Алісія взяла свій келих і цокнулася, уникаючи Варґасового погляду.

– Леандро – дурень, – по якомусь часі промовив поліціянт.

Дівчина повільно похитала головою.

– Ні. Він просто жорстокий.

Більше до кінця обіду ніхто не промовив ні слова.

15

Вальс прокидається в темряві. Трупа Вісенте вже нема. Мабуть, Мартін забрав його. Лише цьому вилупку могла спасти до голови думка запроторити Вальса до камери з мерцем. На підлозі, там, де раніше лежало тіло, темніє липка калюжа. У Вальсовому кутку лежить купа старого, однак сухого одягу, і стоїть невеличке цеберко з водою, яка має металічний присмак і відгонить нечистотами. Утім, коли Вальс змочує собі губи й насилу робить невеличкий ковток, йому здається, що це найсмачніший напій, який він куштував у своєму житті. Він п’є, аж доки не вгамовує свою, як йому здавалося, непогамовну спрагу, аж доки шлунок і горло не починають пекти. Після цього він скидає з себе закривавлене й брудне лахміття й убирається в якусь одежину з тих, що знайшов у кутку. Від одягу тхне пилом і дезінфектантом. Біль у правій руці стих, і Вальс відчуває там лише слабке пульсування. Спершу він не наважується подивитися на руку, але коли все ж робить це, то бачить, що чорнота розповзлася аж до зап’ястка, немовби він засунув руку у відро зі смолою. Вальс чує сморід зараження й відчуває, як його власне тіло гниє живцем.

– Це гангрена, – мовить голос із темряви.

Серце Вальсові підстрибує, і, обернувшись, він бачить свого тюремника, який сидить на долішній сходинці й спостерігає за в’язнем. Вальс питає себе, як довго той уже тут.

– Ти втратиш руку. Або життя. Вибір за тобою.

– Допоможи мені, будь ласка. Я дам тобі все, чого попросиш.

Тюремник безпристрасно дивиться на нього.

– Скільки я вже тут?

– Недовго.

– Ти працюєш на Мартіна? Де він? Чому не приходить, щоб побачити мене?

Тюремник підводиться. Жмуток світла, що падає згори, торкається його обличчя. Тепер Вальс виразно бачить порцелянову машкару тілесного кольору, яка затуляє чоловікові половину обличчя. Одне око весь час розплющене й не кліпає. Тюремник підходить до ґрат, щоб Вальс міг його краще роздивитися.

– Не пригадуєш, еге ж?

Вальс повільно хитає головою.

– Нічого, ти все пригадаєш. Час у нас є.

Чоловік обертається і має намір підійматися сходами, але Вальс благально простягає ліву руку крізь ґрати. Тюремник зупиняється.

– Будь ласка, – благає Вальс. – Мені потрібен лікар.

Тюремник дістає з кишені пальта якийсь пакунок і кидає його всередину камери.

– Тобі вирішувати, що ти хочеш: жити чи гнити потроху, як гнили через тебе всі ті безневинні.

Перш ніж піти, чоловік запалює свічку й лишає її в невеличкому заглибленні, видовбаному в стіні.

– Будь ласка, не йди…

Вальс чує, як кроки затихають і двері зачиняються. Тоді міністр опускається навколішки, щоб підібрати загорнутий у крафт-папір пакунок. Лівою рукою розгортає його. Попервах він не може збагнути, що це. Лише коли бере предмет у руку й дивиться на нього проти полум’я свічки, Вальс упізнає пилку до дерева.

16

Барселона, мати лабіринтів, ховає в найтемнішому куточку свого серця плетиво вуличок, зав’язаних вузлом у нагромадження руїн теперішніх і майбутніх. Безстрашні мандрівники й заблукані душі всіляких ґатунків лишилися навіки ув’язненими в районі, що його за браком вдалішого означення котрийсь благословенний картограф зволив найменувати Равалем. Коли Алісія з Варґасом вийшли з «Каса Леопольдо», сув’язь вулиць, захаращених халупами, борделями й стихійними ринками, де різномастий набрід продавців пропонував товар далеко за межею законності, зустріла їх у всьому своєму похмурому блиску.

Після щедрої трапези на Варґаса напала легка гикавка, яку він намагався вгамувати глибоко дихаючи й постукуючи по грудях кулаком.

– Це тобі кара за ненажерливість, – виголосила Алісія.

– Ви тільки подивіться на неї! Спершу напхала мене бозна-чим, а тепер ще й знущається.

У під’їзді, з якого на світ божий у всій її напівкровній величі долинали звуки каталонської румби, стояла дама з округлими принадами й хижим настроєм і спостерігала за Варґасом і Алісією з виключно комерційним інтересом.

– Агов, любасику, не хочеш улаштувати собі сієсточку зі своєю худулею і справжньою жінкою в дуеті? – запропонувала володарка ночі.

Варґас, дещо зніяковівши, заперечно похитав головою і пришвидшив ходу. Алісія всміхнулася й поспішила за ним, обмінявшись поглядами з бабехою, яка, побачивши, що здобич віддаляється, стенула плечима й зміряла ще раз Варґаса поглядом з голови до ніг з таким виразом, ніби дивувалася, що такі, як він, ще трапляються серед кавальєро в пристойному взутті.

– Цей район – просто якась соціальна катастрофа, – сказав Варґас.

– Хочеш, я лишу тебе тут самого на якийсь час, щоб ти все виправив? – запитала Алісія. – Я думаю, що, зрештою, ти знайдеш собі тут подружку, яка позбавить тебе цієї гикавки у змиг ока.

– Не глузуй з мене, я ось-ось лусну.