Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 54)
– Я бачу, ви вдвох уже розплутали всю справу, – утрутився Варґас, показуючи на звіт. – Але чи можу я вас просити, Флоренсіо, зробити копію з цього звіту?
– Це і є копія. Можете лишити її собі. Я можу вам ще чимось прислужитися?
– Будьте ласкаві, викличте нам таксі…
14
У таксі Варґас не розтуляв рота, утупивши погляд у вікно: його поганий настрій, немов отруйні випари, поширювався в повітрі. Алісія м’яко штовхнула його коліном.
– Збадьорися, чоловіче, ми їдемо до «Каса Леопольдо».
– Нас примушують марнувати час, – пробурмотів Варґас.
– Це тебе дивує?
Поліціянт розлючено глянув на дівчину. Алісія безтурботно всміхнулася.
– Ласкаво просимо до Барселони.
– Не розумію, чого ти так тішишся.
Алісія розщіпнула свою сумочку й дістала звідти нотатник, який знайшла у Вальсовому автомобілі. Варґас зітхнув.
– Скажи мені, що це не те, що я думаю.
– У тебе вже прокидається апетит?
– Якщо не зважати на те, що крадіжка речових доказів – це серйозний злочин, усе, що я бачу перед собою, – це нотатник із порожніми сторінками.
Алісія нігтем видлубала з-під металевої спіральки, яка скріплювала аркуші, обривки паперу, що затрималися там.
– І що з цього?
– Сторінки було вирвано, – сказала дівчина.
– Ця інформація, без сумніву, стане нам у величезній пригоді.
Алісія приклала перший аркуш нотатника до вікна машини. Проти світла проявилися сліди, відтиснені на папері. Варґас нахилився ближче й напружив зір.
– Числа?
Алісія кивнула.
– Два стовпчики. У першому – послідовність цифр і літер. У другому – тільки з цифр. У кожній послідовності – від п’яти до семи символів. Ось, придивися.
– Я бачу. То й що з цього?
– Числа йдуть по черзі. Починаються з сорока тисяч трьохсот із чимось і закінчуються сорока тисячами чотирмастами сімома чи то вісьмома.
Варґасів погляд просвітлів, хоча тінь сумніву все ще не сходила з його обличчя.
– Це може бути будь-що, – сказав він.
– Мерседес, Вальсова донька, пригадувала, що тої ночі, коли зникнув, її батько говорив щось своєму охоронцеві про якийсь список. Список із числами…
– Не знаю, Алісіє. Найпевніше, ці числа нічого не значать.
– Можливо, – не стала сперечатися дівчина. – Як там твій апетит?
Варґас, переможений, нарешті всміхнувся.
– Якщо вже ти запрошуєш, то щось вигадаємо.
Візит до «Музею сліз» і сподівання – яке, можливо, так і лишиться тільки сподіванням, – що малозрозуміла вказівка, знайдена у відтисках на порожньому аркуші паперу, приведе їх до чогось, трохи піднесли Алісії дух. Запах нового сліду завжди був для неї таємною насолодою: пахощами прийдешнього, як подобалося казати Леандро. Сплутавши хороший настрій із апетитом, Алісія взялася до меню в «Каса Леопольдо» з рішучістю гусара й замовила за двох, якщо не за чотирьох. Варґас не заперечував, коли вона це робила, а коли нескінченним потоком на стіл ринули розкішні потрави, з якими Алісія не могла дати собі ради, досвідчений поліціянт тільки стиха щось бурмотів під ніс, поглинаючи свою – і не лише – порцію.
– За столом ми з тобою також пречудова команда, – зауважив він, смакуючи бичачий хвіст, що точив дивовижні пахощі. – Ти замовляєш, а я їм.
Алісія, що, наче пташина, дзьобала зі своєї тарілки, усміхнулася.
– Мені б не хотілося бути занудою, але не плекай собі надмірних ілюзій, – сказав Варґас. – Ці числа можуть позначати бозна-що. Наприклад, запасні частини до автомобіля.
– Щось забагато в них було запасних частин. Як тобі хвіст?
– Неперевершений. Як той, що його я куштував у Кордобі навесні сорок дев’ятого і який мені сниться ще й досі.
– Ти був сам чи з кимось?
– Ти мене допитуєш, Алісіє?
– Мені просто цікаво. У тебе є сім’я?
– У всіх є сім’я.
– У мене немає, – різко відповіла Алісія.
– Вибач, я не…
– Нема чого вибачатися. Що тобі розповів Леандро про мене?
Варґас, схоже, здивувався, почувши таке запитання.
– Щось він тобі мусив сказати. А ти мусив про щось запитати.
– Я не запитував. А він майже нічого не казав.
Алісія сухо всміхнулася.
– Ну ж бо. Це залишиться тільки між нами. Що він тобі розповів про мене?
– Слухай-но, Алісіє, те, у що ви там бавитеся між собою, мене не стосується.
– Ага, отже, він тобі розповів більше, ніж ти визнаєш.
Варґас роздратовано глянув на неї.
– Він сказав, що ти сирота. Що втратила батьків під час війни.
– Що ще?
– Що ти отримала поранення, через яке в тебе хронічні болі. І що це впливає на твій характер.
– Мій характер?
– Не будемо про це.
– Що ще?
– Що ти самотня і що тобі важко встановлювати емоційні зв’язки з людьми.
Алісія невесело розсміялася.
– Він так і сказав?
– Я не пригадую дослівно. Може, змінимо тему?
– Гаразд. Поговорімо про мої емоційні зв’язки.
Варґас закотив очі догори.