Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 56)

– Може, щось на десерт?

– Лупу. І бажано потужну.

– А мені здавалося, що ти не надто віриш у ті числа.

– Кожен вірить у те, що може, а не в те, що хоче. Якщо тільки він не кретин – у такому разі все навпаки.

– Не знала, що переїдання налаштовує тебе на філософський лад.

– Ти багато чого не знаєш, Алісіє.

– Тому щодня дізнаюся щось нове.

Алісія взяла поліціянта попід руку.

– Не плекай собі надмірних ілюзій, – попередив її Варґас.

– Ти мені вже це казав.

– Це найкраща порада, яку тільки можна дати в цьому житті. Шкода лише, що ніхто до неї не дослухається.

– Які в тебе сумні думки, Варґасе.

Поліціянт подивився на неї, і Алісія побачила в його очах, що він говорить серйозно. Дівчина стерла усмішку зі своїх губ і, не замислюючись над тим, що робить, піднялася навшпиньки й поцілувала Варґаса в щоку. Це був невинний дружній поцілунок, поцілунок, який не чекає нічого, а просить іще менше.

– Ніколи більше не роби цього, – промовив Варґас, рушаючи вперед.

Алісія помітила, що повія, яка стояла в під’їзді, досі спостерігала за ними й бачила всю сцену. Вони коротко переглянулися, і досвідчена жінка, гірко посміхнувшись, лише сумовито похитала головою.

17

Після обіду небо затягло низькими хмарами, крізь які просвічував зеленавий сонячний диск. Раваль у такому освітленні здавався якимось селищем, зануреним під болотяні води. Алісія з Варґасом попрямували вулицею Оспіталь до Ла-Рамбли, і, щойно дісталися туди, дівчина повела поліціянта поміж натовпу, що плинув у напрямку до Королівської площі.

– Куди ми йдемо? – запитав Варґас.

– Шукати збільшувальне скло, яке ти хотів.

Вони перетнули Королівську площу й попрямували переходом, що повів їх попід арками довкола майдану. Там Алісія зупинилася перед вітриною крамниці, всередині якої, неначе в невеличких джунглях, невиразно маячіли постаті завмерлих у лютому вищирі диких тварин, що дивилися у вічність скляними очима. Варґас звів очі й глянув на вивіску над входом і нижче, на літери, вигравірувані на скляних дверях:

– І що це таке?

– Люди називають цей заклад «Музеєм тварин», але насправді це майстерня таксидерміста.

Коли вони зайшли до крамниці, Варґас дістав змогу оцінити різноманітність зібраної там колекції опудал. Птахи, тигри, вовки, мавпи та всілякі інші екзотичні тварини населяли цей імпровізований музей природничих наук, відвідини якого принесли б немало втіхи – чи, може, кошмарних снів – не одному досліднику екзотичної фауни п’яти континентів. Варґас проходив повз опудала тварин, виставлені під склом, захоплюючись майстерністю, з якою їх було витворено.

– Бачу, гикавка тобі відразу пройшла, – зауважила Алісія.

Вони почули позаду кроки й, обернувшись, побачили худу, як олівець, сеньйориту, що дивилася на них, зціпивши долоні на грудях. Варґасові спало на думку, що жінка скидається на самицю богомола.

– Доброго дня! Що я можу вам запропонувати?

– Добрий день! Я хотіла би поговорити з Матіасом, якщо можна, – відказала Алісія.

Богомолиця подвоїла дозу підозріливості у своєму погляді.

– Із якого приводу?

– Із приводу консультації з технічних питань.

– А можу я поцікавитися, хто запитує?

– Алісія Ґріс.

Богомолиця ще раз ретельно оглянула дівчину й, несхвально закопиливши губи, неспішно попрямувала до підсобного приміщення.

– Ти відкриваєш мені нову Барселону, страх яку гостинну й привітну, – пробурмотів Варґас. – Може, мені перебратися сюди?

– Тобі бракує опудал у столиці?

– Якби ж то! Там якраз звірі ще які живі. Хто такий цей Матіас? Колишній наречений?

– Радше претендент.

– Важковаговик?

– Ні, перебувається в напівлегкій. Матіас – спеціаліст у своїй галузі. Тут у нього найкращі лупи в місті, а сам він має найгостріші очі.

– А відьма?

– Якщо не помиляюся, її звати Серафіна. Кілька років тому вона була його нареченою. Зараз, мабуть, дружина.

– Котрогось дня він, либонь, виготовить із неї опудало, яке можна буде поставити поруч із левами, щоб нагнати більше жаху на відвідувачів музею…

– Алісіє! – почувся сповнений ейфорії голос Матіаса.

Таксидерміст вийшов до них із теплою усмішкою на вустах. Матіас був миршавим чоловічком із нервовим виразом на обличчі. Вбраний він був у білий халат і мав окуляри з круглими скельцями, за якими його очі здавалися більшими і які надавали йому дещо кумедного вигляду.

– Скільки літ, скільки зим! – Матіас вочевидь був схвильований зустріччю. – Я гадав, ти вже не живеш у Барселоні. Коли ти повернулася?

Серафіна з очима чорними, як смола, і не надто приязним виразом на обличчі стежила за ними, наполовину заховавшись за фіранкою, якою запиналася підсобка.

– Матіасе, це мій колега, дон Хуан Мануель Варґас.

Таксидерміст простягнув руку, тим часом пильно вивчаючи поліціянта.

– Ваша колекція вражає, доне Матіас.

– О, більшість екземплярів залишилися ще від сеньйора Солера, засновника майстерні. Мого навчителя.

– Матіас дуже скромний, – втрутилася Алісія. – Розкажи про бика.

Чоловік сором’язливо захитав головою.

– Невже ви робите опудала і з бойових биків? – запитав Варґас.

– Немає замовлення, із яким Матіас не впорався б, – взяла слово Алісія. – Кілька років тому до майстерні прийшов відомий матадор і замовив Матіасові зробити опудало зі звірюки вагою понад півтонни, яку він того дня здолав на арені «Монументаль». Матадор хотів подарувати його кінозірці, в яку був нестямно закоханий… Чи не в Аву Ґарднер [71], Матіасе?

– Чого тільки не зробиш заради жінок, еге ж? – промовив Матіас, який вочевидь волів не заглиблюватися в цю тему.

Серафіна погрозливо кахикнула зі свого спостережного посту, і таксидерміст відразу виструнчився, а усмішка зійшла з його лиця.

– Що я можу зробити для вас? Хочете увічнити якусь тваринку? Домашнього улюбленця чи пам’ятний мисливський трофей?

– По правді сказати, – почала Алісія, – наше прохання до тебе трохи незвичне.

– Усе незвичне тут стає звичним. Кілька місяців тому сам Сальвадор Далі переступив поріг цієї майстерні й запитав, чи ми не можемо зробити опудала з двохсот тисяч мурах. Я не жартую. Коли я сказав йому, що мені це видається неможливим, митець запропонував зобразити портрет моєї Серафіни посеред комах і кардиналів на запрестольному образі. Геній, що тут казати. Отже, як бачите, ми тут не нудьгуємо…

Алісія дістала з сумочки сторінку з нотатника й розгорнула її.

– Ми хочемо попросити тебе, щоб ти зі своїми лінзами допоміг нам роздивитися текст, відтиснений на цій сторінці.

Матіас обережно взяв аркуш паперу й поглянув на нього проти світла.

– Завжди ти зі своїми загадками, Алісіє! Проходьте до майстерні. Зараз подивимося, чим я можу вам допомогти.

Майстерня й лабораторія таксидерміста скидалася на невеличку печеру, повну всіляких алхімічних див. Зі стелі на металевому дроті звисав повноцінний аламбік [72] із лінзами й лампочками. Стіни було заставлено шафками зі скляними дверцятами, за якими можна було побачити численні пляшечки з хімічними розчинами. По боках розміщувалися величезні анатомічні схеми, що демонстрували нутрощі, скелети і м’язи щонайрізноманітніших створінь. Посередині майстерні, що мала вигляд хірургічної палати для чужопланетних прибульців, стояли два великі робочі столи з мармуровими стільницями, а довкола них розміщувалися невеличкі металеві столики, накриті яскраво-червоною тканиною; на них лежав набір хірургічних інструментів, найдивовижніший із усіх, які Варґас будь-коли бачив.

– Не зважайте на запах, – попередив їх таксидерміст. – За кілька хвилин ви призвичаїтеся й не будете нічого помічати.