Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 57)

Сумніваючись, що так воно станеться, однак не бажаючи суперечити Матіасові, Алісія сіла на запропонований їй стілець біля одного зі столів і тепло всміхнулася, чудово усвідомлюючи ті сподівання, якими світилося обличчя її колишнього залицяльника.

– Серафіна ніколи не заходить сюди. Каже, тут смердить мертвечиною. А ось я тут відпружуюся. У моїй майстерні все можна побачити таким, як воно є, без вигадок і прикрас.

Матіас узяв аркуш, поклав його на скляну дощечку й розрівняв. Перемикачем, що розміщувався біля мармурової стільниці, таксидерміст послабив загальне освітлення, лишивши їх у півсутіні, і водночас увімкнув кілька ламп, що звисали зі стелі. Потім узявся за поличку, підвішену на блоках, і наблизив до стільниці набір лінз у металевих держаках.

– Ти навіть не попрощалася, – промовив він, не відриваючи очей від роботи. – Я дізнався від консьєржки. Хесуси.

– Усе сталося доволі швидко.

– Розумію.

Матіас розмістив скляну дощечку між однією з ламп і збільшувальною лінзою. У промені світла проявилися відтиски на папері.

– Якісь числа, – промовив Матіас.

Таксидерміст повернув лінзу під іншим кутом і ще раз ретельно придивився до аркуша.

– Можна крапнути на папір контрастною речовиною, але вона напевне його пошкодить, і якась частина цифр може втратитися… – зауважив він.

Варґас підійшов до письмового столу в кутку приміщення й узяв кілька аркушів паперу й олівець.

– Ви дозволите? – запитав він.

– Звісно. Почувайтеся, як у себе вдома.

Поліціянт підійшов до мармурової стільниці й, приклавши око до лінзи, узявся переписувати числа.

– Схоже на серійні номери, – висловив думку Матіас.

– Чому ти так гадаєш? – зажадала знати Алісія.

– Вони взаємопов’язані. Якщо поглянути на перші три цифри в лівому стовпчику, складається враження, що це якась серія. Решта теж ідуть у якійсь послідовності. І тільки дві останні цифри змінюються що три-чотири числа. – Матіас іронічно подивився на них. – Гадаю, не варто й питати, над чим ви працюєте, еге ж?

– Я лише підлеглий, – відказав Варґас, далі копіюючи цифри.

Таксидерміст кивнув і поглянув на Алісію.

– Я б надіслав тобі запрошення на весілля, але не знав, на яку адресу.

– Мені шкода, Матіасе.

– Це не має значення. Час усе лікує, правда?

– Так кажуть.

– А ти як? Задоволена?

– Як слон.

Матіас засміявся.

– Та сама Алісія.

– На жаль. Сподіваюся, Серафіна не буде гніватися через те, що я прийшла сюди.

Матіас зітхнув.

– Ну, гадаю, вона здогадується, хто ти. Це все коштуватиме мені невеличкої неприємності за вечерею, але не більше. Тим, хто її добре не знає, Серафіна здається трохи злостивою, однак у неї добре серце.

– Я рада, що ти зустрів людину, яка заслуговує на тебе.

Матіас лише мовчки поглянув їй в очі. Варґас, виконуючи роль «третього зайвого», намагався триматися поузбіч цієї розмови впівголоса й далі переписував цифри, не наважуючись дихати. Таксидерміст обернувся до нього й поплескав поліціянта по спині.

– Готово? – запитав він.

– Уже закінчую.

– Можна було б помістити дощечку з аркушем до проектора.

– Гадаю, я дам собі раду без цього, – відказав Варґас.

Алісія встала зі стільця й узялася блукати приміщенням, розглядаючи інструменти, немов у музеї. Матіас, опустивши очі, стежив за нею здаля.

– Давно ви знайомі? – запитав таксидерміст.

– Лише кілька днів. Ми просто разом працюємо над однією справою, нічого більше, – відказав Варґас.

– Той ще персонаж, еге ж?

– Перепрошую?

– Алісія.

– Так, дівчина має свої особливості.

– Вона ще користується корсетом?

– Корсетом?

– Це я його виготовив, знаєш? Спеціально для Алісії. Просто шедевр, хоч і не личить вихваляти свою роботу. Я використовував китовий вус і смужки вольфраму. Це називається екзоскелет. Такий витончений, такий легкий і вміло прилагоджений, що носиться, наче друга шкіра. Сьогодні вона його не наділа. Я це бачу з того, як вона рухається. Нагадуй їй, що вона мусить його носити. Для її ж блага.

Варґас кивнув, удаючи, ніби зрозумів, про що каже таксидерміст, і дописав останні цифри.

– Дякую, Матіасе. Ти нам дуже допоміг.

– Завжди до ваших послуг.

Поліціянт підвівся з-за столу й кахикнув. Алісія обернулася, і вони перезирнулись. Варґас кивнув. Дівчина підійшла до Матіаса з усмішкою, що, як здалося Варґасові, мала бути болючішою за удар кинджалом.

– Що ж, – напружившись, промовив Матіас. – Сподіваюся, нам не доведеться чекати на наступну зустріч іще кілька років.

– Сподіваюся, не доведеться.

Алісія обійняла його й шепнула щось на вухо. Матіас кивнув, однак не стиснув її у відповідь: руки його лишились опущеними вздовж тулуба. По якійсь хвилі дівчина відступила й рушила до виходу, більше не промовивши ні слова. Матіас зачекав, доки вона вийде, і тільки тоді обернувся. Варґас простягнув йому руку, і таксидерміст її потиснув.

– Бережи її, Варґасе, тому що сама вона себе не берегтиме.

– Я намагатимусь.

Матіас кволо всміхнувся й кивнув; цей чоловік мав молодий вигляд, однак досить було зазирнути йому в вічі, щоб побачити там душу, яка зістаріла від смутку й гризот.

Поліціянт перетнув виставкову залу з тваринами, завмерлими в півтемряві, Серафіна провела його до виходу. Її очі палали від люті, а губи тремтіли.

– Ніколи більше не приходь сюди з нею, – попередила жінка.

Варґас вийшов на вулицю й помітив Алісію, що, спершись на борт фонтана, масувала праве стегно з гримасою болю на обличчі. Поліціянт підійшов до неї і присів поруч.

– Чому б тобі не піти додому перепочити? Завтра буде новий день.

Дівчина лише мовчки глянула на нього. Цього вистачило, щоб Варґас зрозумів і передав їй цигарку, яку вони докурили разом.

– Ти думаєш, я погана людина? – врешті запитала Алісія.

Поліціянт підвівся й подав їй руку.

– Ходімо, тримайся за мене.

Алісія вчепилася за Варґаса, і так, кульгаючи, зупиняючись що десять-п’ятнадцять метрів і кусаючи губи від болю, добулася до свого під’їзду. Коли вона спробувала дістати ключі з сумочки, ті впали на підлогу. Варґас підняв їх, відімкнув двері й допоміг Алісії зайти. Дівчина, постогнуючи, прихилилася до стіни. Поліціянт глянув на сходи, а потім, не промовивши ні слова, узяв Алісію на руки й рушив нагору.