Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 59)

– Яку історію?

– Ніяку. Це не має значення.

– Коли ти так кажеш, я починаю хвилюватися по-справжньому.

– Він не розповідав тобі про свою родину?

– Ми не розмовляємо на особисті теми.

– У такому разі я не хотів би бути тим, хто…

– Що сталося з його родиною?

Леандро знову замовк. Алісія майже бачила, як він посміхається, облизуючи губи.

– Варґас утратив дружину й доньку в автомобільній аварії років три тому. Кермував п’яним. Донька була твого віку. Тяжко йому тоді довелося. Мало не витурили зі служби.

Алісія нічого не відповіла. Вона почула дихання Леандро, який прошепотів у слухавку:

– Він тобі нічого цього не розповідав?

– Ні.

– Мабуть, не хоче ворушити минуле. У кожному разі, сподіваюся це не стане проблемою.

– А якою проблемою це мало би стати?

– Алісіє, ти знаєш, що я ніколи не втручаюся в твоє особисте життя, хоча, їй-богу, іноді мені важко збагнути твої смаки і схильності.

– Я не розумію, про що ти.

– Алісіє, ти чудово розумієш, про що я.

Дівчина вкусила себе за губу й проковтнула слова, що обпікали їй язик.

– Це не стане жодною проблемою, – врешті промовила вона.

– Ну от і чудово. А тепер розповідай, що в тебе є для мене.

Алісія глибоко вдихнула й стиснула кулак так, що аж нігті вп’ялися в шкіру. Одначе, коли дівчина почала свою розповідь, голос її звучав із покірливою і мелодійною інтонацією, яку вона випрацювала, спілкуючись із Леандро.

Протягом кількох хвилин вона коротко переказувала події, що сталися від часу їхньої останньої розмови. Розповіді бракувало барв і деталей. Алісія обмежилася тим, що перелічила послідовність кроків, не пояснюючи, що її спонукало діяти саме так. Оминула вона й важливий епізод викрадення книжки Віктора Маташа з її помешкання вчора вночі. Леандро, як зазвичай, спокійно слухав і не перебивав. Закінчивши розповідь, Алісія змовкла, відпочиваючи, поки Леандро перетравлював її слова.

– Чому в мене таке враження, що ти не розповідаєш мені всього?

– Не знаю. По-моєму, я нічого важливого не оминула.

– Отже, що ми маємо в підсумку: огляд автомобіля, який, імовірно, було використано для, так би мовити, втечі, не виявив ніяких суттєвих свідчень, окрім слідів боротьби, яка не призвела до смерті, і начебто списку чисел, який ми не можемо ні з чим пов’язати і який, можливо, узагалі не має жодного стосунку до справи. З іншого боку, ти далі наполегливо гнеш свою лінію з книжкою цього Маташа, лінію, що мене турбує, позаяк розкриття низки бібліографічних таємниць може виявитися хай і неймовірно захопливим, однак цілковито некорисним для наших потуг відшукати Маурісіо Вальса.

– Є якісь новини від поліції, що провадить офіційне розслідування? – запитала Алісія, сподіваючись повернути розмову в інший бік.

– Нема ніяких важливих новин, і не варто тобі на них очікувати. Досить сказати, що є люди, які не схвалюють того, що нас запросили на свято, нехай навіть і через задні двері.

– Через це за мною стежать?

– Через це і через те, що вони найпевніше так і не повірили – і це цілком природно, – що, знайшовши пана міністра цілого й неушкодженого і передавши його в подарунковій обгортці, ми вдовольнимося тим, що всі лаври й медальки дістануться нашим друзям із поліції.

– Якщо ми його знайдемо.

– Скажи-но, це просто показний брак віри чи ти маєш мені щось сказати?

– Я лише мала на увазі, що важко знайти того, хто, либонь, не хоче, щоб його знайшли.

– Напевне ми цього не знаємо, отже, не будемо зважати на ймовірні побажання пана міністра. Як і на побажання наших колег із Головного управління поліції. Тому я раджу тобі поводитися з Варґасом стримано. Відданість – це звичка, якої не позбуваються за один день.

– Варґасові можна довіряти.

– Це мені каже жінка, яка не довіряє навіть сама собі. Я не розповідаю тобі нічого такого, чого ти сама ще не знаєш.

– Не турбуйся. Я буду обережна з ним. Ще щось?

– Подзвони мені.

Алісія хотіла побажати доброї ночі, коли почула, що Леандро, як завжди, уже поклав слухавку.

19

Блідо-блакитний вогник свічки, що плаває в калюжці розтопленого воску, догоряє. Вальс підносить руку, якої вже не відчуває, до тьмяного сяйва. Шкіра на руці фіолетова, майже чорна. Пальці розпухли, а нігті починають відпадати. Із ранок сочить драглиста і страшенно смердюча рідина. Вальс пробує поворушити пальцями, але рука не відповідає. Тепер це просто шматок мертвої плоті, причеплений до Вальсового тіла. Чорні нитки вже спинаються його плечем. Він відчуває у жилах гнилу кров, яка туманить думки й затягує до каламутного гарячкового сну. Вальс знає: ще кілька годин, і він може втратити притомність назавжди. Він помре в навіяному гангреною наркотичному сні, і тіло його перетвориться на купу гнилля, яка ніколи більше не побачить сонячного світла.

Пилка, яку тюремник лишив у камері, лежить тут. Вальс кілька разів розмірковував про те, щоб скористатися нею. Пробував натискати нею на пальці, які йому вже не належали. На початку Вальс відчував деякий біль. Тепер він уже нічого не відчуває, тільки огиду. Горло його надірване від криків, стогонів і благань змилосердитися. Він знає, що іноді хтось приходить і спостерігає за ним. Коли він спить. Коли марить. Зазвичай це чоловік у масці, Вальсів тюремник. Іншим разом це янгол, схожий на того, що його він бачив біля дверцят машини перед тим, як ніж перетяв Вальсові руку й міністр знепритомнів.

Щось пішло не так. Десь він помилився у своїх розрахунках і припущеннях. Мартіна тут не було, або ж він не хотів показуватися. Вальс знає, мусить вірити, що все це – справа рук Давида Мартіна, тому що тільки в його хворому мозку могла народитися думка вчинити з кимось таке.

– Перекажи Мартінові, що мені шкода, що я прошу пробачення… – тисячу разів благав він тюремника.

Усе марно. Мартін збирається лишити його помирати тут, гнити сантиметр за сантиметром і навіть не зволить бодай раз спуститися до цього льоху, щоб плюнути Вальсові в обличчя.

Якоїсь миті міністр знову непритомніє.

Вальс прокидається в калюжі власної сечі, переконаний, що зараз 1942 рік і він у замку Монтжуїк. Затруєна кров забрала в нього останні мізерні залишки здорового глузду. Вальс сміється. «Я ходив перевіряв камери й заснув у одній із них», – думає він. Аж тут він помічає, що до плеча причеплено не його руку. Вальса охоплює паніка. Він бачив достатньо трупів, і під час війни, і коли був комендантом в’язниці; немає потреби казати йому те, що він і сам знає: це рука мерця. Вальс повзе по підлозі камери, сподіваючись, що рука відчепиться, але вона волочиться слідом за ним. Він лупить нею по стіні, але рука не відпадає. Вальс не усвідомлює, що кричить: схопивши пилку, він починає пиляти руку вище зап’ястка. Плоть піддається, наче волога глина, але коли полотно пилки черкає по кістці, Вальса охоплює жахлива нудота. Однак він не зупиняється й щосили пиляє далі. Скрегіт кістки, яку розгризає метал, тоне в його витті. Під його ногами утворюється калюжа чорної крові. Вальс бачить, що рука тримається лише на клапті шкіри. Відтак хвилею накочується біль. Вальс пригадує, як маленьким хлопчиком він торкнувся оголеного проводу, з якого звисала лампочка в підвалі батьківського будинку. Він падає навзнак і відчуває, як щось підіймається горлянкою. Він не може дихати. Він задихається у власному блювотинні. Ще хвилина, і все. Вальс думає про Мерседес, усіма силами своєї істоти намагаючись викликати в уяві її образ.

Він ледве усвідомлює, що ґрати камери відчиняються й тюремник опускається навколішки перед ним із відром гарячої смоли. Чоловік бере Вальса за куксу й занурює її в смолу. Вальс відчуває, як полум’я палить його. Тюремник дивиться йому просто в очі.

– Тепер пригадуєш? – запитує він.

Вальс киває.

Тюремник встромлює йому в руку голку шприца. По жилах розливається холодна рідина, і у Вальсових думках постає образ чистої блакиті. Після другого уколу приходить спокій і глибокий, без жодного проблиску свідомості сон.

20

Її розбудив вітер, що свистів у шпаринах між вікнами й деренчав шибками. Годинник на нічному столику показував майже п’яту ранку. В Алісії вихопилося зітхання. І тільки тоді вона зауважила темряву.

Алісія пам’ятала, що перш ніж лягти подрімати кілька годин після своєї розмови з Леандро, вона лишила світло у вітальні й коридорі ввімкненим. Однак тепер усе помешкання було занурене в синюватий морок. Намацавши вмикач нічної лампи, дівчина натиснула його. Лампа не загорілася. Алісії здалося, що вона почула, як у вітальні хтось ходить і як стиха прочиняються двері. Дівчину пройняло холодом. Вона схопила револьвер, який провів ніч разом із нею на ліжку, і зняла його з запобіжника.

– Варґасе? – гукнула Алісія ламким голосом. – Це ти?

Її слова луною розійшлися по квартирі й лишилися без відповіді. Алісія відгорнула укривало, встала з ліжка і вийшла в коридор. Підлога під її босими ногами була холодною, наче лід. Наприкінці коридору, облямований чорнотою, виднівся прямокутник тьмяного світла, що линуло з вітальні. Здійнявши пістолет, Алісія помалу рушила вперед. Рука її тремтіла. Діставшись до вітальні, дівчина намацала лівою рукою вмикач і клацнула ним. Нічого не відбулося. Електрики не було у всьому будинку. Алісія роззирнулася, вдивляючись у кожен згусток темряви, в обриси меблів, у кутки вітальні, в яких заліг морок. У повітрі стояв терпкий запах. «Тютюн», – подумала Алісія. А може, це квіти у вазі на столі, які їй лишила Хесуса і які вже почали осипатися всохлими пелюстками. Не зауваживши ніякого руху, Алісія підійшла до комода й висунула першу шухляду. Там дівчина знайшла пачку свічок і коробку сірників, які лежали там, либонь, ще відтоді, як Леандро забрав її до Мадрида. Алісія запалила свічку й піднесла її. Відтак поволі рушила помешканням, тримаючи свічку в одній руці, а револьвер у другій. Підійшовши до вхідних дверей, Алісія переконалася, що вони замкнені. Дівчина спробувала викинути з думок образ Ломани, що, посміхаючись, із різницьким ножем у руках, застиг, наче воскова статуя, чекаючи на неї всередині шафи або за якимись дверима.