Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 61)

– Тобі нема за що вибачатися, а дякувати й поготів, – відказав Варґас.

На його суворому обличчі промайнула тінь ніяковості. Алісія ледь помітно всміхнулася йому.

– Ти хороша людина.

Варґас опустив очі.

– Не кажи так.

Дівчина знехотя куснула один зі своїх тостів. Варґас не відводив від неї очей.

– Що?

– Нічого. Мені подобається дивитися, як ти їси.

Алісія відхопила кусень тоста й усміхнулася.

– Який у нас план на сьогодні?

– Учорашній день ми присвятили Вальсовій машині. Гадаю, сьогодні можна було б навідатися до адвоката Бріанса.

– Як скажеш. Як ти хочеш до нього підступитися?

– Я думаю відрекомендуватися наївною дівчинкою, спадкоємицею, якій потрапила до рук книжка Віктора Маташа і яка хоче її продати. Дон Ґуставо Барсело казав мені, що цей адвокат заступає інтереси колекціонера, зацікавленого в тому, щоб скупити всі книжки цього автора.

– Ти – наївна дівчинка? Цікаво-цікаво. А я? Яку роль ти призначиш мені? Зброєносця?

– Я гадала, що ти міг би бути моїм коханим чоловіком, вірним і зрілим.

– Пречудово. Жінка-пройдоха і старий капітан. Подружжя року. Не думаю, що адвокат це заковтне, навіть якщо він послідущий йолоп.

– Я на це й не сподіваюся. Ідея полягає радше в тому, щоб він відчув недобре і зробив хибний крок.

– Зрозуміло. А потім? Простежимо за ним?

– Ти просто телепат, Варґасе.

Перші промені сонця нарешті проклали собі дорогу й ковзнули по череп’яних дахах, коли Алісія з Варґасом вирушили вниз вулицею. Варґас розглядав фасади будинків обабіч вулиці Авіньйон з безтурботним обличчям провінційного семінариста, що приїхав на вихідні на екскурсію. По якомусь часі він зауважив, що Алісія озирається через плече що кілька метрів. Поліціянт хотів було запитати, що сталося, але, простеживши за її поглядом, побачив, у чому річ. Ровіра в під’їзді метрів за п’ятдесят від них марно намагався приховати свою присутність.

– Зараз я йому швидко розставлю всі крапки над «і», – пробурмотів Варґас.

Алісія притримала його за руку.

– Не треба, лиши його краще.

Дівчина, усміхнувшись, помахала рукою. Ровіра озирнувся в обидва боки, завагався на мить, але, зрозумівши, що його викрито, боязко відповів на привітання.

– От же куций нікчема, – сплюнув Варґас.

– Краще він, ніж хтось інший. Принаймні цей на нашому боці: подітися йому нікуди.

– Як скажеш.

Варґас на мигах показав Ровірі, щоб той відійшов далі й тримався на домовленій дистанції. Чоловічок кивнув і виставив великий палець на знак згоди.

– Диви на нього! Навчився в кіно всяких жестів! – здивувався поліціянт.

– Чи ж не в кіно люди вчаться життя?

– Авжеж, так улаштований світ.

Лишивши Ровіру позаду, вони рушили далі.

– Мені не подобається, що цей кретин сидить у нас на п’ятах, – не вгавав Варґас. – Не розумію, чому ти йому довіряєш. Чому ти гадаєш, що він розповість у комісаріаті те, що тобі потрібно?

– Щиро кажучи, мені його трохи шкода.

– Я гадаю, що кілька добрячих запотиличників не завадили б. Якщо не хочеш, тобі не обов’язково на це дивитися. Я зловлю його сам і намилю чуба.

– Ти споживаєш забагато білку, Варґасе. Звідси стільки агресії.

21

Якщо сутана, як то кажуть, робить із людини ченця, то приймальня й адреса роблять – або не роблять – із людини правника. У місті, переповненому адвокатами, що повлаштовувалися в розкішних апартаментах у панських і королівських палацах на проспекті Ґрасія та інших престижних вулицях, дон Фернандо Бріанс обрав помешкання куди скромніше, щоб не сказати непристойне за всіма канонами його цеху.

Алісія і Варґас помітили його будинок іще здалеку, столітню кам’яницю, що стояла, трохи похилившись, наче п’яна, на перехресті вулиць Мерсé та Авіньйон. Перший поверх займав генделик, що скидався на прихисток для забутих тореадорів і рибалок, які приходили сюди пропити отриману платню. Хазяїн бару, схожий на дзиґу невеличкий гладун із вусами «підковою», саме вийшов, озброєний шваброю і відром гарячої води, від якої тхнуло мийним засобом. Він насвистував собі щось під ніс і жонглював зубочисткою в роті, незворушно відмиваючи бруківку від калюж сечі, блювотиння алкоголіків та інших нечистот, якими зазвичай загиджують припортові вулички.

Обабіч під’їзду громадилися купи коробок і запилюжених меблів. Трійко спітнілих носіїв улаштували собі передих, щоб підкріпитися довгими булками, з яких визирали скибки мортадели [76].

– Контора адвоката Бріанса тут? – запитав Варґас у власника бару, який перервав своє ранкове прибирання й ретельно оглядав прибульців.

– На горішньому поверсі, – відповів він, підносячи вказівний палець. – Але вони переїжджають.

Коли Алісія проходила повз нього, гладун вищирився на всі свої жовті тридцять два зуби.

– Може, філіжаночку кави з молоком і кексик, кралечко? За рахунок закладу.

– Якось іншим разом. Коли зголиш ці зарості, – відказала Алісія, не зупиняючись.

Носії заплескали в долоні на цю насмішку, яку хазяїн бару прийняв із гідністю. Варґас поквапився за дівчиною до сходової клітки, що мала більше спільного зі шлунково-кишковим трактом, ніж із елементом архітектурної споруди.

– Ліфта нема? – запитав поліціянт одного із носіїв.

– Якщо є, то ми його не бачили.

Варґас із Алісією підійнялися на шостий, останній, поверх будинку й опинилися на майданчику, замотлошеному коробками, шафками на документи, вішаками, стільцями й картинами з пасторальними сценками, придбані, схоже, на блошиному ринку «Лос-Енкантес» по кілька сентимо за штуку. Алісія зазирнула до приймальні, в якій наче велися воєнні дії: здавалося, жодна річ не лежала на своєму місці і майже все було спаковано в переповнені коробки або перебувало в процесі переміщення. Варґас натиснув на дзвоник, який не працював, а потім постукав кісточками пальців по дверях.

– Доброго ранку!

У коридор визирнула копиця світлявого волосся, що, наче головний убір, трималася єдиним цілим на голові своєї власниці, одягнутої в квітчасту сукню й нафарбованої рум’янами, підібраними під колір вбрання.

– Доброго ранку, – привіталася Алісія. – Це контора адвоката Бріанса?

Сеньйорита підступила до неї на кілька кроків і здивовано оглянула відвідувачів.

– Так, це його контора. Тобто була його контора. Ми переїжджаємо. Чим ми можемо вам допомогти?

– Ми б хотіли поспілкуватися з паном адвокатом.

– Вам призначено?

– Боюся, що ні. Сеньйора Бріанса нема?

– Зазвичай він приходить трохи пізніше. І пан адвокат досі сеньйорито [77]. Якщо хочете, зачекайте внизу, у барі…

– Якщо ви не проти, ми б радніше зачекали тут. Багато поверхів підійматися.

Секретарка, зітхнувши, кивнула.

– Як забажаєте. Тут, як ви помітили, такий розгардіяш…

– Ми розуміємо, – втрутився Варґас. – І намагатимемося якомога менше вам заважати.

Солодка усмішка Алісії, а надто мужній Варґасів вигляд, схоже, розвіяли недовіру секретарки.

– Ідіть за мною, будь ласка.

Жінка провела їх довгим коридором, що перетинав увесь поверх. По обидва боки крізь прочинені двері можна було побачити приміщення, заставлені приготованими для переїзду коробками. Пил, що його здійняли всі ці пертурбації, лишив у повітрі серпанок блискотливих порошинок, що лоскотали в носі. Мандрівка поміж решток кораблетрощі завершилася в просторій кутовій кімнаті, що видавалася останнім бастіоном порядку в усій конторі.