Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 62)
– Будьте ласкаві сюди, – запросила їх секретарка.
Ця кімната являла собою ту дещицю, яка лишилася незайманою в усьому Бріансовому офісі. Уздовж стін громадилися стелажі з наваленими на них стосами тек, що лише якимось дивом утримували рівновагу. Справжнім витвором мистецтва був письмовий стіл зі шляхетної деревини, який мав такий вигляд, наче його вирятували з пожежі. За ним стояла шафа-вітрина, у якій зберігалося повне зібрання видань «Арансаді» [78], розставлених абияк.
Алісія та Варґас присіли на два табурети, поставлені біля вікна, що виходило на балкон, з якого видно було статую Милосердної Божої Матері, що здіймалася на маківці базиліки на другому боці вулиці.
– Можете попрохати в Діви Марії, щоб вона зглянулася на нас, бо на мої благання вона анітрохи не зважає, – мовила секретарка. – Як вас відрекомендувати?
– Хайме Валькáрсель разом із дружиною, – відказала Алісія швидше, ніж Варґас устиг оком змигнути.
Жінка діловито кивнула, однак її дещо лукавий погляд ковзнув по Варґасу, немовби вона хотіла привітати його зі значно молодшою дружиною і дати зрозуміти, що такому вродливому чоловікові, як він, можна пробачити цей грішок.
– Мене звати Пурі. До ваших послуг. Думаю, пан адвокат незабаром з’явиться. Чи можу я вам щось запропонувати, доки ви його чекаєте? Маріано, з бару, щоранку приносить мені «мадленки» [79] й каву з молоком у термосі, тому, якщо хочете…
– Я б не відмовився, – випалив Варґас.
Пурі задоволено всміхнулася.
– Уже несу.
Вона пішла, кокетливо вихляючи стегнами, що не сховалося від Варґасових очей.
– Маріано, «мадленки» – казна-що, – буркнула під ніс Алісія.
– Кожен завойовує серця тим, чим може.
– Яким дивом ти досі голодний, якщо недавно ум’яв ледь не ціле порося?
– У декого ще тече кров у жилах.
– Чи це часом не сеньйорита Пурі пробудила в тебі первісні інстинкти?
Перш ніж Варґас устиг відповісти, згадана особа повернулася з «мадленками» на тарелі й філіжанкою гарячої кави з молоком, яку Варґас охоче взяв.
– Пробачте, що частую вас не належним чином, але ми вже все поспаковували…
– Не турбуйтеся. Красно вам дякую.
– А чому ви переїжджаєте? – запитала Алісія.
– Власник хоче збільшити платню за оренду… Хапуга. Нехай його тепер зжеруть миші в порожньому будинку.
– Амінь, – погодився Варґас. – І куди ж ви перебираєтеся?
– Я й сама хотіла б це знати. У нас була усна домовленість із одним офісом тут недалечко, за поштою, але підготовчі роботи затрималися й ми тепер змушені чекати щонайменше місяць. Поки що все це поїде на меблевий склад у Пуебло-Нуево, який належить родині пана адвоката.
– А де ви будете працювати тим часом?
Пурі зітхнула.
– Тітка пана адвоката, що недавно померла, мала квартиру в пасажі Мальофрé, що в кварталі Саррія, і наразі так видається, що ми переїдемо туди. Як бачите, крутимося, як можемо…
Алісія та Варґас ще раз оглянули тепер уже колишній Бріансів кабінет, вбираючи ту атмосферу краху, якою він дихав. Очі Алісії затрималися на світлині в рамці, що видавалася пародією на випускне фото. На знімку було зображено чоловіка, очевидно юного Бріанса, оточеного людьми в лахмітті і змарнілими арештантами, закутими по руках і ногах. Під зображенням був підпис:
Алісія підвелася з табурета й підійшла, щоб роздивитися фотографію зблизька. Пурі приєдналася до неї, усміхаючись і похитуючи головою.
– Ось він перед вами, свята людина барселонської адвокатури… Багато років тому, коли він був молодий, так над ним пожартували однокурсники. Таким він лишається і зараз. І зауважте: йому цей жарт видається таким дотепним, що він навіть виставив фото на видному місці, де його можуть побачити клієнти…
– А хіба в пана адвоката немає клієнтів більш…
– Заможних?
– Платоспроможних.
– Є кілька, але досить донові Фернандо зустріти на вулиці якогось бідаху, полишеного Богом напризволяще, як він одразу тягне його до кабінету… Річ у тому, що пан адвокат – дуже добра душа. Тому так і поводиться.
– Не турбуйтеся, ми з тих, хто добре платить, – втрутився Варґас.
– Боже благослови вас. Як вам «мадленки»?
– Першокласні!
Тимчасом як Варґас на втіху Пурі влаштував практичну демонстрацію своєї невситимості, перед дверима до кабінету почувся гуркіт, наче хтось перечепився, а потім вибух голосної лайки. Пурі закотила очі.
– Пан адвокат зараз вас прийме.
Фернандо Бріанс мав вигляд шкільного учителя і носив уживаний костюм. Вузол своєї вицвілої краватки він, либонь, не перев’язував уже не один тиждень, а підошви його черевиків були такі відшліфовані, наче морська галька. Він був жвавий, стрункий і, попри поважний вік, зберіг пишну чуприну сивого волосся й проникливі очі, які ховалися за окулярами в чорній оправі, що ввійшли в моду перед війною. Він був схожий на барселонського адвоката так само, як його секретарка Пурі на черницю, і Алісія подумала, що, попри всю скромність, яка оточувала його, Фернандо Бріанс зберіг ту молодечість і жвавість, притаманну людям, які не старіють, бо ніхто їм не каже, що літа минули і слід уже поводитися статечно й респектабельно.
– Розказуйте, що привело вас до мене, – звернувся до своїх гостей адвокат.
Він усівся на край свого столу й дивився на них із сумішшю цікавості й скептицизму. Бріанс, може, й був небайдужим до безнадійних справ, але дурником він не здавався. Варґас виступив наперед і вказав на Алісію.
– Якщо не заперечуєте, нехай моя дружина сама розповість вам про нашу справу: в нашій родині вона голова.
– Як бажаєте.
– Мені записувати, доне Фернандо? – запропонувала Пурі, що спостерігала за ними з порога.
– Не треба. Іди краще розберися з переїздом. Там заблокували вулицю коробками, і пікап не може під’їхати.
Пурі розчаровано кивнула й пішла виконувати доручення.
– Отже, я вас слухаю… – повернувся до розмови Бріанс, – чи то пак вашу дружину, яка у вашій родині голова…
Дещо глузливий тон адвоката змусив Алісію замислитися, чи Ґуставо Барсело, книгар, із яким вона мала зустріч у «Гуртку верхової їзди», часом не попередив Бріанса про її можливий візит.
– Сеньйоре Бріанс, – почала вона. – Тітка мого чоловіка Хайме нещодавно переставилася й лишила нам у спадок зібрання бібліотечних творів, серед яких є вельми цінні примірники.
– Прийміть мої співчуття. Мабуть, вам потрібна допомога з виконанням заповіту чи…
– Ми звернулися до вас через те, що серед цієї колекції є книжка автора на ім’я Віктор Маташ. Це одна з частин циклу, опублікованого в Барселоні в тридцятих роках.
– «Лабіринт духів», – доказав Бріанс.
– Саме так. Ми дізналися, що ви заступаєте інтереси колекціонера, неабияк зацікавленого в придбанні творів цього автора, і саме тому вирішили…
– Я зрозумів, – урвав її Бріанс, полишаючи край столу, щоби всістися у фотель.
– Можливо, ви були б такі люб’язні сконтактувати нас із вашим клієнтом або ж, якщо хочете, надати нам інформацію, щоб ми самі…
Бріанс кивнув, радше сам собі, ніж у відповідь на пропозиції Алісії.
– На жаль, я цього зробити не можу.
– Перепрошую?
– Я не можу ані надати вам інформацію, ані сконтактувати вас із моїм клієнтом.
Алісія покірливо всміхнулася.
– А можна поцікавитися чому?
– Тому що я його не знаю.
– Вибачте, але я не розумію.
Бріанс відкинувся на спинку фотеля і сплів руки на грудях, потираючи великими пальцями.
– Моє спілкування з цим клієнтом відбувається виключно через листування. Я ніколи з ним не зустрічався й навіть не знаю, як його звати. Як то зазвичай буває з колекціонерами, вони воліють зберігати анонімність.