Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 5)

– А зараз, боцмане, попрошу уваги, адже ви почуєте дивовижну притчу з глибоким символізмом, присмачену інцестом і каліцтвами, достатніми для того, щоб самі брати Ґрімм намочили собі підштаники.

Ось так минали години й дні в морі, аж доки вранці 17 березня 1938 року Фермін розтулив очі й побачив, що його друг-гризун зник. Можливо, його відлякали уривки з Об’явлення Івана Богослова, які минулого вечора читав йому чоловік, а може, щур просто відчув, що їхня подорож наближається до завершення і настав час сходити на берег. Фермін, який уночі задубів від холоду, що пробирав аж до кісток, дістався, хитаючись, до одного з ілюмінаторів, крізь які линув багрянець світанку. Кругле віконце було ледве чи півметра над ватерлінією, і чоловік бачив, як сонце сходить над морем кольору вина. Обійшовши ящики з боєприпасами й цілу купу зв’язаних мотузками іржавих велосипедів, Фермін перетнув трюм і глянув у ілюмінатор на протилежному боці. Промінь імлистого світла портового маяка вдарив у корабель, кинувши тої миті шквал світляних голок крізь усі щілини в трюмі. Віддалік, у туманному мареві, виповзаючи з-посеред вартівень, бань і шпилів, розкинулася Барселона. Фермін подумки всміхнувся, забувши на мить і про холод, і про забої, що вкривали все його тіло, – наслідки сутичок і всіляких знегод, які спіткали його на шляху сюди.

– Люсія… – прошепотів він, викликаючи у своїй пам’яті риси того обличчя, спогади про яке підтримували Ферміна живим у найтяжчих ситуаціях.

Із внутрішньої кишені піджака він дістав конверт, який тримав там, відтоді як покинув Валенсію, і зітхнув. Мрії розвіялися миттю. Судно вже підійшло значно ближче до порту, ніж спершу здалося Фермінові. Будь-який «заєць», який поважає себе, знає, що пробратися на борт корабля – це не найтяжче. Найтяжче – пережити подорож цілим і неушкодженим і непомітно покинути корабель. Якщо Фермін плекав надію ступити на землю власними ногами, маючи при цьому всі кістки на своїх місцях, то саме настав час підготувати стратегію втечі. Дослухаючись до кроків і метушні, що посилилися на верхній палубі, він відчув, що корабель повернув, а двигуни скинули оберти: судно зайшло в устя порту. Фермін заховав листа й поквапився прибрати всі сліди своєї присутності, ховаючи недогарки свічок, лантухи, на яких він спав і сидів, Біблію, що правила йому за поживу для роздумів, і ті крихти, що лишилися від замінника сиру й згірклих галет. Потім кинувся запечатувати ящики, які він мав зухвалість порозкривати, шукаючи харчу. Йому вдалося сяк-так поприбивати дошки на місце за допомогою каблука, що відірвався від одного з його стоптаних шкарбунів. Дивлячись на своє жалюгідне обув’я, Фермін подумав, що ледве він дістанеться твердої поверхні й виконає те, що пообіцяв, наступною його метою буде розжитися парою черевиків, які не матимуть такого вигляду, наче він їх зняв із трупа. Пораючись у трюмі, чоловік бачив крізь ілюмінатори, як судно посувається водами барселонського порту. Фермін ще раз притулився носом до скла й відчув, як йому аж морозом сипонуло за шкірою, коли на вершині гори Монтжуїк він побачив обриси замку й водночас військової в’язниці, що нависла над містом, неначе хижий птах.

– Якщо не будеш обережним, опинишся там… – прошепотів він.

Удалині бовваніла колона пам’ятника Христофорові Колумбу, що, як завжди, показував пальцем у помилковому напрямку, плутаючи американський континент із Балеарським архіпелагом. За дезорієнтованим першовідкривачем починалася Ла-Рамбла, що провадила, спинаючись угору, до самого серця старого міста, де чекала Люсія. На якусь мить Фермін уявив її, що лежить на простирадлах, відчув її пахощі. Почуття провини й сорому викинули з його голови цей образ. Він порушив свою обіцянку.

– Нікчема, – мовив він сам до себе.

Відтоді як він бачився з нею востаннє, минуло три місяці й сім днів, три місяці, які видалися йому трьома роками. Останнє, що вдалося помітити Фермінові, перш ніж він повернувся до своєї криївки, це образ покровительки Барселони, Милосердної Діви Марії, статуя якої завмерла перед входом до порту на бані церкви Ла-Мерсé, немовби хотіла злинути в повітря й полетіти над череп’яними дахами міста. Фермін доручив їй свою душу і своє жалюгідне тіло, тому що, хоча й не ступав на поріг церкви відтоді, як у віці дев’яти років переплутав капличку з муніципальною бібліотекою у рідному селі, він присягнувся перед усіма, хто міг і хотів його чути, що, коли Діва Марія – або ж будь-хто, наділений повноваженнями в небесних сферах – заступиться за нього й допоможе прибути до безпечного місця без серйозних перешкод і вимушених смертельних уражень, то він зміниться, присвятить своє життя духовному спогляданню і стане постійним клієнтом церковних закладів. Давши обітницю, Фермін двічі перехрестився й поквапився заховатися назад до скрині з гвинтівками, простягнувшись на своєму ложі зі зброї, як небіжчик у труні. Перш ніж затулити за собою віко, він помітив свого приятеля-щурика, що позирав на нього з вершечка цілого стосу ящиків і пакунків, який здіймався аж до стелі трюму.

– Bonne chance, mon ami [9], – пробурмотів Фермін.

Наступної миті він уже поринув у темряву, що пахла порохом, відчув доторки холодного заліза до шкіри й здався на невідворотний вирок долі.

2

По недовгому часі Фермін зауважив, що гуркіт двигунів стихає і судно лягає в дрейф у спокійних портових водах. За його підрахунками до пристані вони мали дістатися ще нескоро. Протягом двох чи трьох проміжних зупинок його вуха вивчили всю послідовність і навчилися розбиратися в тому переплетінні звуків, що супроводжувало причалювання: починаючи від розмотування швартових і брязкоту якірних ланцюгів аж до жалібних поскрипувань корпусу корабля, припнутого до пристані. Окрім незвичної біганини й голосів на палубі, Фермін не міг розпізнати жодної з цих ознак. Із невідь-якої причини капітан вирішив зупинити судно раніше, і Фермін, який за попередні майже два роки війни добре затямив, що несподіванки часто ведуть до прикрих наслідків, зціпив зуби і став молитися знову.

– Непорочна Діво Маріє, я зрікаюся свого непрощенного агностицизму разом із іншими мерзенними вигадками сучасної науки, – прошепотів він, ув’язнений у цій неначе труні разом із уживаними гвинтівками.

Відповідь на його молитву не забарилася. Фермін почув, як до їхнього корабля підпливає і черкає об його корпус щось, що, схоже, було іншим, меншим, судном. Якусь хвилю по тому серед метушні матросів палубою розляглися чіткі, майже військові, кроки. Фермін проковтнув клубок, що підступив йому до горла. На корабель піднялися сторонні люди.

3

«Тридцять років у морі, а найгірше завжди стається біля самого суходолу», – думав капітан Аррáес, спостерігаючи з капітанського містка за групою чоловіків, які щойно піднялися трапом з бакборту [10]. Вони погрозливо розмахували зброєю і відпихали матросів убік, готуючи прохід тому, хто, либонь, був у них за головного. Арраес був людиною моря, із тих, що мають обличчя й волосся випалені сонцем і сіллю і вологий погляд яких здавався завжди потьмареним паволокою сліз. Молодим він гадав, що люди підіймаються на борт корабля в пошуках пригод, однак прожиті роки навчили його, що пригоди завжди чекають на тебе саме в порту, і то не такі приємні, як хотілося б. У відкритому морі нічого боятися. На суходолі, натомість, останніми днями капітана дедалі частіше нудило.

– Бермехо, передай по радіо в порт, що нас затримано і що ми прибудемо з запізненням.

Бермехо, його старший помічник, що стояв поруч, зблід і став труситися, мов із пропасниці. За останні місяці бомбардувань і сутичок це траплялося з ним чимраз частіше. Колишньому боцману на круїзних лайнерах, що курсували Гвадалквівіром, бідолашному Бермехо бракувало духу для такої роботи.

– А звідки ви знаєте, капітане, що нас затримано?

Арраес зупинив свій погляд на чоловікові, який щойно ступив на палубу. Загорнутий у чорне габардинове пальто, у рукавичках і крислатому капелюсі, він, здавалося, був єдиним неозброєним серед усіх цих прибульців. Арраес стежив за тим, як чоловік неквапно йшов палубою. Його рухи свідчили про ідеально прораховану байдужість і холоднокровність. Погляд очей, які ховалися за темними окулярами, ковзав по обличчях матросів, його ж власне лице не виражало нічого. Нарешті чоловік зупинився посеред палуби, звів погляд на місток і привітався, знявши капелюха з голови й розтягнувши губи в гадючій посмішці.

– Фумеро, – пробурмотів капітан.

Бермехо, який, здавалося, став нижчим сантиметрів на десять відтоді, як цей тип ступив на палубу корабля, поглянув на свого начальника, білий як крейда.

– Хто? – ледве здолав запитати.

– Політична поліція. Спускайся й скажи всім, щоб не втнули якоїсь дурниці. А потім передай по радіо те, що я тебе просив.

Помічник кивнув, але навіть не рушив із місця. Арраес скинув на нього пронизливим поглядом.

– Бермехо! Мерщій! І, заради Бога, не обісцися!

– Слухаюсь, капітане!

Якусь хвилю Арраес лишався на містку сам-один. День видався ясний, кришталеве небо, де-не-де помережане хмаринками, що поспішали кудись, змусило б аквареліста нетямитися з захвату. На мить капітан замислився, чи не варто сходити до своєї каюти за револьвером, який він тримав у шухляді, що замикалася на ключ, але усвідомивши наївність цієї думки, Арраес лише гірко посміхнувся. Він глибоко вдихнув і, защіпаючи ґудзики на своєму пошарпаному кітелі, спустився з містка на палубу, де, крутячи цигарку між пальцями, на нього вже чекав давній знайомий.