Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 4)

– Та нічого особливого, дрібниці. Так, примітки внизу сторінки, щонайбільше. Зовсім нешкідливі. Хлопчина просто допитливий і кмітливий на вдачу, і, певна річ, він схопив усе і зв’язав докупи. Я не винен, що твій син такий меткий. Вочевидь, вдався не в тебе.

– Матір Божа… А Беа знає, що ти говорив із ним про Каракса?

– Я до твого подружнього життя не пхаюся. Але, здається мені, є небагато такого, про що твоя дружина не знає або не здогадується.

– Я категорично забороняю тобі, Ферміне, розмовляти з моїм сином про Каракса.

Товариш поклав руку на серце й урочисто схилив голову.

– На моїх устах – печать. Нехай впаде на мене щонайчорніше безчестя, якщо я у хвилину потьмарення порушу цю врочисту обітницю мовчання.

– І не смій також згадувати про Кім Новак, я ж бо тебе знаю як облупленого.

– Ось тут якраз я невинний, як офірний цап, бо ця тема від хлопця нікуди не сховається. Кажу ж, він не дурень.

– Та невже?

– Я покірливо сприймаю твої несправедливі кпини, адже розумію, що вони спричинені розчаруванням від жалюгідного стану твоєї власної метикуватості. Може, ваше добродійство бажає додати до свого чорного списку ще якесь ім’я, окрім Каракса, яке не вільно споминати? Бакунін? Естрельїта Кастро?

– Ферміне, чому б тобі не піти спати і не дати мені спокій?

– І зоставити тебе самого наодинці з небезпекою? Де ж пак! У будь-якому гурті мусить бути бодай один дорослий із клепкою в голові.

Фермін оглянув перову ручку і стос порожніх аркушів, що лежали на письмовому столі. Він торкався їх із таким захватом, наче це був набір хірургічних інструментів.

– Ти вже домізкувався, як зрушити це діло з мертвого місця?

– Ні. Я саме над цим розмірковував, доки не з’явився ти й не став верзти дурниці.

– Казна-що. Без мене тобі не написати навіть списку покупок.

Зрештою, засукавши рукави перед тою титанічною працею, що чекала на нас, Фермін упевнено сів на стілець коло мене і пильно-пильно подивився мені в обличчя так, як уміє лише той, хто не потребує слів, щоб його зрозуміли.

– До речі, про списки. Бач, в усій цій письменницькій справі я тямлю не більше, ніж у виробництві й застосуванні чернечих волосяниць, але мені щойно спало на думку, що перш ніж починати оповідь про будь-що, потрібно скласти список того, про що ти хочеш розповісти. Провести, так би мовити, інвентаризацію.

– Розробити таку собі дорожню карту? – підхопив я.

– Дорожню карту клепає той, хто не знає до пуття, куди йти, і таким робом переконує себе й інших телепнів, що кудись він таки йде.

– Це не така вже й погана ідея. Усі досягнення, які здавалися неможливими, здійснено завдяки самообману.

– Бачиш? Із нас вийде неподоланний дует. Я буду думати, а ти нотувати.

– Що ж, тоді думай уголос.

– А в цій штукенції вистачить чорнила для подорожі до пекла й назад?

– Вистачить, щоб вирушити в дорогу.

– Отже, лишилося тільки вирішити, із чого ми почнемо наш список.

– А чом би нам не почати з розповіді, як ти познайомився з нею? – запитав я.

– Із ким – нею?

– Із ким же ще, Ферміне? З нашою Алісією в Барселоні чудес.

Мій друг спохмурнів.

– Я не думав, що коли-небудь розповідатиму цю історію, Даніелю. Навіть тобі.

– У такому разі, це найкращі двері, щоб увійти до лабіринту.

– Людина повинна мати змогу померти, лишивши позаду себе кілька таємниць, – заперечив Фермін.

– Забагато таємниць приводять людину передчасно до могили.

Фермін здивовано звів брови.

– Хто це сказав? Сократ? Чи я?

– Ні. Цього разу це сказав лише кілька секунд тому Даніель Семпере Жисперт, «людина невігласна».

Фермін задоволено всміхнувся, розгорнув жувальну цукерку «Суґус» із лимонним смаком і запхав до рота.

– А ти, шельмо, таки навчився від майстра, хоч тобі на це й пішло багато років. Хочеш «Суґусу»?

Я взяв цукерку, адже знав, що це найцінніший скарб мого друга Ферміна, і, ділячись зі мною, він чинить мені честь.

– Даніелю, ти чув, як подеколи кажуть, що в коханні й на війні все дозволено?

– Чув кілька разів. Зазвичай із вуст тих, що мають більше справ із війною, ніж із коханням.

– Так і є, адже насправді це мерзенна брехня.

– То твоя історія про любов чи про війну?

Фермін стенув плечима.

– А хіба це не одне й те саме?

Ось так, під покровом ночі, огорнутий чаром спогадів, яким загрожувало зникнення в тумані часу, Фермін, жуючи «Суґус», узявся переплітати нитки оповіді, яка мала закінчити – і почати – нашу історію…

Dies irae [5]

1

Його розбудив поштовх моря. Прокинувшись, чоловік, що подорожував «зайцем», не так побачив довкола себе нескінченну темряву, як здогадався про неї. Хитавиця, сморід селітри й шкряботіння води по корпусу судна нагадали йому, що він не на суходолі. Чоловік відсунув лантухи, які правили йому за постіль, і поволі підвівся, дослухаючись до ритмічного порипування підпірок і перекриттів, що утворювали трюм корабля.

Химерне видовище постало перед очима мандрівника: йому здалося, неначе він опинився в затопленому соборі, заставленому добром, награбованим із безлічі музеїв і палаців. Поміж шерегом скульптур і картин окреслювалися обриси цілого парку розкішних автомобілів, накритих напівпрозорою тканиною. Поряд із великим дзиґарем вирізнялася клітка з папугою неймовірно гарного забарвлення, який суворо позирав на чоловіка, неначе засуджуючи того за безквитковий проїзд.

Трохи далі мандрівник зауважив копію статуї Мікеланджело, «Давида», голову якого котрийсь дотепник увінчав трикутним капелюхом Громадянської гвардії. За статуєю примарна армія манекенів, вбраних у старосвітські шати, здавалося, завмерла в нескінченному віденському вальсі. Поруч, біля розкішного катафалка із заскленими дверцятами, лежала купа старих афіш. На одній із них повідомлялося про кориду, що мала відбутися на барселонській «Арені» [6] ще перед громадянською війною.

Серед переліку рехонеадорів [7] увагу чоловіка привернуло ім’я «Фермін Ромеро де Торрес». Очі безквиткового пасажира, якого на той час знали під іншим іменем, котре він незабаром змушений буде покинути в попелі тої війни, пестливо пройшлися по літерах, а губи безгучно повторили слова.

«Гарне ім’я», – подумав чоловік. Музичне. Ба навіть оперне. Саме до пари тому, хто нидіє, подорожуючи «зайцем» по своєму життю. Фермін Ромеро де Торрес, чи то пак худорлявий чоловічок із велетенським носом, що одного – уже недалекого – дня візьме собі це ім’я, останні дві доби провів, переховуючись у нутрощах цього торговельного судна, яке дві ночі тому вийшло з порту Валенсії. Йому дивом вдалося пробратися на борт, заховавшись у скрині зі старими гвинтівками, яку серед іншого вантажу занесли до трюму. Деякі гвинтівки були в зав’язаних чохлах, які мали захистити зброю від вологи, але решту перевозили як є, жужмом. Здавалося, ніж уразити ворога, такі гвинтівки радше схильні були вибухнути в обличчя котромусь нещасливому ополченцеві або й самому Фермінові, якщо він доторкнеться до чого не слід.

Щоб розім’яти ноги й не заклякнути від холоду й вогкості, якими просякли стіни судна, Фермін щопівгодини брався заглядати до ящиків і контейнерів, прагнучи відшукати щось їстівне, або ж, за відсутності такого, просто збавити час. Під час однієї зі своїх вилазок він потоваришував із досвідченим у справах такого роду щуриком, який спершу хоч і ставився з недовірою та осторогою до чоловіка, однак згодом уже сидів, гріючись, у того на колінах і гриз шматки засохлого сиру, які Фермін знайшов у одному з ящиків із припасами. Сир, або ж те, чим була ця цупка й масна субстанція, смаком скидався на мило, і, як підказували Фермінові його гастрономічні чуття, жодна корова чи інша жуйна тварина не доклала руки, чи то пак ратиці, до його створення. Але, хоч хтось мудрий і зауважив колись, що на колір і смак товариш не всяк, злигодні тих днів допомогли Фермінові знайти собі товариша, разом із яким вони насолоджувалися бенкетом, наминаючи сир із таким завзяттям, яке з’являється лише після довгих місяців голодування.

– Друже гризуне, однією з вигод від усіх цих збройних конфліктів є те, що з плином часу будь-яка гидота зрештою смакує як божественна потрава і навіть лайно, уміло насаджене на паличку, зрештою починає видаватися вишуканими французькими делікатесами. Ця напіввоєнна дієта на основі крихт хліба, переполовиненого з тирсою, і юшки з брудної води загартовує твій дух і розвиває смакове сприйняття піднебіння до тої міри, аж доки одного дня ти не переконуєшся, що в часи скрути навіть коркове покриття для стін може бути не гіршим на смак за свинячі шкварки.

Щурик терпляче вислуховував Ферміна, під’їдаючи свою частку з припасів, які роздобув чоловік. Наївшись, гризун часом дрімав коло ніг свого товариша. Фермін спостерігав за ним, відчуваючи, що вони так легко знайшли спільну мову тому, що насправді були подібними між собою.

– Ми з тобою, приятелю, одного поля ягода. Із філософською стійкістю зносимо цю напасть у вигляді мавпи прямоходячої і борсаємося щосили, щоб вижити. Дасть Бог, уже зовсім скоро одного дня ці всі примати вимруть до дідька, долучившись таким чином до диплодоків, мамутів і пташок додо, щоб ви, істоти мирні й діловиті, які задовольняються тим, що сплять, їдять і розмножуються, успадкували цю землю або, принаймні, розділили панування з тарганами і ще якимись жуками.

Якщо пацюк і був незгодний з чоловіком, то цього не показував. Їхнє співіснування ґрунтувалося на приязності й рівноправності, така собі джентльменська угода. Протягом дня вони дослухалися до відгомону кроків і голосів, що відлунювали у ллялі [8]. Зрідка хтось із матросів спускався в трюм, зазвичай аби щось поцупити, і тоді Фермін знову ховався до скрині з гвинтівками, де, заколисаний морем і приспаний запахом пороху, він поринав у дрімоту. Другого дня своєї подорожі, досліджуючи розмаїття дивовиж, захованих у череві цього Левіафана, Фермін, цей сучасний Йона і дослідник Святого Письма на неповній ставці, натрапив на коробку з Бібліями в чудових палітурках. Така знахідка видалася йому щонайменше викличною і оригінальною, однак за браком кращого літературного меню, він узяв одного примірника й за допомогою свічки, також роздобутої серед багажу, читав уголос собі й своєму супутникові вибрані уривки зі Старого Заповіту, який завжди видавався Фермінові набагато цікавішим і захопливішим, ніж Новий.