Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 6)
4
– Ласкаво просимо до Барселони, капітане Арраес!
– Дякую, лейтенанте.
Фумеро вищирився.
– Уже майор.
Арраес кивнув, витримавши погляд двох скелець темних окулярів, за якими ховалися колючі очі Фумеро, так що тяжко було сказати, куди насправді вони дивляться.
– Мої вітання.
Поліціянт простягнув йому одну зі своїх цигарок.
– Ні, дякую.
– Першосортний товар, – наполіг Фумеро. – «Рубіо амерікано» [11].
Арраес узяв цигарку й сховав до кишені.
– Хочете оглянути документи й дозволи, майоре? Усі вони чинні, усі з печатками Женералітату [12]…
Фумеро стенув плечима, із байдужим виразом випускаючи з рота кільця диму і з легкою посмішкою розглядаючи жарину своєї цигарки.
– Я не сумніваюся, що всі ваші папери в порядку. Скажіть-но, а який вантаж у вас на борту?
– Харчові продукти. Ліки, зброя і боєприпаси. І велика партія конфіскованої власності для продажу на аукціоні. Можу показати вам інвентарний перелік усього, засвідчений печаткою урядової делегації у Валенсії.
– Іншого я від вас і не очікував, капітане. Але це все ви будете пояснювати портовим чиновникам і митникам. Я ж простий слуга народу.
Арраес спокійно кивнув, весь час нагадуючи собі, що не можна відвертати очей від цих чорних і непроникних скелець.
– Якби ви дали знати, що шукаєте, майоре, я б залюбки…
Фумеро жестом наказав капітанові йти за ним, і вони вдвох неквапом рушили вздовж палуби, тимчасом як уся команда вичікувально стежила за ними. Через кілька хвилин Фумеро зупинився й, затягнувшись востаннє, викинув цигарку за борт. Спершись на планшир, він поглянув на Барселону так, наче ніколи раніше її не бачив.
– Чуєте запах, капітане?
Арраес відповів не відразу.
– Я не зовсім розумію, про що ви, майоре.
Фумеро приязно поплескав його по плечу.
– Вдихніть глибше. Не поспішайте. Ви неодмінно його почуєте.
Арраес обмінявся поглядом із Бермехо. Члени команди також збентежено перезиралися між собою. Фумеро обернувся, жестом пропонуючи їм принюхатися.
– Що? Ніхто нічого не чує?
Капітан спробував витиснути усмішку, але губи відмовилися його слухатися.
– А ось я прекрасно чую цей запах, – сказав Фумеро. – І не кажіть мені, що ви його не зауважили.
Арраес невиразно кивнув.
– Звісно, що зауважили, – наполягав далі поліціянт. – Звісно, що ви чуєте цей запах. Як чую його я і всі тут присутні. Запах щура. Поганого щура, якого ви заховали в себе на кораблі.
Арраес спантеличено насупив чоло.
– Запевняю вас…
Фумеро підняв руку, наказуючи йому замовкнути.
– Коли до тебе прокрадається щур, його неможливо позбутися. Ти труїш його, а йому байдуже. Ти ставиш на нього пастки, а він сере в них. Знищити щура найтяжче над усе. Тому що він боягуз. Тому що він звик ховатися. Тому що він вважає себе хитрішим за тебе.
Фумеро на якусь хвилю замовк, щоб насолодитися своєю промовою.
– А знаєте, капітане, який єдиний спосіб покінчити зі щуром? Покінчити раз і назавжди?
Арраес похитав головою.
– Не знаю, майоре.
Фумеро посміхнувся, вишкіривши зуби.
– Звісно, не знаєте. Адже ви моряк, звідкіля вам це знати? Знати – це моя робота. Саме для цього революція поставила мене на моє місце. Дивіться, капітане. Дивіться і вчіться.
Перш ніж Арраес устиг щось сказати, майор разом зі своїми людьми рушив на ніс корабля. І тоді капітан побачив, що помилився. Фумеро все ж був озброєний: у його руці зблискував старовинний, неначе з музейної колекції, револьвер. Не звертаючи уваги на двері до кают, поліціянт перетнув палубу, безцеремонно розштовхуючи матросів, які траплялися йому на шляху. Він знав, куди прямує. За його знаком поліціянти оточили дверцята, що вели до трюму, і завмерли, чекаючи наказів. Фумеро нахилився над залізною лядою і легенько постукав кісточками пальців, немов у двері до давнього приятеля.
– Сюрприз, – протягнув він.
Коли поліціянти практично вирвали дверцята і денне світло ринуло в нутрощі корабля, Арраес повернувся на свій місток. За два роки війни він уже достатньо надивився й навчився. Останнє, що він побачив, – це те, як Фумеро, наче кіт, облизує губи, перш ніж із револьвером у руці пірнути в трюм.
5
Звикнувши за дні свого ув’язнення в трюмі до одного й того самого затхлого повітря, Фермін одразу відчув, як свіжий вітерець, яким війнуло з горішнього отвору, просякає крізь щілини до скрині зі зброєю, в якій він переховувався. Фермін повернув голову набік і крізь прозір між віком і бортом скрині побачив промені порохнистого світла, що віялом прочісували трюм. Ліхтарики.
Біле примарне світло вихоплювало з темряви обриси речей, просвічувало тканину, якою були накриті автомобілі та твори мистецтва. Звуки кроків і металічне відлуння, що віддавало в ллялі, поволі наближалися. Фермін стиснув зуби і подумки перейшовся по всіх своїх діях, аж до того, як він повернувся до сховку. Мішки, свічки, рештки їжі, сліди, що могли залишитися на підлозі, – він усе прибрав. Здається, не забув нічого. «Вони ніколи мене тут не знайдуть, – подумав Фермін. – Ніколи».
І тоді він почув знайомий уїдливий голос, який промовляв його ім’я, неначе мугикаючи під ніс якусь пісеньку, і душа у Ферміна перетворилася на драглі.
Голос і кроки лунали вже зовсім близько. Фермін заплющив очі, неначе маленький хлопчик, переляканий дивним шерехом у темряві своєї спальні. Не тому, що гадав, ніби це його захистить, а лише тому, що не наважувався дивитися на постать, яка виростала перед його ліжком і нахилялася над ним. Жахливо повільні кроки розлягалися зовсім поруч, за кілька сантиметрів від Ферміна. По віку скрині, неначе змія, ковзнули пальці в рукавичці. Фумеро насвистував якусь мелодію. Фермін, не розплющуючи очі, затамував дихання. На чолі йому виступили краплини холодного поту, а руки, щоб не тремтіли, довелося стиснути в кулаки. Він не наважувався поворухнути жодним м’язом, боячись тертям свого тіла об чохли, в які були загорнуті деякі з гвинтівок, викликати бодай найменший шурхіт.
Можливо, він помиливися. Можливо, його таки знайдуть. Можливо, у світі не лишилося закутка, де він міг би сховатися й лишитися живим хоча б ще на один день, щоб розповісти про все. Урешті-решт, можливо, цей день був анітрохи не гіршим за будь-який інший, щоб припинити своє існування. І, коли вже така справа, то чому б зненацька не відкинути віко скрині й не постати перед своїми ворогами з котроюсь із тих рушниць, на яких він лежав? Краще померти за дві секунди від куль, ніж за два тижні, підвішеному до стелі катівні в замку Монтжуїк, від рук Фумеро та від його іграшок.
Фермін міцно стиснув одну з гвинтівок, намацуючи спусковий гачок. Лише тепер йому спало на думку, що зброя найпевніше не заряджена. «Байдуже», – подумав він. Зважаючи на його надзвичайну вправність у стрільбі, він мав усі шанси відстрелити собі півноги або в кращому разі потрапити в око статуї Колумба. Фермін усміхнувся на цю думку, обіруч притискаючи гвинтівку до грудей і намацуючи курок. Досі він ще ніколи не стріляв зі зброї, але подумав, що новачкам завжди щастить і що принаймні спробувати варто. Фермін звів курок і приготувався рознести голову донові Франсіско Хав’єрові Фумеро, відправивши того в рай чи в пекло, байдуже куди.
Кроки, утім, наступної хвилі стали віддалятися, таким чином позбавивши Ферміна його хвилинки слави й нагадавши, що всі великі коханці ні за ремеслом, ні за покликанням не народилися для того, щоб останньої миті стати героями. Він дозволив собі відітхнути й прибрав руки з грудей. Одяг пристав йому до тіла, наче друга шкіра. Фумеро та його прихвосні відходили. Фермін уявив їхні постаті, що зникають у темряві трюму, й полегшено всміхнувся. Може, вони шукали не його. Може, це була звичайна перевірка.
Аж тут кроки зупинилися. Запала могильна тиша, і протягом якоїсь хвилі єдине, що Фермін чув, – це власне серцебиття. Потім – ледве чутне шарудіння і тупотіння чогось крихітного й легкого, що бігало по віку скрині, лише за кілька сантиметрів від Фермінового обличчя. Він пізнав слабкий кисло-солодкий запах. Його товариш у дорозі, пацючок, нюшив крізь щілину, вочевидь, відчувши запах свого друга. Фермін хотів було вже шикнути на нього, щоб відігнати, коли в трюмі пролунав оглушливий вибух.
Куля великого калібру рознесла гризуна на шматки й пробила акуратний отвір у віку скрині, сантиметрів п’ять від Фермінового обличчя. Кров крізь щілину скрапнула йому на губи. Відтак Фермін відчув, як залоскотало в правій нозі й, поглянувши, виявив, що куля ледь-ледь не зачепила його ногу, розірвавши холошу, перш ніж пробити в дошці другий, вихідний, отвір. Промінчик імлистого світла перетнув темряву криївки, повторюючи траєкторію кулі. Фермін почув, як кроки повертаються й зупиняються просто біля його схованки. Фумеро присів навпочіпки перед скринею. Фермін побачив зблиск його очей крізь невеличкий прозір, що лишався між накривкою і бортом скрині.
– Як завжди, обираєш собі друзів із самих низів, еге ж? Шкода, що ти не чув вереску свого товариша Амансіо, коли він розповідав, де нам тебе знайти. По кабелю на кожному яйці – і навіть герої щебечуть, мов солов’ї.
Зустрівшись із цими очима й пригадавши все, що знав про них, Фермін відчув, що вся та дрібка мужності, яку йому вдалося зібрати в цій труні з рушницями і яка не вийшла з нього разом із потом, вилилася від жаху сечею.