Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 7)

– Фу, від тебе тхне гірше, ніж від твого волохатого дружка, – мугикнув Фумеро. – Гадаю, тобі не завадить скупнутися.

Фермін почув кроки й галас людей, які відсували ящики й розкидали речі по трюму. Поки це відбувалося, Фумеро не рухався ані на сантиметр зі свого місця. Його очі, немов очі змії перед пташиним гніздом, терпляче свердлили темні нутрощі скрині. Невдовзі Фермін відчув сильний удар по ящику. Спершу він подумав, що поліціянти хочуть розбити його сховок, але, побачивши кінці цвяхів, які повиступали по краях, усвідомив, що вони прибивають віко. Наступної секунди ті кілька мізерних міліметрів прозіра між накривкою і бортом скрині зникли. Його поховали у власній схованці.

Відтак Фермін зрозумів, що скриня почала рухатися поштовхами і що, підкорюючись наказам Фумеро, частина екіпажу судна спустилася до трюму. Уявити все інше було неважко. Кільканадцять чоловіків підважили скриню, і він почув, як брезентові паски труться об дошки, охоплюючи їх. Потім почувся брязкіт ланцюгів, і Фермін відчув раптовий ривок: ящик підіймали краном нагору.

6

Арраес та його команда спостерігали, як скриня гойдається в повітрі на висоті шести метрів над палубою. Фумеро виринув із трюму, знову надіваючи темні окуляри й задоволено всміхаючись. Підвівши погляд на місток, він по-військовому віддав честь, немовби глузуючи.

– Із вашого дозволу, капітане, ми знищимо щура, якого ви везли на своєму кораблі, одним-єдиним по-справжньому ефективним способом.

Фумеро показав кранівникові, щоб опустив ящик на кілька метрів, аж доки той не опинився на рівні його обличчя.

– Маєш якусь останню волю чи, може, хочеш покаятися?

Матроси заніміло дивилися на скриню. Звідти долинув тільки виск, немовби там зачаїлося маленьке нажахане звіреня.

– Ну-ну, не плач, не варто, – промовив Фумеро. – До того ж я не лишу тебе самого. Там на тебе вже зачекалася ціла купа твоїх дружків…

Ящик знову піднявся в повітря, і кран став повертатися до борту. Коли скриня зависла метрах у десяти над водою, Фумеро ще раз озирнувся на місток. Арраес дивився на нього скляним поглядом, бурмочучи щось собі під ніс.

«Сучий син», – вдалося розібрати поліціянтові.

Відтак Фумеро кивнув, і скриня з двомастами кілограмами гвинтівок і невеличким додатком у вигляді ще п’ятдесяти Фермінових кілограмів ринула в холодні й темні води барселонського порту.

7

Падаючи в порожнечу, Фермін ледве встиг упертися руками й ногами в стінки скрині. Коли та зіштовхнулася з поверхнею води, усі гвинтівки підстрибнули і з силою вдарили у віко. Якусь хвилю скриня трималася на воді, погойдуючись на хвилях, як поплавище. Фермін намагався виборсатися з-під купи гвинтівок, під якими опинився. У ніздрі вдарив різкий запах селітри й мазуту, а потім почувся дзюркіт води, що струменіла крізь дірку, яку пробила куля Фумеро. За якусь частку секунди Фермін відчув холодний доторк рідини, що покривала дно скрині. Його охопила паніка, і він зібгався, намагаючись переповзти вище. Та коли йому це вдалося, гвинтівки зсунулися, переважили, і скриня різко перехилилася. Фермін упав ницьма на зброю. У цілковитій темряві він намацав купу гвинтівок і кинувся її розбирати, шукаючи отвір, крізь який протікала вода. Ледве йому вдавалося перекласти за спину з десяток гвинтівок, як ті знову падали на нього, спихаючи на дно скрині, що дедалі більше перехилялася. Вода вже покрила йому ноги й струменіла поміж пальцями. Вона підбиралася вже до колін, коли Фермін нарешті відшукав отвір і сяк-так затулив його обома руками. Аж тут із палуби корабля почулися постріли, і кулі пробили дошки. У скрині утворилися три нових дірки, крізь які просякло зеленаве світло, і Фермін побачив, як вода навально рине всередину й за якусь мить сягає його пояса. Шаленіючи від страху, він закричав і спробував дотягнутися рукою до одного з отворів, проте раптовий поштовх відкинув його назад. Звук, що наповнив нутрощі скрині, вжахнув його: Фермінові здалося, ніби якесь морське чудовисько проковтнуло його. Вода підступила йому до грудей, холод забивав дух. Знову зробилося темно, і Фермін зрозумів, що скриня невблаганно тоне. Його права рука піддалася перед натиском води. Крижаний струмінь змив сльози з його обличчя, і вони розчинилися в темряві. Фермін спробував схопити останній ковток повітря.

Течія підхопила дерев’яне вмістилище й потягнула на дно. Угорі скрині лишилася бульбашка повітря завширшки з долоню, і Фермін заборсався, прагнучи дістатися туди, щоб урвати кисню ще бодай на один подих. Невдовзі скриня опустилася на дно порту й, нахилившись набік, угрузла в мул. Фермін гамселив у віко руками й ногами, але дошка, міцно прицвяхована, не піддавалася ні на міліметр. Останні крихти повітря вислизали крізь щілини. Холодна цілковита темрява спокушала його, умовляла покинути спротив, легені горіли вогнем, а голова, здавалося, ось-ось лусне від нестачі кисню. Піддавшись сліпій паніці, переконаний, що жити йому лишилося не більше ніж кілька секунд, Фермін схопив гвинтівку й узявся гатити прикладом у край віка. Після четвертого удару зброя переламалася у нього в руках. Він став мацати в темряві, і пальці його торкнулися однієї з зачохлених гвинтівок, що плавала завдяки невеличкій бульбашці повітря всередині. Фермін схопив зброю обіруч і з усіх тих незначних сил, які йому ще зосталися, знову заходився гатити нею, благаючи про диво, яке ніяк не приходило.

Усередині чохла пролунав глухий вибух, і постріл майже впритул пробив у дошці круглий отвір завбільшки з кулак. Трохи тьмяного світла дісталося всередину. Фермінові руки відреагували швидше, ніж мозок. Він наставив гвинтівку на те саме місце й натиснув на гачок кілька разів. Але вода вже просякла в чохол, і жоден набій не вибухнув. Фермін схопив іншу гвинтівку й натиснув на гачок крізь тканину чохла. Після перших двох пострілів нічого не сталося, а ось після третього рушниця віддала в плече й дірка в дошці розширилася. Фермін стріляв, доки отвір не став достатнім, щоб його змарніле тіло змогло протиснутися. Гострі скалки дерли йому шкіру, однак обіцянка того примарного світла, що зблискувало вгорі, допомогла б йому подолати навіть поле, всіяне ножами.

Каламутна вода порту пекла очі, але Фермін тримав їх розплющеними. У зеленуватій пітьмі хитався підводний ліс зі світла й тіні. Мішанина зі сміття, кістяків затонулих кораблів і вікових нагромаджень мулу лежала під Ферміновими ногами. Він звів погляд на колони імлистого світла, що спадало згори. На поверхні величезною темною плямою вимальовувалися обриси торговельного судна. Фермін подумав, що в цьому місці порт має щонайменше метрів п’ятнадцять завглибшки, а може, й більше. Якщо йому вдасться виринути на поверхню з іншого боку корабля, можливо, ніхто його не помітить і він зможе врятуватися. Фермін відштовхнувся ногами від скрині й поплив. Лише зараз, коли він поволі підіймався до поверхні, його очі вловили на мить примарне видиво, сховане під водою. Фермін зрозумів: те, що здалося йому водоростями й покинутими риболовними сітями, насправді було людськими тілами, що гойдалися в напівмороці. Десятки мерців у кайданах, з ногами, прив’язаними чи прикутими до кам’яних брил або бетонних плит, спочивали на цьому підводному цвинтарі. Вугрі, що звивалися поміж руками й ногами трупів, виїли їхні обличчя, а течія хвилювала їхнє волосся. Фермін бачив силуети чоловіків, жінок і дітей. Коло їхніх ніг лежали валізи й пакунки, загрузлі в мулі. Декотрі мерці розклалися так, що лишилися тільки кістки, які прозирали крізь клапті одягу. Людські трупи утворювали цілу неосяжну галерею, кінець якої губився в темряві. Фермін заплющив очі й наступної миті виринув до життя, щоб пересвідчитися, що звичайний процес дихання – це найдивовижніша річ, яка траплялася з ним на віку.

8

Якийсь час, потрібний для того, щоб віддихатися, Фермін тримався біля судна, прилипнувши до нього, наче слимак. Метрів за двадцять плавав бакен, що скидався на такий собі мініатюрний маяк: циліндричної форми, із ліхтарем на вершині, він кріпився на круглій основі, з кабінкою всередині. Бакен був білий із червоними смугами й лагідно погойдувався на хвилях, немов металевий острівець, що дрейфує у морі. Фермін подумав, що якби йому вдалося дістатися до бакена, він міг би сховатися всередині й дочекатися сприятливої нагоди, щоб спробувати непомітно пробратися на суходіл. Схоже, ніхто його не зауважив, але Фермін не хотів випробовувати долю. Набравши якомога більше повітря у свої змучені легені, він знову занурився під воду й нерівномірними гребками рук став рухатися до бакена. Під час цього він уникав дивитися вниз і волів думати, що йому примарилося і цей моторошний сад силуетів, які течія колихала на дні, – лише риболовні сіті, що заплуталися між сміттям. Він виринув за кілька метрів від бакена й поквапився заховатися за ним. Поглянувши на палубу корабля, Фермін вирішив, що наразі він у безпеці і що всі на борту, зокрема й Фумеро, вважають його мертвим. Він уже видирався на платформу, коли зауважив чиюсь постать, що нерухомо стояла на капітанському містку й дивилася на нього. На якусь мить вони зустрілися поглядами. Фермін не впізнав цього чоловіка, хоча, зважаючи на одяг, вирішив, що це капітан судна. Мерщій заховавшись у крихітній кабінці, він повалився додолу, тремтячи від холоду, переконаний, що не мине й кількох секунд, як він їх почує, почує, як вони пливуть по нього. Краще б він захлинувся у тому ящику! Тепер Фумеро вкине його до однієї зі своїх кліток, де довго забавлятиметься з ним.