Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 9)

11

Він повільно підіймався вузькими сходами, відчуваючи, як із кожною сходинкою його рішучість кудись зникає і як його дедалі більше опановує страх постати перед Люсією і повідомити, що чоловік, якого вона кохає, батько її доньки, обличчя якого вона прагне побачити вже понад рік, помер у камері севільської в’язниці. Піднявшись на четвертий поверх, Фермін зупинився перед дверима, не наважуючись постукати. Він сів на сходинку й обхопив голову руками, пригадуючи слово в слово те, що казалося на цьому самому місці три місяці тому, коли Люсія, узявши його за руки й дивлячись в очі, просила: «Якщо любиш мене, не допусти, щоб із ним щось сталося, приведи його назад до мене». Фермін дістав із кишені зіпсутого листа і став розглядати його у півтемряві. Потім зіжмакав папір і пожбурив геть. Він підвівся й рушив було вниз сходами, маючи намір утікати звідси, коли почув, як двері за його спиною відчинилися. Тоді Фермін зупинився.

Дівчинка семи чи восьми років стояла в дверях і дивилася на нього. У руках її була книжка, між сторінками якої вона тримала палець замість закладки. Фермін усміхнувся дівчинці і здійняв руку, вітаючись.

– Привіт, Алісіє! – мовив він. – Пам’ятаєш мене?

Дівчинка із сумнівом в очах дивилася на нього.

– А що ти читаєш?

– «Алісу в Країні Чудес».

– Це ж треба таке! А можна мені подивитися?

Дівчинка показала книжку, але торкнутися не дала.

– Це одна з моїх найулюбленіших, – мовила вона, усе ще з недовірою поглядаючи на Ферміна.

– З моїх теж, – відказав він. – Усе, що стосується падінь у ями й здибанок з усілякими диваками та математичними загадками, неначе про мене написано.

Дівчинка прикусила губу, щоб не засміятися на слова цього дивного гостя.

– Але цю книжку написали для мене, – з лукавим виразом зауважила вона.

– Авжеж, для тебе. А мама вдома?

Дівчинка не відповіла, але прочинила двері ще трохи. Фермін ступив крок уперед. Алісія обернулася й мовчки побігла геть, зникнувши десь у глибині помешкання. Фермін зупинився на порозі. Усередині було темно, лише аж у кінці вузького коридору ледь-ледь блимало щось – мабуть, каганець.

– Люсіє! – позвав Фермін.

Голос його загубився в темряві. Він постукав кісточками пальців по дверях і почекав.

– Люсіє? Це я… – гукнув знову.

Фермін почекав ще якусь хвилю, а потім, так і не діставши відповіді, ступив до помешкання. Коридор, обабіч якого простягнувся шерег зачинених дверей, вивів його до просторої кімнати, що правила за вітальню. Каганець стояв на столі, огорнутий ореолом м’якого жовтуватого сяйва, що лагідно відгортало темряву. Перед вікном, спиною до Ферміна, на стільці сиділа стара жінка. Фермін зупинився. Лише тоді він упізнав її.

– Доньє Леонор…

Жінці, яка здавалася старою, мусило бути не більше ніж сорок п’ять років. Вона мала передчасно змарніле від горя обличчя й осклілі очі, змучені ненавистю й сльозами, виплаканими на самоті. Леонор мовчки дивилася на Ферміна. Він узяв стілець і сів коло неї. Потім узяв жінку за руку й кволо всміхнувся.

– Їй слід було вийти за тебе, – прошепотіла вона. – Ти негарний, але принаймні маєш голову на в’язах.

– Де Люсія, доньє Леонор?

Жінка відвела погляд.

– Її забрали. Майже два місяці тому.

– Куди?

Леонор не відповіла.

– Хто її забрав?

– Той чоловік…

– Фумеро?

– Вони навіть не питали за Ернесто. Вони прийшли по неї.

Фермін обійняв її, але жінка не поворухнулася.

– Я знайду її, доньє Леонор. Я знайду її і приведу додому.

Жінка похитала головою.

– Він мертвий, адже так? Мій син?

Фермін довго не відповідав.

– Я не знаю, доньє Леонор.

Вона подивилася на нього з ненавистю й дала ляпаса.

– Забирайся геть.

– Доньє Леонор…

– Геть, – застогнала вона.

Фермін підвівся й відступив на кілька кроків. Маленька Алісія дивилася на нього з коридору. Він усміхнувся, і дівчинка поволі підійшла до нього, взяла за руку й міцно стиснула. Тоді він опустився навколішки перед нею. Фермін збирався сказати, що він друг її мами, чи ще щось таке, що кажуть у подібних випадках, будь-що, аби тільки стерти з обличчя Алісії цей відчужений вираз, який туманив їй погляд, але саме тої миті, поки Леонор здушено плакала в долоні, почувся далекий гул, що по краплині наповнював небо. Звівши погляд на вікно, Фермін побачив, як задрижали шибки.

12

Фермін підійшов до вікна, відслонив тюлеву фіранку і глянув угору, на смужку неба, затиснутого між дахами будинків, що нависали над вузьким провулком. Гул тепер звучав голосніше й набагато ближче. Спершу Фермін подумав, що це шторм іде від моря, і уявив, як чорні хмари наповзають на пристань, дорогою вириваючи вітрила й ламаючи щогли. Але ще ніколи йому не доводилося бачити шторм, у відлунні якого звучали б вогонь і залізо. Туман розірвався на клапті, і коли проясніло, Фермін їх побачив. Вони виринали з мороку, наче величезні сталеві комахи, що летіли строєм. Він проковтнув клубок, що підступив до горла, і обернувся до Леонор і Алісії; дівчинка тремтіла, досі тримаючи в руках книжку.

– Мабуть, нам краще вийти надвір, – пробурмотів Фермін.

Леонор похитала головою.

– Вони пролетять мимо, – ледь чутно відказала вона. – Так само, як і вчора вночі.

Фермін знову взявся спостерігати за небом і помітив, що шість чи сімь літаків відокремилися від основної групи. Він відчинив вікно й висунув голову: йому здалося, що гуркіт двигунів прямує до Ла-Рамбли. А тоді почувся різкий свист, немов гігантський дриль просвердлював небо. Алісія затулила вуха руками й кинулася під стіл, щоб заховатися там. Леонор потягнулася, щоб затримати онучку, але раптом так і завмерла з простягнутими руками. За секунду до того, як снаряд влучив у будинок, свист зробився таким пронизливим, неначе його видавали самі стіни. Фермін подумав, що в нього зараз луснуть барабанні перетинки.

А тоді враз запала тиша.

Зненацька потужний поштовх струсонув увесь будинок, немовби з хмар звалився поїзд і падав, пробиваючи дах і кожен поверх, неначе вони були паперові. Губи Леонор розтулилися, утворюючи слова, але Фермін їх не чув. Гуркіт перетворився на суцільний мур і заморозив час. Оглушений Фермін побачив, як за якусь частку секунди стіна за спиною Леонор розсипалася хмарою білого пороху, а язики полум’я обійняли стілець, на якому сиділа жінка, і поглинули її. Половину меблів одразу підкинуло вибуховою хвилею в повітря, перш ніж вони зайнялися. Струмінь повітря, яке обпікало, наче підпалений бензин, ударив Ферміна й відкинув до вікна з такою силою, що він розбив скло й налетів на металеві поперечки балкона. Куртка, подарунок капітана Арраеса, диміла й обпалювала шкіру. Коли він спробував зіп’ястися, щоб скинути одяг, то відчув, як підлога дрижить під ногами. Через кілька секунд на його очах центральна частина будівлі завалилася вихором битої цегли й охоплених полум’ям уламків.

Фермін підвівся й зірвав із себе куртку, що диміла. Потім зазирнув усередину кімнати. Стіни, що лишилися стояти, укривав саван чорного і їдкого диму. Вибух знищив центр будівлі, зоставивши хіба тільки фасад і перший ряд кімнат, що оточували кратер, на краю якого здіймалося те, що лишилося від сходів. Трохи далі, де раніше був коридор, яким Фермін потрапив сюди, уже не було нічого.

– Сволота, – виплюнув він.

Його голос загубився серед сичання, що обпекло Фермінові барабанні перетинки. Шкірою він відчув хвилю нового вибуху неподалік. Їдкий вітер, що тхнув сіркою, електрикою і горілим м’ясом, пронісся вулицею, і Фермін побачив, як небо Барселони зайнялося вогненною загравою.

13

Страшний біль проймав м’язи. Хитаючись, Фермін зайшов до кімнати. Алісію відкинуло вибухом до стіни, і її тіло було притиснуте до кутка кімнати уламком фотеля. Дівчинка була вкрита пилом і попелом. Фермін опустився перед нею й підхопив обома руками попід плечі. Відчувши доторк, Алісія розплющила очі, почервонілі і з розширеними зіницями. Фермін побачив у них власне жалюгідне відображення.

– А де бабуня? – пробурмотіла Алісія.

– Бабуні довелося покинути це місце. Ти мусиш піти зі мною. Ти і я – разом. Нам треба вибратися звідси.

Алісія кивнула. Фермін узяв її на руки і став мацати крізь одяг, шукаючи рани чи переломи.

– Тобі нічого не болить?

Дівчинка показала рукою на свою голівку.

– Це мине, – мовив Фермін. – Ну що, ходімо?

– Моя книжка…

Фермін кинувся шукати книжку серед уламків і знайшов, наполовину обсмалену, але загалом цілу. Він вручив її Алісії, і та схопила книжку, немовби якийсь талісман.

– Не загуби її, гаразд? Ти ж маєш мені ще розповісти, чим усе закінчилося…

Фермін підвівся, тримаючи дівчинку на руках. Чи то Алісія важила більше, ніж він гадав, чи то в нього зосталося менше сил, ніж він сподівався зібрати, щоб вибратися звідси.