Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 46)

– Ви не проти, якщо я ним скористаються? Це міжміський дзвінок, але за нього я вже заплачу, гаразд?

– Як скажете…

Алісія попрямувала до барної стійки й побачила старий телефон, що висів на стіні. Марселіно, який лишився незрушно сидіти за столиком, дивився на неї. Дівчина помахала йому рукою, набираючи номер.

– Покличте, будь ласка, Варґаса.

– Ви, мабуть, Ґріс? – запитав на другому кінці проводу голос із глузливими нотками. – Капітан чекав на ваш дзвінок. Зараз він підійде.

Алісія почула, як слухавку поклали на стіл і взялися кликати колегу.

– Варґасе, донья Інес дзвонить… – донісся голос одного з поліціянтів, тимчасом як інший насвистував приспів із «Зелених очей» [61].

– Варґас слухає. Як справи? Танцюєш сардану? [62]

– Хто така донья Інес?

– Ти. Нас тут нагородили прізвиськами. Я – Дон Жуан…

– Твої колеги – неабиякі дотепники.

– Ти навіть не уявляєш, які в нас тут таланти марнуються. Чого телефонуєш?

– Я просто подумала, що ти мав би скучити за мною.

– Мене не вперше кидають, і нічого, якось пережив.

– Я рада, що в тебе все гаразд. Я гадала, що ти вже їдеш до мене.

– Якби це залежало від мене, ти б лишилася там сама-самісінька аж до своєї відставки.

– А що каже твоє начальство?

– Що я маю сісти в машину і їхати цілий день, а потім ще частину ночі, щоб завтра бути з тобою.

– До речі, про машини. Є якісь новини про Вальсову автівку?

– Нічого нового. Її знайшли покинутою… зараз гляну лишень у записи… на дорозі Карретера-де-лес-Айґуес [63], або ж Водній магістралі, у районі Вальвідрера. Це в Барселоні?

– Вище.

– Вище? Невже на небі?

– Щось на кшталт цього. Є якісь сліди Вальса чи його охоронця?

– Кров на пасажирському сидінні. Ознаки боротьби. Міністр із охоронцем зникли безслідно.

– Що ще?

– Це все. А що ти маєш повідомити мені?

– Що я скучила за тобою, – відказала Алісія.

– Це, либонь, тебе так ошелешило повернення до Барселони. Де ти зараз? Здійснюєш паломництво до Моренети? [64]

– Майже вгадав. Я щойно спостерігала за книгарнею «Семпере й сини».

– Дуже продуктивна робота. Ти часом не розмовляла з Леандро?

– Ні. А що?

– Він переслідує мене весь ранок, розпитуючи про тебе. Зроби таку ласку, подзвони йому й побажай усіляких гараздів, а то він мені дихати не дасть.

Алісія зітхнула.

– Подзвоню. До речі, я теж маю до тебе прохання.

– Та невже? Таке зі мною трапляється вперше в житті…

– Це делікатне питання, – уточнила Алісія.

– Саме на цьому я спеціалізуюся.

– Мені треба, щоб ти скористався своїми зв’язками в Головному управлінні й обережно поцікавився, над чим працював такий собі Рікардо Ломана, перш ніж зійти зі сцени.

– Ломана? Той гицель, що зник?

– Ти його знаєш?

– Із чуток. Поганих чуток. Я подивлюся, що можна зробити.

– Більше я нічого й не прошу.

Варґас зітхнув на тому кінці проводу.

– Я розраховую бути в Барселоні завтра вранці. Якщо хочеш, поснідаємо разом і я розповім тобі все, що дізнаюся про твого приятеля Ломану – якщо взагалі щось дізнаюся. Ти добре себе поводитимеш і не вплутаєшся в халепу до мого приїзду?

– Обіцяю.

7

Марселіно далі позирав на Алісію з якимось хворобливим зачаруванням. Час від часу він потай кидав погляди на вулицю, сподіваючись побачити таємничого переслідувача. Алісія підморгнула офіціантові й показала пальцем на телефон.

– Ще один дзвіночок – і все…

Дівчина зателефонувала просто до начальникових апартаментів і стала чекати. Леандро взяв слухавку після першого ж гудка. «Мабуть, сидів, чекаючи біля телефона», – подумала Алісія.

– Це я, – промуркотіла вона.

– Алісіє, Алісіє, Алісіє, – солодкавим голосом протягнув Леандро. – Мені не подобається, коли ти мене уникаєш. Тобі це відомо.

– Я збиралася подзвонити тобі відразу ж. Не було потреби мене пасти.

– Не розумію.

– Хіба це не ти наказав стежити за мною?

– Якби це був я, то моєї людини ти б не помітила першого ж дня. Хто він?

– Ще не знаю. Я гадала, він твій.

– Не мій. Аби не наші друзі з центрального комісаріату подбали.

– У такому разі місцева школа неабияк зубожіла на таланти, якщо вони приставили до мене такого нездару.

– Не так просто відшукати здібні кадри. Хто, хто, а я це добре знаю. Хочеш, я подзвоню, щоб із тебе зняли стеження?

Алісія поміркувала.

– Мабуть, не треба. Мені спало дещо на думку.

– Легше з ним. Не знаю, кого там тобі призначили, але цілком можливо, що це найзеленіший новачок із усіх, яких вони тільки знайшли.

– Стежити за мною таке легке завдання?

– Зовсім навпаки. Скоріше, я гадаю, ніхто не хотів за нього братися.

– Натякаєш, що я лишила не найкраще враження?