Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 47)
– Я завжди тобі казав, що важливо дотримуватися процедури. Тепер ось бачиш, як воно все обернулося. Ти вже розмовляла з Варґасом?
– Розмовляла.
– Отже, вже все знаєш про машину. Удома все гаразд?
– Так. Сеньйора Хесуса прибрала все як на свято і випрасувала мені весь одяг – ледь не до сукенки, в якій я приймала перше причастя. Дякую тобі за турботу.
– Мені б не хотілося, щоб тобі чогось бракувало.
– І тому відсилаєш до мене Варґаса?
– Це його власна ініціатива. Його або Хіля де Партери. Я ж казав тобі, що він нам не довіряє.
– Чому б це?
– Які в тебе плани на сьогодні?
– Вранці я пройшлася по книгарнях, а по обіді у мене зустріч із людиною, яка може щось прояснити про Віктора Маташа.
– Отже, ти розкручуєш версію з тою книгою…
– Так, нехай навіть лише для того, щоб потім її відкинути.
– Я його знаю? Того, з ким у тебе зустріч?
– Не маю гадки. Він книгар. Ґуставо Барсело.
Пауза була ледь помітною, однак Алісія її все ж відзначила.
– Не пригадую такого. Подзвони мені, якщо щось дізнаєшся. І якщо не дізнаєшся, теж подзвони.
Алісія силкувалася вигадати якусь дотепну відповідь, коли почула, що Леандро поклав слухавку. Дівчина лишила кілька монет на барній стійці, щоб оплатити своє замовлення і вартість двох дзвінків, і попрощалася з Марселіно поцілунком рукою.
– Це все між нами. Гаразд, Марселіно?
Офіціант переконано кивнув і провів Алісію до задніх дверей, що виходили на незагороджений дворик. Там починалося плетиво переходів поміж будинками кварталу, що виводило на одну з тих похмурих вулиць, які трапляються тільки в старій Барселоні, такі темні й вузькі, як розпадина між сідницями семінариста.
Провулок спинався від вулиці Кануда до вулиці Святої Анни. Алісія обійшла квартал і, повернувши за ріг, зупинилася, щоб поспостерігати. Якась жінка одною рукою штовхала перед собою візок, а другою тягнула за собою хлопчика, підошви черевиків якого були неначе намащені клеєм. Молодий чоловік у костюмі і з шаликом стовбичив перед вітриною взуттєвої крамниці, позираючи потайки на двох ладних панянок в ажурних панчохах, що проходили мимо, сміючись. Міський гвардієць прогулювався серединою вулиці, розкидаючи навсібіч підозріливі погляди. Трохи далі Алісія помітила чоловічу постать, що приклеїлася, наче афіша, до стіни у під’їзді. Чоловік був куций на зріст і мав таку безбарвну зовнішність, що межувала з невидимістю. Він курив цигарку й нервово видивлявся у двері кафе, раз по раз позираючи на годинник. «А вибір усе ж непоганий», – подумала Алісія. Чоловік мав такий непоказний вигляд, що навіть сама нудьга, проходячи, не звернула б на нього уваги. Алісія підійшла ближче й зупинилась за кілька сантиметрів від його блідої потилиці. Відтак склала губи літерою «О» й подула.
Чоловічок аж підскочив і ледь-ледь не втратив рівноваги. Він обернувся й, побачивши Алісію, зробився білим як крейда.
– Як тебе звати, серденько? – запитала дівчина.
Якщо чоловічок і мав голос, то зараз він на нього не здобувся. Його очі завертілися у всіх можливих напрямках, перш ніж знову поглянути на Алісію.
– Якщо ти кинешся втікати, я всаджу тобі шило в черево. Ти мене зрозумів?
– Зрозумів, – пробелькотів чоловічок.
– Я пожартувала, – всміхнулася Алісія. – Я не така.
Бідаха був одягнутий у пальто, яке справляло враження позиченого, і скидався на загнаного звірка. Відважного філера до неї приставили, що й казати. Алісія взяла його за відлогу і настійливо, хоча й миролюбно, потягнула агента за ріг вулиці.
– Як тебе звати?
– Ровіра, – промимрив той.
– Це ти минулої ночі стояв біля дверей «Ла Мануаль Альпарґатера»?
– Як ви дізналися?
– Ніколи не кури проти світла ліхтаря.
Ровіра кивнув, тихо лайнувшись собі під ніс.
– Скажи-но мені, Ровіро, як довго ти працюєш у поліції?
– Завтра буде два місяці, але якщо в комісаріаті довідаються, що мене викрили…
– Їм не обов’язково про це довідуватися.
– Справді?
– Справді. Адже ти і я, Ровіро, можемо допомогти одне одному. Здогадуєшся як?
– Я вас не розумію, сеньйорито.
– Зараз зрозумієш, але зви мене Алісією – ми з тобою в одній команді.
Дівчина понишпорила в кишенях Ровіриного пальта і знайшла пачку сигар – тих, які продають у цілодобових барах і курять, попиваючи карахільйо [65]. Алісія запалила одну сигару і встромила її до рота чоловікові. Ровіра кілька разів затягнувся, і дівчина приязно всміхнулася йому.
– Трохи заспокоївся?
Чоловік кивнув.
– Скажи-но мені, Ровіро, чому стежити за мною доручили саме тобі?
Агент завагався.
– Не ображайтеся, але просто ніхто більше не хотів братися за цю роботу.
– Чому б це?
Ровіра стенув плечима.
– Не соромся, чоловіче. Кажи все, як є.
– Подейкують, що ви плутаєтеся з усяким набродом і що приносите нещастя.
– Он як. А тебе, отже, це не налякало?
– Так, як не щастить мені – то гірше вже немає куди. До того ж не те щоб у мене був вибір.
– А в чому саме полягало твоє завдання?
– Стежити здалеку за вами і звітувати про те, де буваєте і що робите, так, щоб ви про це не дізналися. Самі бачите, що з цього вийшло. Я казав їм, що це не моє.
– А чому ти пішов у поліцію?
– Я хотів стати художником-графіком, але тесть служить капітаном у Головному управлінні.
– Зрозуміло. А дружині подобаються чоловіки у формі, еге ж?
Алісія по-материнськи поклала руку на плече агентові.
– Ровіро, трапляються миті, коли чоловік має виявити всю свою мужність і, хоч не мені про це говорити, показати всьому світові, що він народився, щоб сцяти стоячи. Я збираюся дати тобі можливість побачити, що ти набагато здібніший, ніж гадаєш. Побачити й продемонструвати це мені, Генеральному управлінню, тестеві й дружині, якій знадобиться пляшка лікеру «Арома де Монсеррат», щоб вийти із заціпеніння, коли вона побачить, якого мачо має в хаті.
Ровіра дивився на Алісію з таким виглядом, ніби ось-ось зомліє.
– Відсьогодні ти й далі стежитимеш за мною, як тобі наказали, але ніколи не підходь ближче, ніж на сто метрів, і пильнуй, щоб тебе не помітили. А коли тебе запитуватимуть, де я була і що робила, ти скажеш те, що я попрошу тебе сказати.
– Але… хіба це законно?
– Ровіро, ти працюєш у поліції. Те, що ти скажеш, і буде законним.
– Не знаю…
– Певно, що знаєш. Ти ж хлопець не дурень. Тобі лише бракує віри в себе самого.