Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 48)
Ровіра ошелешено закліпав очима.
– А якщо я відмовлюся?
– Не будь таким, чоловіче, тепер, коли ми стали з тобою друзями! Бо якщо ти відмовишся, мені доведеться піти до твого тестя-капітана й розповісти, що бачила, як ти дерся по стіні Терезіанського коледжу [66], щоб подрочити під час обідньої перерви.
– Ви на таке не здатні.
Алісія пильно подивилася йому просто в очі.
– Ровіро, ти не маєш ані найменшої бісової гадки, на що я здатна.
У чоловіка вихопився схлип.
– Ви зла.
Алісія закопилила губи.
– Коли я вирішу бути злою, ти це одразу відчуєш. Завтра рано-вранці ти чекатимеш на мене перед «Ґран Кафе», і я повідомлю тобі твій план дій на день. Ми зрозуміли одне одного?
Ровіра, який під час розмови, здавалося, став ще нижчим на кілька сантиметрів, поглянув на Алісію з благальним виразом на обличчі.
– Це все лише жарт, еге ж? Ви просто глузуєте з мене, через те що я новачок…
Алісія подивилася на нього крижаним поглядом, якого навчилася в Леандро. Потім поволі похитала головою.
– Ні, це не жарт, це наказ. Не підведи мене. Я розраховую на тебе. Іспанія розраховує на тебе.
8
На початку XX століття, коли гроші пахли парфумами, а великими статками радше хизувалися, ніж передавали їх у спадок, від сумнівного роману між талантом видатних митців і пихою могутніх світу цього постав модерністський палац, щоб навіки лишитися дивовижним взірцем барселонської Прекрасної епохи.
Протягом півстоліття цей палац, що його називали Будинком Переса Саманільйо, міражем – а може, пересторогою – здіймався на скошеному розі між вулицями Бальмес і Діагональ. Зведений як родинний осідок у часи, коли майже всі вельможні сім’ї позбувалися своїх палаців, цей витвір мистецтва випромінював надмір пишноти, немов кораловий риф у паризькому стилі. З його великих вікон на вулицю лилося мідяне сяйво, без жодного сорому демонструючи простим смертним пишні сходи, просторі зали й кришталеві люстри. Алісії ця будівля завжди здавалася чимось на кшталт акваріума, де крізь скляну перегородку можна спостерігати за екзотичними й несподіваними організмами та формами життя.
Уже багато років у цьому розкішному залишку давноминулої епохи не мешкала жодна родина, натомість останнім часом він став пристановищем для барселонського «Гуртка верхової їзди», одного з тих недоторканих аристократичних товариств, що ростуть, як на дріжджах, у всіх великих містах для того, щоб нащадки вельможних родин могли сховатися від запаху поту, який ішов від тих, на чиїх спинах їхні славетні пращури будували свої статки. Леандро, який тонко примічав усі ці моменти, казав, що найперша потреба, яка постає перед людиною після вирішення проблеми харчу й житла, – це знайти причини й способи вирізнитися з-поміж собі подібних і вивищитися над ними. Осідок «Гуртка верхової їзди» здавався створеним саме для цієї мети, і Алісія підозрювала, що якби Леандро не перевели до Мадрида багато років тому, ці оббиті шляхетним деревом і вишукано вмебльовані салони стали б ідеальним приміщенням для її наставника, де він міг би творити свої темні справи в білих рукавичках.
Коло входу стояв лакей у багатій лівреї, який церемонно відчинив перед Алісією залізні двері. Посеред вестибюля здіймалася освітлена кафедра, за нею стояв чоловік у костюмі і з сухорлявим лицем, який кілька разів оглянув дівчину з голови до ніг, перш ніж на його обличчі з’явилася послужлива міна.
– Доброго дня, – привіталася Алісія. – У мене призначено тут зустріч із сеньйором Ґуставо Барсело.
Секретар опустив очі у журнал, який лежав на кафедрі, і протягом якоїсь хвилі з серйозним виглядом удавав, ніби вивчає його. Віддавши шану ритуалові, він промовив:
– Ваше ім’я?
– Вероніка Ларрас.
– Прошу за мною, сеньйоро, коли ваша ласка…
Секретар повів її розкішними залами палацу. Коли вони проходили повз членів товариства, ті переривали свої розмови й кидали на Алісію здивовані, а подекуди й ледве чи не ображені погляди. Тут вочевидь не звикли до візитів осіб жіночої статі, і, схоже, не один патрицій побачив у цьому зневагу віддавнього права чоловіків на першість. Алісія обмежилася тим, що на таку увагу до своєї персони відповідала ввічливими усмішками. Урешті-решт вони опинилися в читальній залі з величезним вікном, що виходило на проспект Діагональ. Там, розкошуючи у величезному фотелі з келихом бренді завбільшки з невеличкий акваріум, сидів кавальєро з сановитими рисами обличчя й пишними вусами, у костюмі-трійці та франтуватих черевиках. Секретар зупинився за кілька кроків від чоловіка і з несміливою усмішкою звернувся до нього:
– Доне Ґуставо? Прийшла сеньйора, на яку ви чекали…
Дон Ґуставо Барсело, почесний голова спілки барселонських книгарів і невтомний досліджувач усього, пов’язаного з вічною жіночністю та її щонайделікатнішими атрибутами, підвівся, щоб тепло привітатися з увічливим поклоном.
– Ґуставо Барсело, моє поважання.
Дівчина простягнула руку, яку книгар поцілував, немов Папі Римському, скориставшись нагодою для побіжного огляду, який, либонь, повідав йому все, аж до розміру рукавичок Алісії.
– Вероніка Ларрас, – відрекомендувалася вона. – Дуже приємно.
– А прізвище вашого родича-колекціонера також Ларрас?
Алісія зрозуміла, що продавець Беніто зателефонував Барсело знову, щойно вона вийшла з книгарні, і розповів про її візит із найдрібнішими подробицями.
– Ні. Ларрас – це прізвище мого чоловіка.
– Ясно. Обережність понад усе. Я розумію. Сідайте, будь ласка.
Вмостившись у фотелі навпроти Барсело, Алісія занурилась у характерну аристократичну атмосферу, якою було просякнуте все вбрання цього місця.
– Ласкаво просимо до осідку шляхетних родів нових скоробагатьків і змізернілих дук, які одружують своїх нащадків між собою для того, щоб зберегти чистоту породи, – прокоментував Барсело, простеживши за її поглядом.
– А ви хіба не дійсний член цього товариства?
– Я опирався багато років цьому членству заради власної гігієни. Однак із часом обставини змусили мене скоритися перед барселонською дійсністю й поплисти за течією.
– Я впевнена, що в цьому є свої переваги.
– Навіть не сумнівайтеся. Можна познайомитися з людьми, що неодмінно мусять проциндрити батьківській спадок на непотрібні їм речі, в яких вони нічогісінько не тямлять; можна вилікуватися від будь-яких романтичних ілюзій щодо самопроголошеної еліти країни; а ще тут просто відмінний бренді. До того ж це чудове місце для соціальної археології. У Барселоні мешкає понад мільйон населення, але коли настане мить істини, виявиться, що ключі від усіх дверей тримають ледве чи чотири сотні осіб. А Барселона – це місто замкнених дверей, де все залежить від тих, хто має ключі, хто може відімкнути тобі двері, а може лишити тебе на порозі. Але не думаю, що це для вас новина, сеньйоро Ларрас. Я можу запропонувати вам щось, окрім нотацій старого книгаря?
Алісія похитала головою.
– Ну звісно. Швидше до справи, еге ж?
– Якщо ви не заперечуєте.
– Аж ніяк. Ви принесли книжку з собою?
Алісія дістала зі своєї сумочки загорнуту в шовкову хустину «Аріадну і Багряного Князя» й простягнула книжку Барсело. Він узяв її обіруч, і щойно пальці його торкнулися обкладинки, як очі Барсело загорілися, а губи розійшлися захопленою усмішкою.
– «Лабіринт духів»… – пробурмотів він. – Гадаю, ви не розкажете мені, як роздобули цю книжку.
– Власник волів би зберегти це в таємниці.
– Я розумію. Із вашого дозволу…
Дон Ґуставо розгорнув книжку і став гортати сторінки поволі, насолоджуючись моментом із виразом гурмана, який смакує унікальну й неповторну страву. Алісія вже було подумала, що шановний книгар забув про її існування, поринувши в читання, коли той нараз відірвався від книжки й запитально глянув на дівчину.
– Прошу вибачити моє зухвальство, сеньйоро Ларрас, але мушу визнати, що ніяк не втямлю, навіщо хтось – у цьому випадку колекціонер, інтереси якого ви заступаєте, – хотів би позбутися цього примірника таким чином…
– Ви гадаєте, важко буде знайти покупця?
– Анітрохи. Дайте мені телефон, і за двадцять хвилин у вас буде щонайменше п’ять вигідних пропозицій, мінус десять відсотків моїх комісійних. Питання не в цьому.
– А в чому ж тоді, доне Ґуставо, якщо не секрет?
Барсело допив своє бренді.
– Питання в тому, чи ви справді маєте намір продати цю книжку, сеньйоро
Алісія обмежилася тим, що сором’язливо всміхнулася. Барсело кивнув.
– Можете не відповідати. І не казати мені вашого справжнього імені.
– Моє справжнє ім’я – Алісія.
– А ви знаєте, що прототипом головної героїні циклу «Лабіринт духів», дівчинки Аріадни, була Аліса – та, яка волею Льюїса Керролла потрапила до Країни Чудес. У цьому ж випадку Країна Чудес – це Барселона.
Алісія вдала здивування, м’яко похитавши головою.
– У першій частині цієї серії Аріадна знаходить чарівну книжку на горищі старого будинку на Вальвідрері, де вона мешкала зі своїми батьками, доки однієї буряної ночі вони дивовижним чином не зникли. Гадаючи, що духи мороку допоможуть їх відшукати, Аріадна ненароком відкриває портал між Барселоною справжньою та її другим боком, її проклятим відображенням. Містом дзеркал… Земля провалюється під її ногами, і Аріадна падає в темряву нескінченними гвинтовими сходами, аж доки не потрапляє до іншої Барселони, лабіринту духів, де змушена блукати колами пекла, спорудженого Багряним Князем. Під час своїх пошуків зниклих батьків Аріадна зустрічає прокляті душі, яких намагається врятувати…