Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 50)

– Про що?

– Про чоловіка, на якого ти працювала два останні роки, Балтасара Руано.

– Я йому нічого не винна.

– Я знаю. Просто хочу, щоб знала: Руано затримано разом із більшістю твоїх дружків.

Алісія поглянула на чоловіка з острахом.

– І що з ним буде?

Леандро стенув плечима.

– Із Руано покінчено. Після тривалого допиту він зізнався у всьому. Тепер на нього чекає шибениця. Це лише питання кількох днів. Для тебе це хороша новина.

Алісія сковтнула слину.

– А з рештою?

– Вони ще зовсім діти. Виправна колонія або тюрма. Для тих, кому пощастить. Ті, хто повернеться на вулицю, мають лічені дні.

– А зі мною?

– Це залежить.

– Від чого?

– Від тебе.

– Не розумію.

– Я хотів би, щоб ти працювала на мене.

Алісія мовчки дивилася на чоловіка. Леандро зручно вмостився на стільці й усміхнувся дівчині.

– Я вже довго стежу за тобою, Алісіє. Мені здається, у тебе є здібності.

– Здібності до чого?

– Здібності, щоб навчитися.

– Навчитися чого?

– Навчитися виживати. А також навчитися використовувати свій талант для чогось більшого, ніж набивати кишені таким нікчемним злодюжкам, як Руано.

– А ви хто такий?

– Я Леандро.

– Ви з поліції?

– Щось таке. Важай мене своїм другом.

– У мене немає друзів.

– У всіх є друзі. Треба тільки вміти їх відшукати. Я пропоную тобі протягом наступного року працювати разом зі мною. Ти матимеш пристойне помешкання й платню. Піти зможеш, коли захочеш.

– А якщо я захочу піти просто зараз?

Леандро показав рукою на двері.

– Якщо таким є твоє бажання – іди. Повертайся на вулицю.

Алісія прикипіла очима до дверей. Леандро підвівся й відчинив їх. Відтак повернувся і знову сів на стілець, лишивши перед нею вільну дорогу.

– Ніхто тебе не затримає, якщо ти вирішиш зараз вийти. Але ті можливості, які я пропоную тобі, залишаться назавжди тут.

Дівчина ступила кілька кроків у напрямку до дверей. Леандро не зробив жодного руху, щоб її зупинити.

– А якщо я залишуся з вами?

– Якщо ти довіришся мені, щонайперше ми знайдемо тобі новий одяг, влаштуємо гарячу ванну й вечерю в «Сьєте Пуертас». Тобі доводилося там бувати?

– Ні.

– У них просто пречудова чорна паелья.

Алісія відчула, як їй скрутило кишки від голоду.

– А потім?

– А потім ти підеш до свого нового помешкання, де в тебе буде власна квартира з ванною і де ти зможеш відпочивати й спати на власному ліжку з чистими простирадлами. А завтра, не надто рано, я зайду по тебе, і ми з тобою заглянемо до мого кабінету, де я розповім тобі про свою роботу.

– А чому б вам не розповісти мені зараз?

– Скажімо так: я вирішую проблеми й знешкоджую таких злочинців, як Балтасар Руано, та інших, набагато гірших, щоб вони нікого не могли скривдити. Але найважливіше, що я роблю, – це розшукую надзвичайних людей, що, як ти, не знають, хто вони насправді, і допомагаю їм розвивати свій талант, щоб чинити добро.

– Чинити добро, – холодно повторила Алісія.

– Світ – це не те аморальне місце, яке ти знала досі, Алісіє. Світ – це лише відображення всіх нас, лише те, що творимо своїми вчинками – не більше й не менше. І тому обов’язок таких людей, як я і як ти, що народжуються з даром, застосовувати його на благо решти. Мій дар полягає в умінні розпізнати талант у інших і направити їх, щоб коли настане відповідний момент, вони могли ухвалити правильне рішення.

– Немає в мене ніякого таланту. Ніякого дару…

– Певно, що є. Повір мені. А найпаче повір у себе, Алісіє. Тому що сьогодні, якщо ти схочеш, може бути твій перший день того життя, якого тебе позбавили і яке я, якщо ти мені дозволиш, поверну тобі.

Леандро тепло всміхнувся, і Алісія відчула якесь незрозуміле болюче бажання кинутися йому в обійми. Чоловік простягнув їй руку. Крок за кроком Алісія перетнула приміщення й підійшла до Леандро. Вона поклала свою долоню в долоню цього незнайомця й загубилася в його очах.

– Дякую, Алісіє. Обіцяю, ти не пошкодуєш.

Луна від цих слів, таких віддалених у часі, потроху-троху стихала. Біль став показувати свої кігті, і Алісія сповільнила ходу. Вона знала, що відтоді, як вийшла з «Гуртка верхової їзди», хтось іде за нею назирцем. Дівчина відчувала чиюсь присутність, чиїсь очі, що вичікувально стежили за нею здаля. Зупинившись біля світлофора на вулиці Росельйон, Алісія немов знічев’я злегка озирнулась і скинула пильним поглядом на вулицю, вивчаючи пішоходів, що вийшли прогулятися бульварами Барселони, похверцювати у своїх нарядах, на інших подивитися й себе показати там, де слід. Хотілося б, щоб це був лише той нещасний Ровіра, однак Алісія не могла викинути з голови думку, що в котромусь із під’їздів метрів за тридцять від неї майстерно замаскувався Ломана. А може, ховаючись за спинами перехожих, він іде за нею по п’ятах, нетерпляче погладжуючи в кишені пальта великий ніж, який приготував для неї уже давно. Трохи далі, у наступному блоці будівель, Алісія помітила цукерню «Маурі», у вітрині якої було мистецьки виставлено різноманітні смаколики, що мали підсолодити осінню меланхолію високородним сеньйорам. Алісія знову озирнулася й вирішила перечекати якусь хвилю в цукерні.

Дівчина із сухим і непорочним виразом на обличчі провела її до столика біля вікна. Алісії цукерня «Маурі» завжди видавалася надміру розкішною курильнею рафінованого цукру, куди дами певного віку й соціального стану приходили, щоб пошушукатися під прикриттям вишуканого хересу й ледве чи не гріховних тістечок. Публіка, що того дня зібралася в «Маурі», підтверджувала цей діагноз, і Алісія, піддавшись спокусі ще раз відчути себе поміж обраними, замовила собі каву з молоком і кремове тістечко «Массіні», на яке вона поклала око ще, коли заходила, і на якому було виписано її ім’я. Чекаючи на замовлення, дівчина з відсутньою усмішкою ловила погляди, які кидали на неї з інших столиків поважні матрони, обвішані прикрасами і вбрані в розкішні сукні з дому мод «Санта Еулалія», а також читала по губах промовлені впівголоса репліки, які викликала її присутність. «Якби могли, вони здерли б із мене шкіру й зробили з неї маску», – подумала вона.

Щойно тістечко опинилося на столі, Алісія жадібно накинулася на нього, глитнула відразу половину й уже за кілька секунд відчула, як цукор надходить у кров. Потім дістала з сумочки флакон, який дав їй Леандро, прощаючись на вокзалі Аточа, й відкоркувала його. Висипавши одну з пігулок на долоню, дівчина протягом якоїсь хвилі дивилась на неї, перш ніж піднести до рота. Новий укол болю в стегні остаточно переконав її. Алісія проковтнула пігулку, запивши кавою з молоком, і доїла тістечко, радше, щоб чимось набити шлунок, аніж для будь-чого іншого. Вона лишалася в цукерні протягом півгодини, спостерігаючи за перехожими й чекаючи, доки ліки подіють. Щойно відчувши, як біль згасає під каламутним запиналом дрімоти, що огорнуло її тіло, дівчина підвелася й, розплатившись, вийшла.

Перед цукернею вона зупинила таксі й назвала адресу. Таксист мав охоту до розмови, але Алісія у відповідь на його довгий монолог лише неуважно кивала. Наркотик дедалі більше холодив кров, і вогні міста розпливалися водянистим пейзажем, немовби акварельні плями, що стікали полотном. Гул машин доносився чимраз більш притлумлений.

– З вами все гаразд? – запитав таксист, зупинившись перед під’їздом будинку на вулиці Авіньйон.

Алісія кивнула, заплатила йому й пішла не чекаючи на решту. Таксист, не зовсім переконаний у її доброму самопочутті, зачекав, доки дівчина втрапить ключем у замкову щілину. Алісії не хотілося зустрічатися з Хесусою чи з іншими сусідами, охочими побазікати на сходах із давньою знайомою. Намацавши першу сходинку, вона легким кроком розпочала нескінченне сходження потемки, від якого в неї запаморочилося в голові. Діставшись нарешті до дверей свого помешкання, вона якимось дивом потрапила ключем у замок і ввалилася досередини.

Опинившись у себе вдома, Алісія знову взяла флакон і тремтячими пальцями видобула звідти ще дві пігулки. Кинувши сумку на підлогу, вона підійшла до стола у вітальні. Там була пляшка білого вина, подарунок Фернандіто. Алісія налляла повний, аж по вінця, келих і, тримаючись рукою за край столу, вкинула до рота дві пігулки й запила їх, вихиливши вино одним ковтком. Потім піднесла порожній келих на честь Леандро та його «в жодному разі не запивай алкоголем».

Непевним кроком, скидаючи одяг по дорозі, вона пройшла до спальні, і, не вмикаючи світла, повалилася на ліжко. Ледве-ледве спромоглася натягнути на себе укривало. Десь далеко задзвонили церковні дзвони, і Алісія зморено заплющила очі.

10

Незнайомець у її сні не мав обличчя. Чорна постать немовби відокремилася від згустку темряви, що скрапувала зі стелі кімнати. Спершу Алісії здавалося, що постать стоїть нерухомо перед ліжком і дивиться на неї, але потім дівчина усвідомила, що чоловік уже сидить на краю матраца і стягує з неї укривало. Алісія відчула холод. Незнайомець поволі, не поспішаючи, зняв чорні рукавички. Його пальці були крижаними – дівчина відчула це, коли він торкнувся її голого живота й провів ними, шукаючи шрам, що розлігся по всьому її правому стегні. Руки незнайомця вивчали рубці на її шкірі, а губи притулилися до її тіла. Від гарячого доторку язика, що пестив осердя рани, Алісію ледь не знудило. Лише коли почула кроки, що віддалялися в коридорі, вона зрозуміла, що була не сама в помешканні.