Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 51)

Вона намацала в темряві вмикач і запалила нічну лампу. Світло засліпило її, змусило зажмуритись. Звуки кроків долинали з вітальні, потім почувся стукіт дверей, що зачинилися. Алісія знову розплющила очі й побачила, що лежить гола на ліжку. Простирадла жужмом валялися на підлозі. Алісія повільно, тримаючись за голову, сіла в ліжку. Запаморочення наринуло на неї, і на якусь мить дівчині здалося, що вона ось-ось знепритомніє.

– Хесусо! – покликала вона надтріснутим голосом.

Відтак підібрала з підлоги простирадло й загорнулася в нього. Навпомацки, шукаючи руками стіни, дівчина пройшла коридором. Одяг, який вона скидала, прямуючи до спальні кілька годин тому, щез без сліду. Вітальня була занурена в сталево-сірий півморок, обриси шафок і поличок ледь позначалися в синюватому мареві, що плинуло крізь вікно. Алісія відшукала вмикач, і лампочка, що звисала зі стелі, загорілася. Помалу очі дівчини призвичаїлися до світла. Ледве вона зрозуміла, що бачить перед собою, страх прояснив думки, і зір став чітким, немовби досі Алісія дивилася крізь розфокусовану лінзу.

Її червоне пальто висіло на одному зі стільців. Решту одягу було акуратно зібрано на столі: сукня, бездоганно складена рукою професіонала, панчохи, розгладжені по швах, спідня білизна, викладена немов у вітрині крамниці. Алісія знову відчула, як нудота підступає до горла. Дівчина кинулася до полички з книжками й вихопила звідти Біблію. Розкривши її, дістала револьвер, який зберігала там. Порожня книжка вислизнула з її рук і впала додолу. Алісія не нахилилася, щоб підійняти її. Тримаючи зброю обіруч, дівчина звела курок.

Лише тоді вона зауважила свою сумочку, що висіла на спинці одного зі стільців. Алісія пам’ятала, як, зайшовши досередини, впустила її на підлогу. Дівчина підійшла до сумки. Та була защіпнутою. Алісія розщепнула її і похолола. Лайнувшись, вона знову кинула сумку на підлогу. Книжки Маташа там уже не було.

Решту ночі вона провела в півмороці, скоцюрбившись у кутку канапи, зі зброєю в руках, прикипівши очима до дверей, дослухаючись до тисячі жалібних поскрипувань, що їх видавала стара будівля, немов корабель, який ліг у дрейф. Світанок заскочив Алісію, коли повіки її вже злипалися. Дівчина підвелася й поглянула на себе в дзеркало. У далечині по небу слалася багряниця, а поміж дахів і веж міста вимальовувалися шереги тіней. Алісія визирнула з вікна й пересвідчилася, що відблиски вогнів «Ґран Кафе» вже розсипалися по бруківці. Барселона не дала їй навіть доби на перемир’я.

«Ласкаво просимо додому», – подумала Алісія.

11

Варґас чекав на неї в обідній залі «Ґран Кафе», тримаючи в руках філіжанку з кавою, що парувала, і відпрацьовував примирливу усмішку, з якою збирався зустріти Алісію. Дівчина, вийшовши з під’їзду, відразу помітила подвійне відображення силуету поліціянта в скляних дверях кафе. Варґас сидів за тим самим столиком, що й вона вчора вранці, і порався коло решток того, що мало бути розкішним сніданком. Збоку лежало кілька газет. Алісія перетнула вулицю, підійшла до дверей кафе й глибоко вдихнула, перш ніж увійти. Побачивши її, Варґас підвівся й привітав дівчину нервовим помахом руки. Алісія відповіла на привітання і підійшла до столика, показавши Мікелю, щоб той подав їй звичний сніданок. Офіціант кивнув.

– Як поїздка? – запитала Алісія.

– Довга.

Варґас почекав, доки дівчина сяде за столик, потім теж сів. Якийсь час вони мовчки дивилися одне одному в очі. Поліціянт збентежено насупив чоло.

– Що? – запитала Алісія.

– Я очікував почути якесь прокляття або щось інше в твоєму стилі, – вихопилося у Варґаса.

Алісія стенула плечима.

– Якби я був трохи дурнішим, то навіть сказав би, що ти рада мене бачити, – додав поліціянт.

Дівчина кволо всміхнулася.

– Не перебільшуй.

– Ти мене лякаєш, Алісіє. Щось сталося?

До столика обережно підійшов Мікель, що приніс Алісії тости й філіжанку кави з молоком. Дівчина вдячно йому кивнула, і офіціант миттю щез за барною стійкою. Алісія взяла один тост і знехотя надкусила. Варґас дещо занепокоєно спостерігав за нею.

– Отже? – запитав він нарешті, стомившись чекати.

Алісія в кількох словах переказала ті події, які трапилися з нею вчора, удень і вночі. Що далі просувалася її оповідь, то похмурішим ставало обличчя Варґаса. Коли дівчина закінчила розповідати, як провела передсвітанкові години з револьвером у руці, чекаючи, що двері знову відчиняться, Варґас похитав головою.

– Я дечого не розумію. Ти кажеш, що доки спала, до твого помешкання вдерся якийсь чоловік і викрав книжку.

– І що тобі не зрозуміло?

– Звідки ти знаєш, що це був чоловік?

– Знаю, та й годі.

– Отже, ти не спала.

– Я була під дією ліків. Я тобі казала про це.

– А про що ти мені не казала?

– Про те, що тебе не стосується.

– Той чоловік тобі щось заподіяв?

– Ні.

Варґас недовірливо поглянув на неї.

– Доки я чекав на тебе, твій приятель Мікель запропонував мені оселитися у нього в мансарді з виглядом практично на твої вікна. Я скажу йому, нехай занесе мою валізу, й заплачу за кілька тижнів наперед.

– Тобі не обов’язково зупинятися тут, Варґасе. Поїдь до якогось хорошого готелю. Леандро оплатить.

– Або я лишаюся тут, або сплю на твоїй канапі. Вибирай.

Алісія зітхнула, не маючи ні сил, ні натхнення сперечатися далі.

– Ти мені не казала, що маєш зброю, – зауважив Варґас.

– Ти не питав.

– А ти вмієш нею користуватися?

Алісія вп’ялася в нього очима.

– Тільки подумати, що я мав тебе за одну з тих, що радше триматимуть у руці голку, – мовив поліціянт. – Ти будеш така ласкава завжди тримати зброю при собі? Удома й на вулиці.

– Як скажете, сеньйоре. Тобі вдалося дізнатися щось про Ломану?

– У міністерстві не хочуть нічого розповідати. Хоча в мене склалося враження, що ніхто нічого й не знає. Ту версію, яку розповідають у Генеральній службі, ти, мабуть, уже чула. Ломану перевели з твого підрозділу рік тому для допомоги у справі анонімних погроз Вальсові, розслідування якої він провадив на власний розсуд. Він мав би звітувати безпосередньо Хілеві де Партері, проте з якогось дня перестав це робити. Зник із поля зору. А що тебе пов’язує з ним?

– Нічого.

Варґас насупився.

– Ти не думаєш, що це він удерся вночі до твого помешкання, щоб викрасти книжку й зробити те, про що ти мені не хочеш розповідати?

– Ти сам усе сказав.

Варґас позирнув на неї скоса.

– Ці ліки, ти вживаєш їх через те своє поранення?

– Ні, просто щоб розважитися. Скільки тобі років, Варґасе?

Поліціянт здивовано звів брови.

– Мабуть, удвічі більше, ніж тобі, хоча я волію про це не думати. А чому ти питаєш?

– Ти ж не збираєшся уявляти себе моїм батьком абощо, адже ж ні?

– Навіть не сподівайся.

– А шкода, – відказала Алісія.

– Не вдавай розчулену. Тобі це не до лиця.

– Леандро теж так каже.

– Мабуть, не даремно. Якщо сентиментальна інтерлюдія закінчилася, чому б тобі не розповісти про наші плани на сьогодні?

Алісія допила свою каву й показала Мікелеві, щоб той приніс іще одну.

– Тобі відомо, що окрім кофеїну й нікотину, організм потребує також білків, вуглеводів і всякого такого?

– Я тобі обіцяю, що сьогодні ми пообідаємо в ресторані «Каса Леопольдо». Ти платиш.

– Яке полегшення. А перед цим що ми робитимемо?

– Перед цим ми побачимося з моїм особистим філером, добродієм Ровірою.

– Ровірою?