Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 52)
Алісія коротко розповіла про свою вчорашню зустріч із поліційним агентом.
– Він зараз, либонь, мерзне десь надворі, бідолаха.
– Та й біс із ним! – мовив Варґас. – А після того, як ти даси завдання на день своєму учневі?
– Я гадала, що ми могли б навідатися до адвоката. Фернандо Бріанса.
Варґас неохоче кивнув.
– Хто це?
– Бріанс заступає інтереси колекціонера, який протягом багатьох років скуповує всі книжки Віктора Маташа.
– Ти далі морочишся з цією книжкою. Не візьми за образу, але чи тобі не здається, що розумніше було б зробити щось, що справді пов’язано з нашою справою? Наприклад, піти послухати, що нам розкажуть у комісаріаті про машину, на якій Вальс поїхав із Мадрида?
– Настане час і для цього.
– Вибач, Алісіє, але ми що, вже не намагаємося відшукати Вальса, доки ще є шанс знайти його живим?
– Машина – це марнування часу, – виголосила Алісія.
– Твого чи мого?
– Вальсового. Але якщо це тебе заспокоїть – гаразд. Зробимо по-твоєму.
– Дякую.
12
Вірний своїй обіцянці, Ровіра чекав на вулиці, трусячись від холоду, із таким виглядом, неначе проклинав той день, коли народився на світ, і всі наступні дні також. Філер-початківець, здавалося, став нижчим сантиметрів на десять проти вчорашнього. На обличчі його була тоскна гримаса, що свідчила про виразку шлунка на початковій стадії. Щоб упізнати його, Варґасові не знадобилася підказка Алісії.
– Це твій геній шпигунства?
– Саме він.
Почувши кроки, що наближаються, Ровіра підвів погляд. Побачивши Варґаса, чоловічок ковтнув слину й тремтячою рукою заходився шукати свою пачку сигар. Алісія і Варґас стали по обидва боки Ровіри.
– Я гадав, що ви прийдете сама, – пробелькотів чоловічок.
– Ти невиправний романтик, Ровіро.
Той витиснув із себе подобу нервової усмішки. Алісія вийняла з його рота цигарку й викинула геть.
– Слухайте-но… – запротестував Ровіра.
Варґас трохи нахилився над ним, від чого чоловічок зіщулився ще дужче.
– Говориш із сеньйоритою тільки тоді, коли вона тебе запитує. Зрозуміло?
Ровіра кивнув.
– Сьогодні буде твій щасливий день, Ровіро, – повідомила йому Алісія. – Тобі більше не треба мерзнути. Ти підеш у кіно. Ранковий сеанс у «Капітолі» починається о десятій, крутять фільми про мавпочку Читу, тобі сподобається.
– Ще б пак, фільми знамениті, – підтакнув Варґас.
– Вибачте, доньє Алісіє, але перш ніж ваш супутник зламає мені карк, я, заздалегідь удячний за вашу великодушність, хотів би попросити вас допомогти мені, коли буде на те ваша ласка. Я прошу небагато. Не змушуйте мене йти в кіно. Я б залюбки, але якщо в управлінні дізнаються, мені повідривають усе, що в мене ще лишилося. Дозвольте, я буду стежити за вами. Здалеку. Якщо хочете, можете сказати мені наперед, куди ви підете, і я вас анітрохи не потурбую. Я вас запевняю, що ви мене навіть не побачите. Наприкінці дня мені треба здавати звіт, де ви були і що робили, інакше мене пошаткують на капусту. Ви не знаєте, що це за люди. Скажіть вашому супутникові…
Варґас поглянув на цього бідолаху з деякою симпатією. У кожному комісаріаті, либонь, був такий нещасливець, об якого всі витирали ноги й поводилися, як зі шматою.
– Скажіть мені, про що можна звітувати, а про що ні. І всім буде добре. Уклінно благаю вас…
Перш ніж Алісія встигла відповісти, Варґас наставив на Ровіру вказівний палець і промовив:
– Слухай-но, пуцьвірінку, ти схожий на Чарлі Чапліна і ти мені подобаєшся. Я пропоную тобі ось що: стежитимеш за нами здалеку, тільки дуже здалеку. Ближче, ніж на гарматний постріл, навіть не наближайся. Якщо я тебе побачу, почую чи відчую на відстані менше ніж двісті метрів, ми з тобою матимемо розмову один на один, і я сумніваюся, що в управлінні схвально поставляться до твоєї розквашеної фізії.
Ровіра на кілька секунд, здається, перестав дихати.
– Тобі це підходить, чи, може, хочеш завдаток? – добив бідолаху Варґас.
– Двісті метрів. Так, звісно. Нехай навіть двісті п’ятдесят. Красно дякую за вашу великодушність і розуміння. Ви не пошкодуєте. Ніхто не скаже, що Ровіра не виконує своїх…
– Забирайся вже геть, а то мені хочеться затопити тобі в пику, ледве на неї подивлюся, – якнайзагрозливішим тоном виголосив Варґас.
Ровіра хапливо поклонився й кинувся втікати. Невдовзі він розчинився серед натовпу, і Варґас усміхнувся йому вслід.
– Ти сентиментальний, – промурмотіла Алісія.
– А ти просто янгол. Мені треба зателефонувати Лінаресові, щоб дізнатися, чи нам сьогодні дозволять подивитися на машину.
– Хто такий Лінарес?
– Хороший хлопець. Ми починали разом і досі приятелюємо. Чи про багатьох таке можна сказати після двадцяти років у поліції?
Вони повернулися до кафе, і Мікель дозволив скористатися своїм телефоном. Варґас подзвонив до центрального комісаріату на Віа-Лаєтана й пустився розводити теревені зі своїм давнім приятелем Лінаресом, обмінюючись сумнівними жартами, зрозумілими тільки їм двом. Зрештою він дістав дозвіл приїхати й поглянути на машину, у якій, імовірно, Маурісіо Вальс та його шофер, особистий охоронець і повірник Вісенте приїхали з Мадрида до Барселони. Алісія слідкувала за розмовою, немов за виставою, насолоджуючись Варґасовою вмілою риторикою і його хистом знаходити ключ до своїх колег, виголошуючи пишномовні фрази, позбавлені жодного змісту.
– Ну ось, я все владнав, – повідомив він, повісивши слухавку.
– Ти впевнений? Тобі не здається, що цей Лінарес так легко не погодився б, якби знав, що я буду з тобою?
– Здається. І саме через це я про тебе й не згадав.
– І що ти їм скажеш, коли вони побачать мене?
– Що ти моя наречена. Не знаю. Щось вигадаю.
Вони взяли таксі перед муніципалітетом і рушили, коли ще сонні автомобілі вже починали заповнювати Віа-Лаєтана. Варґас замислено розглядав монументальні фасади будинків, що, наче кораблі, виринали з ранкової мли. Таксист раз по раз потайки кидав на них погляди у дзеркало заднього огляду, либонь, дивуючись, що за дивна парочка до нього підсіла. Одначе його неспокій і важкі думи розвіялися, коли по радіо почалася жвава передача зі світу спорту, учасники якої запекло обговорювали, чи футбольний чемпіонат уже програно, чи все ж лишилися ще причини жити далі.
13
Цей будинок називали «Музеєм сліз». Велетенський павільйон здіймався на нічийній землі між зоологічним парком і пляжем. Довкола розкинулося ціле містечко фабрик і гаражів, яке постало перед самим морем і над яким панувала Торре-де-лес-Айґуес, кругла башта, що підносилася в небо. «Музей сліз» був реліквією, руїною, врятованою від остаточного знесення, яке спіткало майже всі споруди, побудовані для Всесвітньої виставки 1888 року. Після років занедбання міська влада передала павільйон Головному управлінню поліції, яке пристосувало будівлю під склади й катакомби, де громадились на вічному зберіганні десятки кримінальних справ, речових доказів, конфіскованих трофеїв, зброї, різноманітних пристосувань та інших пам’яток і скарбів – наслідок понад сімдесяти запилюжених років злочину й кари в Барселоні.
Своїм склепінням будинок скидався на розміщений неподалік Французький вокзал. Пластинчаста покрівля пропускала всередину гострі смужки світла, що прорізало темряву й розбігалося плутаницею кількасотметрових коридорів, розміщених на рівні, вищому за більшість будинків Ашямпли. Складна система сходів і містків, наче примарна театральна машинерія, губилася у висоті й провадила до верхніх щаблів, де зберігалися речі й документи, які могли розповісти таємну історію Барселони від кінця XIX століття. За сім десятків років до цього чистилища потрапили щонайрізноманітніші артефакти: починаючи від карет і допотопних автомобілів, що їх використовували злочинці, і закінчуючи цілим арсеналом зброї і набором отрут. У будинку зберігалося стільки творів мистецтв, вилучених у ході справ, які так ніколи й не було розкрито, що їх вистачило б для того, щоб відкрити кілька музеїв. Особливої слави поміж дослідників зажила моторошна колекція висохлих трупів, яку знайшли в районі Сан-Жербазі в підвалі латиноамериканського магната, який під час років достатку й слави на Кубі взяв собі за звичку полювати на своїх рабів і убивати їх. Після його повернення до Іспанії сталася низка зникнень серед завсідників кав’ярень і салонів на проспекті Паралело. Зниклих людей так ніколи й не знайшли.
Цілу галерею в будівлі було виділено для скляних слоїків, у яких плавали в жовтуватому формаліні різноманітні представники тваринного світу. Сховище могло похизуватися приголомшливим зібранням кинджалів, заточок і сили-силенної хитромудрих різаків, від яких стало б дибки волосся у найдосвідченішого різника. Однією з найвідоміших була секція, замкнена на ключ, до якої можна було потрапити лише з дозволом від найвищих інстанцій, адже там зберігалися матеріали й документація розслідувань, пов’язаних із релігійними та окультистськими злочинами. Подейкували, що в цьому архіві містилися вельми цікаві досьє на членів вищого барселонського суспільства, зібрані в рамках справи так званої Упириці з вулиці Поньєнте [68], а також листування й протокол зі справи щодо обрядів екзорцизму, які проводилися панотцем Сінту Бардаґе [69] в будинку неподалік вулиці Принцеси. Документи ці ніколи не бачили – і не побачать – світла.
Похмура атмосфера таких вічних сховищ усякого непотребу зазвичай викликає у відвідувача бажання тікати звідти чимдуж, щоб не залишитися в цьому місці назавжди як частина його колекції. «Музей сліз» не був винятком, і хоча в поліційних документах він називався своїм справжнім іменем, Секція 13, його недобра слава й усі ті примарні нещастя, накопичені у нього всередині, заробили йому це назвисько, яке використовували всі, хто його знав.