Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 45)
– Якийсь пан із Мадрида, начебто поліціянт. Показав мені якесь посвідчення, – відповів Беніто.
– А він не назвався?
Беніто знизав плечима.
– Може… Зараз важко сказати… Я згадав про цього чоловіка тільки тому, що в нього була близна на обличчі.
Алісія всміхнулася і цим ще більше збентежила Беніто.
– Шрам? На правій щоці?
Хлопчина поблід.
– А звали його часом не Ломана? – запитала Алісія. – Рікардо Ломана?
– Може бути… Я не впевнений, але…
– Дякую, Беніто. Ти просто золотко.
Алісія уже йшла вгору вулицею, коли продавець визирнув із дверей і озвав її:
– Сеньйорито! Ви мені так і не сказали, як вас звати…
Дівчина обернулася й послала хлопчині усмішку, яка стояла в нього перед очима весь день і частину ночі.
6
Вийшовши з книгарні, Алісія піддалася спокусі прогулятися знайомими шляхами й не поспішаючи попрямувала закрутами Готичного кварталу [60] до свого наступного пункту призначення. Дівчина йшла помалу, розмірковуючи про Рікардо Ломану та його дивне зникнення. У глибині душі вона не здивувалася, натрапивши тут на його слід. За роки служби Алісія звикла, що часто вони з Ломаною, йдучи одним і тим самим шляхом, наступали одне одному на п’яти. Дев’ять із десяти разів першою була Алісія. Тут вартим уваги було лише те, що Ломана, який, за словами Хіля де Партери, почав розслідувати справу анонімних погроз Вальсові кілька тижнів тому, схоже, розпитував про книжки Віктора Маташа. Про Ломану можна було сказати багато чого, але дурнем він точно не був. Хороша новина в цьому всьому – те, що Алісія тепер точно знала: якщо Ломана також шукає книжки Маташа, чуття її не підвело. Погана ж полягала в тому, що рано чи пізно їм доведеться перетнутися. А зустрічі їхні рідко закінчувалися добре.
Рікардо Ломана, як подейкували в їхньому підрозділі, був колишнім учнем сумновідомого інспектора Фумеро з барселонської Бригади соціальних розслідувань і найлихішим серед усіх посіпак, завербованих Леандро протягом тривалого часу, а таких було чимало. Під час своєї служби Алісія не раз мала сутички з Рікардо Ломаною. Остання відбулася кілька років тому, коли Ломана, сп’янілий від алкоголю й люті через те, що Алісії вдалося розв’язати справу, над якою він марно бився кілька місяців, увечері простежив за дівчиною аж до її помешкання в готелі «Гіспанія» і пообіцяв, що одного дня, коли Леандро не буде поруч, щоб її захистити, він, Ломана, знайде час і місце, щоб підвісити Алісію до стелі й познайомити зі своїми улюбленими цяцьками.
«Ти, кралечко, не перша й не остання хвойда Леандро, і коли ти йому набриднеш, я вже чекатиму на тебе. І я тобі обіцяю, що ми з тобою добре розважимося, особливо ти, бо твоє тіло аж просить попестити його залізом…»
Від тої зустрічі Ломана дістав на згадку удар коліном по своїй чоловічій гордості, який відправив його на півмісяця до ліжка, зламану в двох місцях руку і шрам на щоці, на який довелося накладати вісімнадцять швів. Алісія ж зі свого боку заплатила за це побачення кількома тижнями безсоння, коли з револьвером на нічному столику вона лежала, вдивляючись у темноті на двері, огорнута похмурим передчуттям, що найгірше чекає на неї в матчі-реванші.
Алісія вирішила викинути Ломану з голови й насолоджуватися прогулянкою і своїм першим ранком у Барселоні. Дівчина ступала поволі, зважуючи кожен крок і зупиняючись перед вітринами за найменшого потиску в стегні. З роками вона навчилася розпізнавати ознаки й виробила способи, як уникнути болю або принаймні затримати невідворотне. Алісія і біль були давніми ворогами, які добре вивчили одне одного і знали правила гри. І все ж ця перша прогулянка без корсета, затягнутого довкола ноги, була варта тої ціни, яку за неї доведеться заплатити. Час пошкодувати про своє рішення в Алісії, певно, ще буде.
Доходило до десятої, коли дівчина минула вулицю Пуерта-дель-Анхель і, завернувши за ріг, на вулицю Святої Анни, зауважила вітрину старої книгарні «Семпере й сини». На другому боці вулиці була невеличка кав’ярня. Алісія зайшла туди й сіла за столик коло вікна. Трохи перепочинку їй не завадить.
– Що будете замовляти, сеньйорито? – запитав її офіціант, який мав такий вигляд, наче не покидав закладу протягом останніх щонайменше двадцяти років.
– Одну каву. І склянку води.
– З-під крану чи мінеральної з пляшки?
– А що ви порадите?
– Залежить від того, забагато чи замало у вас кальцію в крові.
– Нехай буде мінеральна. Природна, будь ласка.
– Уже несу.
Через півгодини, випивши кілька філіжанок кави, Алісія могла стверджувати, що жодна людина навіть не зупинилася перед вітриною книгарні. Бухгалтерські книги «Семпере й синів», либонь, пролежували в забутті, вкриваючись павутиною. Її пожирала спокуса перетнути вулицю, зайти до цієї дивовижної крамниці й витратити купу грошей, але дівчина знала, що час для цього ще не настав. Поки що вона обмежиться тільки спостереженням. Минуло ще півгодини. Нічого не відбувалося, і Алісія вже стала збиратися йти геть, коли побачила його. Він ішов неуважний, заносячись думками в хмари, з напівусмішкою на губах і тим безтурботним виглядом, що притаманний людям, яким пощастило не знати, як влаштований світ. Алісія ніколи не бачила його фотографії, але знала, хто це, перш ніж чоловік підійшов до дверей книгарні.
Алісія, сама цього не усвідомлюючи, всміхнулася. Коли Даніель Семпере вже мав зайти до крамниці, двері відчинилися зсередини й молода жінка, якій, либонь, не було й двадцяти років, вийшла йому назустріч. Це була одна з тих красунь, про яку постановники радіоновел сказали б, що її чиста врода йде зсередини. Такі жінки змушують зітхати залюбливих дурників, що захоплюються казочками про ангеликів із серцями зі щирого золота. Вона сяяла невинністю, ба навіть непорочністю дівчини зі шляхетної родини і вдягалася так, наче здогадувалася, який скарб носить під своїм вбранням, але не наважувалася цього визнати. Славнозвісна Беатріс, подумала Алісія, невинна, як Білосніжка в країні гномів.
Беатріс піднялася навшпиньки й поцілувала свого чоловіка у вуста. Поцілунок був цнотливий: стуленими губами і нетривалий. Однак Алісія не могла не зауважити, що Беатріс заплющувала очі, коли цілувала нехай навіть свого законного чоловіка, і давала обійняти себе за стан. Що ж до Даніеля, то він досі цілувався, як школяр, і ранній шлюб ще не навчив його, як треба обіймати жінку, куди класти руки і що робити губами. Либонь, не мав учителів. Усмішка сповзла з її обличчя, і Алісія відчула, як у неї всередині ворухнулося щось лихе й порочне.
– Можна мені келих білого вина? – попросила вона офіціанта.
На другому боці вулиці Даніель Семпере попрощався зі своєю дружиною і зайшов до книгарні. Беатріс, одягнута хоч і скромно, та зі смаком, рушила в натовпі інших перехожих у напрямку до вулиці Пуерта-дель-Анхель. Алісія стежила за нею очима, вивчаючи талію Беатріс і обриси її стегон.
– Ех, як би я одягнула тебе, принцесо, – пробурмотіла вона.
– Що ви сказали, сеньйорито?
Алісія обернулася й побачила офіціанта, який тримав келих із білим вином і дивився на неї з сумішшю зачарування й страху.
– Як вас звати? – запитала вона його.
– Мене?
Алісія значливо роззирнулася довкола: бар був порожнім.
– А ви бачите тут ще когось?
– Марселіно.
– Чому б вам не підсісти до мене, Марселіно. Я не люблю пити сама. Ну гаразд, брешу. Але робити це в товаристві мені подобається значно більше.
Офіціант ковтнув слину.
– Якщо хочете, я вам щось замовлю, – запропонувала Алісія. – Може, пивка?
Марселіно остовпіло дивився на неї.
– Сідайте, Марселіно, я не кусаюся.
Молодик кивнув і сів навпроти Алісії. Дівчина солодкаво всміхнулася до нього.
– У вас є наречена, Марселіно?
Офіціант заперечливо похитав головою.
– Деякі дівчата не тямлять, що втрачають. Скажіть-но мені одну річ, Марселіно. Цей бар, окрім головних дверей, має ще один вихід?
– Перепрошую?
– Чи є у вас задній вихід, який виводив би на якийсь провулок або до сходової клітки сусіднього будинку?
– Є один, він веде на задвірок, який переходить у вулицю Бельтрельянс. А що?
– Я запитую це, тому що мене переслідують.
Марселіно стривожено кинув погляд на вулицю.
– Може, викликати поліцію?
Алісія поклала свою руку на руку офіціанта, який ледь-ледь не перетворився на соляний стовп.
– У цьому немає потреби. Нічого серйозного. Але я воліла б скористатися потайним ходом. Ви не заперечуєте?
Марселіно похитав головою.
– Ви просто диво. Скільки я вам винна?
– За рахунок закладу.
– Ви впевнені?
Марселіно ствердно кивнув головою.
– Що я й кажу: дівчата просто не знають, що ви золото, не чоловік… Скажіть-но, у вас є телефон?
– За барною стійкою.