Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 176)
Я похитав головою.
– Коли я був молодий, ми з ним працювали разом в одному поганенькому видавництві. Це було ще до того, як я зрозумів, що смерть дає більшу перспективу, ніж література. Я був продавцем, і моїм завданням було збувати ту базгранину, яку ми здебільшого публікували. Каракс писав оповідання жахів. Скільки цигарок ми з ним викурили, засиджуючись до півночі в кафе на першому поверсі будинку, в якому розміщувалося видавництво, і проводжаючи очима розкішних дівчат! Що то були за часи! Ніколи не повторюй моєї помилки й не старій. Старість не приносить нам ані шляхетності, ані мудрості, ані будь-якого іншого гівна на паличці, що було б цього вартим. Здається, це у вас, в Іспанії, так говорять: я почув цю фразу колись від Хуліана, і вона видалася мені дуже точною.
– Ви не знаєте, де я міг би його знайти?
Плано стенув плечима.
– Хуліан давно поїхав з Парижа.
– А не знаєте куди?
– Він не сказав.
– Але ж у вас, мабуть, є якісь здогадки?
– Ото вже ти пролаза!
– Куди? – наполіг я.
– Де шукають прихистку люди, коли старіють?
– Я не знаю.
– Тоді тобі ніколи не зустрітися з Хуліаном.
– У спогадах? – припустив я.
Плано глянув на мене з сумовитою усмішкою.
– Ви хочете сказати, що він повернувся до Барселони? – запитав я.
– Не до Барселони, а до тої, котру кохав.
– Не розумію.
– Він також не розумів, довго не розумів. Йому знадобилося ціле життя, щоб збагнути зрештою, яка його найбільша любов.
Стільки років я слухав розповіді про Каракса, а тої миті почувався таким самим розгубленим, як першого дня, коли приїхав до Парижа.
– Якщо ти той, за кого себе видаєш, то мав би здогадатися, – заявив Плано. – І якщо ти скажеш «література», я роз’юшу тобі писок, хоча не думаю, що ти такий йолоп.
Я сковтнув слину.
– Здається, я здогадуюся, про що ви кажете. Чи радше про кого.
– Тоді ти знаєш, що маєш робити.
Того вечора я попрощався з Парижем, із Паскаль, зі своєю скороминущою кар’єрою у сфері обслуговування й зі своїм кубельцем у піднебессі, після чого вирушив на вокзал Аустерліц. Все, що в мене лишалося, я витратив на квиток третього класу й сів на нічний потяг до Барселони. Приїхав я над ранок, переживши подорож завдяки милосердю пари пенсіонерів з Ліона, що верталися з гостин у доньки й частували мене всілякими харчами, закупленими того вечора на ринку біля вулиці Муффетар, доки я аж до пізньої ночі розповідав їм свою історію. «Bonne chance, – сказали вони мені, сходячи з потяга. – Cherchez la femme…» [168]
Протягом кількох днів після повернення все здавалося мені маленьким, замкнутим і сірим. Світло Парижа глибоко врізалося в мою пам’ять, і світ зненацька зробився великим і чужим.
– То як, бачив «Еммануель»? [169] – запитав мене Фермін.
– Сценарій бездоганний, – відказав я.
– Так я і думав. Мабуть, позаздрять Біллі Вайлдер [170] і компанія. Скажи-но, то ти зустрів Привида опери? – хитро підсміхнувся Фермін: певна річ, він чудово знав, навіщо я їздив до Парижа.
– Не зовсім, – зізнався я.
– Себто у тебе немає нічого смачного мені розповісти?
– Здається, це ти мав би розповісти мені щось смачне. Хіба ні?
– Спершу розгадай свою загадку, а тоді подивимося.
– Це несправедливо.
– Ласкаво просимо на планету Земля, – відказав Фермін. – А ну, здивуй мене. Скажи щось по-французьки. «Бонжур» і «о-ля-ля» не рахується.
– Cherchez la femme, – промовив я.
Фермін насупив чоло.
– Класичний принцип кожної путящої інтриги? – припустив він.
– Voilà…
Могила Нурії Монфорт була на оточеному деревами пагорку, у старій частині цвинтаря Монтжуїк, недалеко від гробниці Ізабелли. Саме там одного літнього вечора 1977 року, марно обходивши всі закутки тої Барселони, яка вже почала потроху відходити в непам’ять, я нарешті зустрів Хуліана Каракса. Він поклав квіти на надгробок, а потім сів на кам’яну лавку перед могилою. Він сидів так протягом майже години, розмовляючи сам із собою. Я не наважився його перервати.
Я побачив його на тому самому місці наступного дня, і наступного. Хуліан Каракс надто пізно зрозумів, що та, кого він кохав найбільше в цьому світі, жінка, що віддала за нього своє життя, уже ніколи не зможе почути його голосу. Він приходив туди щодня й сідав на лавці перед могилою, щоб розмовляти з нею і проводити рештки свого життя в її товаристві.
Він сам одного дня підійшов і став мовчки мене розглядати. Шкіра, що була обгоріла під час пожежі, відновилася, і його обличчя, сховане за густою бородою і крислатим капелюхом, не виявляло ні його віку, ні жодної емоції.
– Хто ви? – запитав він без тіні ворожості в голосі.
– Мене звати Хуліан Семпере. Я син Даніеля й Беа.
Каракс повільно кивнув.
– З ними все гаразд?
– Так.
– Вони знають, що ви тут?
– Ні, ніхто не знає.
– А можна поцікавитися, чому ви тут?
Я не знав, із чого почати.
– Можна запросити вас на каву?
– Я не п’ю кави, – відказав він. – Можете запросити мене на морозиво.
Мабуть, він помітив здивування на моєму обличчі.
– У часи моєї молодості морозива майже не було. Його я відкрив пізно, як і багато чого іншого…
Ось так неспішного літнього вечора сталося те, про що я мріяв від самого дитинства: перевернувши весь Париж і Барселону в пошуках Хуліана Каракса, я опинився з ним за одним столиком у цукерні на Королівській площі, куди запросив його на полуничне морозиво, подвійну порцію у вафельному стаканчику. Собі я замовив лимонад із льодом, бо мені вже почала докучати та волога спека, що нею, немов якимось прокляттям, просякало кожне барселонське літо.
– Що я можу зробити для вас, сеньйоре Семпере?
– Якщо я вам розповім, ви вважатимете мене дурнем.
– У мене склалося враження, що ви мене розшукуєте вже тривалий час, тому я вважатиму вас дурнем, якщо ви мені цього не розповісте зараз, коли нарешті зустрілися зі мною.
Я вихилив одним духом половину склянки, щоб набратися сміливості, і розказав йому про свій задум. Каракс уважно мене слухав, нічим не виявляючи незадоволення і не висловлюючи жодних зауважень.
– Блискуче придумано, – підсумував він, коли я закінчив.
– Не смійтеся з мене.
– Навіть не збирався. Я кажу те, що думаю.
– А що ще ви думаєте?
– Що цю історію мав б написати ти. Вона належить тобі.