Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 175)

– Справді, одного разу я чула, як Хуліан говорив про Даніеля й Беа, – сказала вона. – Але це було дуже давно. Уже довгий час я не маю жодних новин про нього. Раніше він частенько навідувався, але тепер…

– Він занедужав?

– Мабуть, можна й так сказати.

– На що ж він хворий?

– На меланхолію.

– Може, синьйор Коліччіо знатиме щось?

– Навряд чи. Я щотижня спілкуюся з Томмазо з робочих питань, і, як мені відомо, він також не чув нічого від Хуліана протягом щонайменше трьох років. Але спробувати не завадить. Повідомте мені, якщо дізнаєтеся щось.

Колега літературної агентки дон Томмазо мешкав у заповненому книжками човні, що стояв на якорі біля набережної Сени за півкілометра на схід від острова Сітé, разом зі своєю дружиною, видавчинею на ім’я Елен, що з теплою усмішкою привітала мене на причалі.

– Ви, мабуть, той хлопчина з Барселони? – запитала вона.

– Саме так.

– Підійматеся на борт. Томмазо читає якийсь жахливий рукопис і буде вдячний за привід відволіктися.

Синьйор Коліччіо мав вигляд справжнього морського вовка й носив капітанський кашкет. Волосся його посріблила сивина, але в очах зберігся пустотливий дитячий вогник. Вислухавши мою історію, він на хвилю замислився, а потім промовив:

– Ось що я вам скажу, юначе. У Парижі практично неможливо знайти дві речі. Перша – це пристойна піца. Друга – це Хуліан Каракс.

– Припустімо, що я відмовився б від піци і вдовольнився Караксом, – відказав я.

– Ніколи не відмовляйтеся від доброї піци, – порадив мені синьйор Коліччіо. – А чому ви гадаєте, що Хуліан захоче говорити з вами? Це за умови, що він досі живий.

– А чому він мав би бути мертвим?

Дон Томмазо скинув на мене поглядом, сповненим смутку.

– Бо люди помирають, а надто ті, які мали б жити. Може, Бог звільняє місце для тої купи сучих синів, якими йому так подобається заселяти Землю…

– Я мушу вірити, що Каракс живий, – відказав я.

Томмазо Коліччіо всміхнувся.

– Спробуйте порозмовляти з Розьєром.

Еміль де Розьєр протягом багатьох років був Караксовим видавцем. У вільний час поет і письменник, Розьєр мав за собою довгу й успішну кар’єру в багатьох паризьких видавництвах. Він видавав як іспанською, так і у своєму перекладі французькою твори іспанських авторів, заборонених владою або змушених жити у вигнанні. Це ж саме стосувалося й визначних латиноамериканських письменників. Дон Томмазо розповідав мені, що не так давно Розьєра було призначено головним редактором невеличкого, але гонористого видавництва «Люм’єр». Розміщувалося воно поблизу, і я відразу рушив туди.

Еміль де Розьєр хоч не мав багато вільного часу, та виявився таким люб’язним, що запросив мене на обід до кафе на розі вулиці Драґон, неподалік видавництва, й уважно вислухав.

– Мені подобається задум вашої книжки, – сказав він, чи то з увічливості, чи то справді зацікавившись. – А «Цвинтар забутих книжок» – просто чудова назва.

– Назва – це єдине, що в мене є, – зізнався я. – Для решти мені потрібен месьє Каракс.

– Як мені відомо, Каракс більше не пише. Якийсь час тому вийшов його останній роман, під псевдонімом, але не в моєму видавництві, і відтоді нічого. Тиша цілковита.

– Як гадаєте, він досі в Парижі?

– Не думаю. У такому разі я щось почув би про нього. Минулого місяця я бачився з його колишньою видавчинею в Нідерландах, моєю приятелькою Неллеке, яка розповіла мені, що хтось в Амстердамі їй казав, нібито Каракс відплив до Америки два роки тому й помер посеред подорожі. Пізніше хтось інший стверджував, що Каракс таки дістався до порту призначення й тепер пише під псевдонімом сценарії для телесеріалів. Можете вибрати собі ту версію, яка вам більше до вподоби.

Мабуть, Розьєр побачив на моєму обличчі відчай, який не міг не з’явитися після стількох днів марних пошуків.

– Чи можу я вам дещо порадити? – запитав він.

– Авжеж, будь ласка.

– Це практична порада, яку я даю всім авторам-початківцям, які запитують у мене, що їм робити. Якщо хочете стати письменником, пишіть. Якщо маєте, що розказати, розказуйте. Або принаймні спробуйте це зробити.

– Якби для того, щоб стати письменником, досить було мати лише історію, яку можна розказати, то всі в цьому світі поробилися б ними.

– Лишень уявіть собі цей жах: світ, повний письменників. Справжній армагедон, – пожартував Розьєр.

– Може бути, найменше, що цьому світові потрібно, – це ще один романіст.

– А це вже дозвольте вирішувати світові, – порадив Розьєр. – І якщо нічого не вийде, не переймайтеся. Тим краще для вас, як стверджує статистика. Але якщо одного дня вам таки вдасться викласти на папері історію, подібну до тої, яку я від вас почув, приходьте до мене. Цілком можливо, вона мене зацікавить.

– А тим часом?

– А тим часом забудьте про Каракса.

– Семпере ніколи не забувають. Це вроджена хвороба.

– У такому разі я вам співчуваю.

– То, може, вчините якусь справу милосердя?

Розьєр замислився.

– Хуліан мав одного доброго друга. Мабуть, то був його найкращий друг. Його звали Жан-Раймон Плано. Він не мав нічого спільного з цим нашим абсурдним світом. Тямущий, розважливий чоловік, без усяких дурниць в голові. Якщо хтось знає щось про Хуліана, то тільки він.

– Де мені його знайти?

– У катакомбах.

Мені слід було почати свої пошуки звідти. Адже йшлося про Каракса, і якщо й була якась надія відшукати його слід, то вона неминуче мала бути пов’язана з місцем, неначе взятим зі сторінок котрогось із його романів, – Паризькими катакомбами.

Жан-Раймон де Плано Флав’є був дебелим чолов’ягою, вигляд якого спочатку відлякував, але дуже скоро виявлялося, що це доволі привітний жартівник. Він працював у компанії, що врядувала Паризькими катакомбами, і відповідав за підтримку їх у належному стані, організацію туристичних екскурсій і все інше, пов’язане з цим краєм потойбіччя.

– Ласкаво просимо до світу мертвих, юначе, – сказав він, стискаючи руку так, що мені аж кістки затріщали. – Що я можу зробити для вас?

– Я думаю, що ви могли б допомогти мені зустрітися з моїм другом.

– Він живий? – розсміявся Плано. – Бо тих, що живі, я вже всіх позабував.

– Хуліан Каракс.

Ледве я вимовив це ім’я, як месьє Плано насупився, прибрав із обличчя всю приязність і нахилився вперед із погрозливим виразом, припираючи мене до стінки.

– А ти що за дідько?

– Хуліан Семпере. Батьки назвали мене на честь месьє Каракса.

– Про мене, то нехай би вони назвали тебе хоч на честь винахідника громадських вбиралень.

Я побоювався за свою фізичну цілість і спробував відступити назад. Однак стіна, по той бік якої, ймовірно, були катакомби, перешкодила мені. Я вже бачив себе, вмурованого в неї разом із тисячами інших кістяків.

– Мої батьки, Даніель і Беа, знали месьє Каракса, – сказав я, намагаючись замирити його.

Якусь хвилю Плано свердлив мене своїм поглядом. Згідно з моїми підрахунками, імовірність того, що зараз він зацідить мені по пиці, становила п’ятдесят процентів. Решта п’ятдесят були дуже непевними.

– То ти син Даніеля й Беатріс?

Я кивнув.

– Із книгарні Семпере?

Я кивнув знову.

– Як доведеш?

Протягом майже години я виголошував перед ним ту промову, яку раніше вже чули колишні Караксові літературні агенти й видавець. Плано уважно мене слухав і, здавалося, дедалі смутнішав із кожним моїм словом. Коли я скінчив розповідь, він дістав з кишені піджака гаванську сигару й закурив, пускаючи клуби диму, що могли б заволокти весь Париж.

– Ти знаєш, як я познайомився з Хуліаном?