Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 177)

Я повільно похитав головою.

– Я не знаю, як це зробити. Я не письменник.

– Купи собі «ундервуд».

– Я й не знав, що ця реклама дісталась аж до Франції.

– Вона дісталася всюди. Але не вір рекламі. «Оліветті» [171] також підійшла б.

Я всміхнувся. Принаймні почуття гумору в нас із Караксом також було спільне.

– Дозволь, я дещо тобі покажу, – запропонував Каракс.

– Ви навчите мене писати?

– Цього ти мусиш навчитися сам, – відказав Каракс. – Письменство – це ремесло, якого можна навчитися, але якого не можна навчити. Того дня, коли ти зрозумієш, що це значить, станеш письменником.

Він розщіпнув свій чорний лляний піджак і дістав із внутрішної кишені якийсь блискучий предмет. Потім поклав його на стіл і підштовхнув до мене.

– Візьми, – запропонував він.

Це була найпрекрасніша ручка з усіх, які я будь-коли бачив, королева усіх «монбланів». Вінчало її перо, виготовлене з золота й платини, і якби я побачив його в дитинстві, то подумав би, що з-під нього можуть вийти тільки шедеври.

– Стверджують, ніби першим її власником був Віктор Гюґо, хоча мені це видається радше гарним образом.

– А хіба авторучки вже існували в часи Гюґо? – запитав я.

– Першу авторучку з поршневою подачею чорнила запатентував у 1827 році румун на ім’я Петраке Поєнару, але тільки у вісімдесятих роках XIX століття її вдосконалили й почали виготовляти в промислових масштабах.

– Отже, вона таки могла належати Вікторові Гюґо?

– Коли вже тобі так хочеться… Скажімо так: із рук месьє Гюґо ця ручка перейшла до рук не менш славетних, однак більш правдоподібних такого собі Даніеля Семпере, мого доброго приятеля. Із часом вона потрапила до мене, і я зберігав її всі ці роки, чекаючи, доки хтось – хтось такий, як ти, – не з’явиться по неї. Уже давно настав час передати її.

Я енергійно замахав головою, відсуваючи ручку від себе.

– Я не можу її взяти. У жодному разі. Вона належить вам.

– Ручка не належить нікому. То вільний дух, який лишається з тобою доти, доки ти його потребуєш.

– Це сказав персонаж одного з ваших романів.

– Мені завжди дорікали тим, що я повторююся. Це хвороба всіх письменників.

– Я ніколи на неї не хворів. Це значить, я не письменник.

– На все свій час. Бери ручку.

– Ні.

Каракс знизав плечима й заховав перо.

– Ти ще не готовий. Ручка – вона як кішка, піде тільки за тим, хто її нагодує. І як приходить, так і йде геть.

– То що ви скажете на мою пропозицію?

Каракс доїв своє морозиво.

– Зробимо ось як: напишемо твою книжку разом. Ти вкладеш у неї запал молодості, а я – досвід старого бувальця.

Я аж закам’янів.

– Ви серйозно?

Каракс підвівся з-за столу й поплескав мене по плечу.

– Дякую за морозиво. Наступного разу пригощаю я.

Був і наступний раз, і ще багато-багато разів. Каракс завжди замовляв собі подвійну порцію полуничного морозива, байдуже літом чи зимою, але ніколи не з’їдав вафлі. Я приносив йому те, що написав, а він переглядав результати моєї праці, робив позначки, щось викреслював, щось доповнював.

– Я не впевнений, чи це правильний початок, – казав я.

– Оповідь не має ні початку, ні кінця, лише двері, що впускають до неї.

Під час кожної нашої зустрічі Каракс уважно перечитував нові аркуші, які я приносив. Діставши свою ручку, він робив примітки, а потім безмежно терпляче пояснював, що мені не вдалося, а це було майже все. Каракс по пунктах показував мені, що не працює, розтлумачував чому й радив, як це виправити. Він аналізував усе до найменших дрібниць. Там, де я бачив одну свою помилку, він показував мені п’ятнадцять, про які я навіть не підозрював. Каракс розбирав на частини кожне слово, кожну фразу, кожен абзац, а потім збирав наново, мовби ювелір із лупою. Робив він це без жодної зверхності, а так, наче був інженером, що пояснює учневі, як працює двигун внутрішнього згоряння або паровий котел. Часом він ставив під питання звороти й думки, які я запозичив у самого Каракса, і вважав їх єдиним, що чогось було варте.

– Не намагайся мене наслідувати. Наслідування стилю іншого автора подібно до милиці. Придасться, щоб навчитися й відшукати власний, але зрештою на ноги треба ставати самому. Копіювання лише для початківців.

– А я хто? Хіба не початківець?

Я так і не дізнався, де він ночував чи де проводив час, коли не був зі мною. Він мені ніколи не розповідав, а я не наважувався запитати. Зустрічалися ми завжди в барах і кафе в Старому місті, єдиною умовою було те, щоб там подавали полуничне морозиво. Я певен, що після обіду Каракс щодня ходив на своє побачення з Нурією Монфорт. Коли він прочитав уривок, де вона вперше з’являється як персонаж твору, то всміхнувся з таким смутком, який переповнив навіть мене. Хуліан Каракс утратив свої сльозові залози під час пожежі, яка понівечила його, і не міг більше плакати, але я ніколи в своєму житті не зустрічав людини, яка б носила на своїх плечах такий важкий тягар утрати.

Мені хотілося б думати, що ми стали добрими друзями. Щодо мене принаймні, то кращого я не мав і, мабуть, ніколи не матиму. Може, через ту прихильність, яку він відчував до моїх батьків, може, цей дивний ритуал відтворення минулого допомагав йому змиритися з болем, що поглинав його життя, чи, може, він просто бачив у мені якусь частку себе, – не знаю напевне чому, але він був поруч зі мною, направляв мої кроки й моє перо протягом усіх тих років, які я витратив, щоб написати ці чотири книжки, виправляв мене, викреслював і перекомпоновував цілі розділи аж до самого кінця.

– Писати – значить переписувати, – завжди нагадував він мені. – Пишеш ти для себе, а переписуєш для решти.

Звісно, життя існувало й поза світом художньої літератури. Багато чого сталося протягом тих років, які я присвятив багаторазовому переписуванню сторінок своєї саги. Дотримуючи обіцянки не йти батьковим слідом і не ставати книгарем (урешті-решт, вони з матір’ю цілком давали собі раду з книгарнею), я знайшов роботу в рекламній агенції, яка розміщувалася – ще один виверт долі – на проспекті Тібідабо, у будинку номер 32, колишньому помешканні родини Алдаїв, де батьки зачали мене далекої буряної ночі 1955 року.

Мої результати у специфічній сфері, якою була рекламна діяльність, ніколи не видавалися мені чимось надзвичайним, але до свого подиву я виявив, що платня моя збільшується щомісяця, а слава найманця слів і образів зростає. Минали роки, і я створив чимало реклами для телебачення, радіо й газет, вихваляючи дорогі автомобілі, від яких текла слинка в перспективних менеджерів, банки, які тільки й думали про те, щоб перетворити на дійсність мрії дрібних вкладників, електроприлади, які обіцяли несказанне щастя, парфуми, які вкидали в еротичне шаленство, та силу-силенну інших матеріальних цінностей, які процвітали в Іспанії, що, позбувшись старого режиму – або принаймні його найзатятіших цензорів, – модернізувалася зі швидкістю грошових потоків, що ринули до неї, і викреслювала на своєму шляху біржеві графіки, проти яких Швейцарські Альпи здавалися невеличкими горбиками. Батько, коли дізнався, скільки я заробляю, запитав, чи те, що я роблю, законно.

– Законно, так. А ось чи етично, це вже зовсім інше питання.

Фермін натомість не мав жодних заперечень проти мого збагачення й навпаки перебував у захваті.

– Доки ти не збився з курсу й не став гнути кирпу, не бачу нічого поганого в тому, щоб заробляти гроші, коли молодий, поки вони ще можуть для чогось придатися. Та ще й такому завидному парубкові, як ти. Уявляю собі, з якими кралями ти маєш справу в цьому рекламному бізнесі, де все гарне й блискуче. Хотів би й я зазнати чогось такого в ті бісові повоєнні роки, що випали нам на долю, коли навіть незаймані дівчата мали вуса. Але кожному своє. Насолоджуйся життям, поки є час, улазь до всіляких авантюр – ти розумієш про що я – розтягуй мéжі до межí й не забудь вчасно вистрибнути з потяга, адже деякі професії – лише для молодих, і якщо тільки ти не станеш мажоритарним акціонером якоїсь агенції – роль, у якій я тебе не бачу, адже ми обоє знаємо, що в тебе лишилися порахунки з куди гірше оплачуваним видом творчості, – то сидіти далі після тридцяти років на такій бочці з порохом було б божевіллям.

Потайки я соромився того, що робив, і тої непристойно великої купи грошей, яку мені платили за це. А може, мені лише хотілося так думати. Хай там як, а я, не змигнувши оком, приймав свою астрономічну суму й проциндрював її, щойно вона опинялася на моєму рахунку.

– Тут немає чого соромитися, – переконував мене Каракс. – Навпаки, це перспективна професія, що потребує кмітливості, і вона дасть можливість тобі, якщо правильно розіграєш свої карти, купити собі свободу й трохи часу, щоб, коли кинеш рекламу, стати тим, ким ти є насправді.

– А хто я насправді? Автор рекламних текстів про газовані напої, кредити й розкішні автомобілі?

– Ти будеш тим, ким себе сам вважатимеш.

По правді сказати, мені важило не те, хто я, а радше те, що про мене думає Каракс. Ми далі працювали над нашою книжкою, як мені подобалося її називати. Ця робота перетворилася на моє друге життя, і я вертався до того світу, знімаючи й вішаючи перед входом до нього свою щоденну машкару, щоб, озброївшись ручкою чи «ундервудом», поринути в історію, яка мені здавалася нескінченно реальнішою, ніж моє забезпечене земне існування.