Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 178)
Протягом тих років у житті кожного з нас сталися якісь зміни. Невдовзі по гостині Алісії Ґріс Ісаак Монфорт оголосив, що настав час йому відійти на пенсію, і запропонував Фермінові, який саме тоді вперше став батьком, зайняти його місце сторожа Цвинтаря забутих книжок.
– Настав час передати пронозі кермо до рук, – пояснив він.
Фермін випрохав згоду в Бернарди, яка погодилася зрештою перебратися до помешкання на першому поверсі будинку, який сусідив із Цвинтарем забутих книжок. Фермін спорудив там секретні двері, що вели до тунелів палацу, і перетворив колишнє Ісаакове помешкання на свій новий кабінет.
Багато років по тому, користаючись зі своєї роботи на відому марку японської електроніки, я подарував Фермінові величезний кольоровий телевізор, такі тоді називали «люксусовими». Фермін, який раніше вважав телебачення ледве не антихристом, змінив свою думку, коли дізнався, що часом там показують фільми Орсона Веллса («Цей зух умів робити кіно», – казав мій названий дядечко) і насамперед Кім Новак, чиї конічні бюстгальтери підтримували його віру в те, що у людства є майбутнє.
Мої батьки після кількох років домашніх чвар, коли я вже гадав, що їхній шлюб зайшов у круте піке, незбагненним чином оминули підводні камені й на подив усім подарували мені пізню сестричку, яку охрестили Ізабеллою. Дідусь іще встиг потримати її на руках, а через кілька днів помер від раптового серцевого нападу, який уразив його, коли старенький книгар піднімав коробку з повним зібранням творів Александра Дюма. Дідуся поховали поруч із бабусею Ізабеллою, поклавши йому до труни «Графа Монте-Крісто». Втративши свого батька, мій ураз постарів за нас усіх і ніколи вже не був таким, як раніше. «Я гадав, що твій дідусь житиме вічно», – сказав він мені того дня, коли я застав його заплаканого в підсобці книгарні.
Фернандіто й Софія побралися, як того всі й очікували, і переїхали до колишнього помешкання Алісії Ґріс на вулиці Авіньйон, яке Фернандіто вже використовував раніше, щоб у ліжку з Софією скласти іспит з кохання, застосувавши всі ті знання, які колись йому дала Матильда. Із часом Софія відкрила власну невеличку книгарню, що спеціалізувалася на дитячій літературі й називалася «Семпере-молодша». Фернандіто влаштувався на роботу до мережі великих супермаркетів, де згодом зробився директором книжкового відділу.
У 1981 році, невдовзі після невдалого державного перевороту, який ледь-ледь не повернув Іспанію до кам’яної доби або й гірше, Серхіо Віллахуана опублікував у «Ванґуардії» серію статей, у яких розповів про сотні випадків викрадення дітей у їхніх батьків, переважно політичних в’язнів, знищених у барселонських тюрмах у перші повоєнні роки, щоб замести всі сліди злодійства. Вибухнув скандал, що розкрив старі рани. Багато хто навіть не знав про них, інші ж воліли їх приховати. Ці статті спричинилися до низки кримінальних проваджень (деякі з них тривають ще й досі), внаслідок яких було згенеровано гори документів і подано не один позов до цивільних і кримінальних судів. Ця справа додала багатьом сміливості, люди стали збирати свідчення й шукати інформацію про ті найтемніші роки історії нашої країни, які доти були похованими в непам’яті.
Друже читачу, ти, мабуть, запитуєш себе, чи, поки все це діялося, наш неповторний Хуліан Семпере присвячував свої дні виключно найманій праці у сфері рекламного бізнесу, а ночі – непорочній діві, літературі? Не зовсім так. По якомусь часі праця з Караксовою допомогою над циклом із чотирьох книжок перетворилася зі втечі до раю на чудовисько, яке взялося пожирати те, до чого могло дістатися, тобто мене. Чудовисько, яке я сам впустив у своє життя і яке тепер не хотіло забиратися звідти й мусило навчитися співіснувати з іншими привиддями, що турбували мене. Подібно до свого другого дідуся, Давида Мартіна, я також опинився над прірвою, яку кожен письменник носить у своїй душі, і зрештою завис над нею, чіпляючись за край самими лише кінчиками пальців.
Року 1981-го Валентина повернулася з небуття, і сценою її появи переді мною не знехтував би й сам Каракс. Це сталося одного з тих днів, коли мозок мій перебував у рідкому стані, і я боявся, що він ось-ось почне витікати мені крізь вуха. Я пішов до Французької книгарні, місця першого злочину, і, тиняючись поміж столами у відділі новин, побачив її. Я стояв, перетворившись на соляний стовп, аж доки Валентина не підвела очей і не помітила мене. Вона всміхнулася, а я кинувся геть із книгарні.
Валентина наздогнала мене на світлофорі, що на вулиці Россельйон. Вона купила мені книжку, і коли я взяв її подарунок, навіть не глянувши на нього, поклала руку мені на плече.
– Десять хвилин? – запитала вона.
І так, звісно, пішов дощ. Хоча саме це важило найменше. Після трьох місяців потаємних зустрічей у її черговій мансарді з краєвидом на половину північної півкулі ми стали жити разом, а точніше сказати Валентина перебралася жити до мене, адже на той час я вже мав шикарні апартаменти в районі Саррія, у яких для мене одного було забагато місця й порожнечі. Цього разу Валентина лишилася на два роки, три місяці й один день. Однак, крім розбити мені серце, вона зробила подарунок, найкращий з усіх, які я міг отримати від будь-кого: доньку.
У серпні 1982 року ми охрестили Алісію Семпере. Наступного року Валентина, уже після кількох розлучень і повернень, яких я ніколи не міг зрозуміти, покинула мене знову, цього разу назавжди. Ми лишилися з Алісією самі, однак мали тепер одне одного. Донечка врятувала моє життя й допомогла усвідомити, що все те, що я роблю, має якийсь сенс лише завдяки їй. Протягом тих років, коли я намагався завершити ці кляті книжки, хоча б лише для того, щоб нарешті звільнитися від них, Алісія була поруч і повернула мені те, у що я навчився не вірити: натхнення.
У мене було кілька скороминущих романів, кілька кандидаток на роль названої матері для Алісії, добрих душ, від яких я врешті-решт таки віддалявся. Донька постійно повторювала мені, що не хоче, щоб я був сам, але я відповідав їй, що не сам.
– У мене є ти, – казав я.
У мене була вона, а ще ціла галерея тіней, що застрягли на півдорозі між дійсністю й вигадкою. У 1991 році я зрозумів, що коли не зроблю цього, коли негайно не вистрибну з потяга, то втрачу ту дрібку себе справжнього, яка ще лишалася в моїй душі. Я покинув своє прибуткове ремесло в рекламній галузі й присвятив решту року тому, щоб завершити сагу.
На той час я вже не міг не помічати, що стан Каракса дедалі погіршується. Я звик думати, що в нього немає віку і що нічого не може з ним статися. Я став сприймати його як батька, когось, хто ніколи тебе не покине. «Я гадав, що він житиме вічно».
Хуліан Каракс більше не замовляв полуничного морозива, коли ми зустрічалися. Коли я прохав його поради, він уже вкрай рідко щось викреслював чи поправляв. Він казав мені, що я вже випурхнув із гнізда, заслужив свій «ундервуд» і не потребую його настанов. Я дуже довго не хотів нічого помічати, але наприкінці не міг уже довше обдурювати себе і зрозумів, що той страшенний смуток, який Каракс завжди носив у собі, повернувся, щоб покінчити з ним.
Одної ночі мені наснилося, що Каракс зникає в імлі. Рано-вранці я кинувся з дому шукати його. Я обійшов усі місця, де ми зустрічалися протягом цих років, і знайшов його на світанку 25 вересня 1991 року на могилі Нурії Монфорт. У руці він тримав футляр із батьковою ручкою і запискою:
Того самого дня я дізнався, що власником місця поруч із могилою Нурії Монфорт є барселонська мерія. Іспанські чиновники як були, так і лишилися ласими до грошей, і я, натиснувши на відповідні важелі, без жодних вагань заплатив астрономічну суму, уперше в житті пустивши на щось корисне ті величезні фінанси, які заробив, оспівуючи спортивні автомобілі й створюючи різдвяні ролики з рекламою ігристого вина, в яких було більше танцюристок, ніж у підсвідомості Басбі Берклі [172].
Мого наставника Хуліана Каракса поховали в суботу, наприкінці вересня. Зі мною була моя донька Алісія, яка, побачивши дві могили поруч, одна біля одної, міцно стиснула мені руку і сказала, щоб я не турбувався, адже тепер мій друг уже ніколи не буде сам.
Мені важко говорити про Каракса. Часом я запитую себе, чи не вигадав його, як мій другий дідусь, нещасний Давид Мартін, вигадав собі месьє Кореллі, щоб розповісти те, чого ніколи не було. Через кілька тижнів після похорону я написав мадам Карріґан і синьйорові Коллічіо, щоб повідомити їх про смерть Каракса. У листі я попросив, щоб вони своєю чергою переказали сумну новину його приятелеві Жанові-Раймону й тим, кому вважатимуть за потрібне. Мадам Карріґан надіслала відповідь, у якій подякувала за листа й повідомила, що незадовго до смерті Каракс написав їй і розповів про той цикл книжок, над яким ми працювали разом стільки років. Вона просила, щоб я надіслав їй рукопис, щойно завершу його. Каракс навчив мене, що робота над книжкою ніколи не закінчується і що саме книжка, якщо пощастить, лишає письменника, щоб він не провів решту своїх днів, виправляючи її та переписуючи.