Карлос Сафон – Гра янгола (страница 84)

– Яких саме?

Лікар Санжуан усміхнувся нервовою усмішкою.

– Крістіна вірить у те, що хтось увійшов у неї й хоче її знищити.

– Хто увійшов у неї?

– Знаю тільки, що вона думає, ніби цей «хтось» пов’язаний із вами, і він уселяє їй страх. Я вважаю, їй ніхто не зможе допомогти. Тому й не повідомив Відаля, знехтувавши свій обов’язок. Бо я знав, що рано чи пізно ви з’явитеся тут.

Він подивився на мене з дивною сумішшю жалю та смутку.

– Я також дуже добре ставлюся до неї, сеньйоре Мартін. Протягом тих місяців, які Крістіна пожила тут, навідуючи батька… ми стали друзями. Думаю, вона не розповідала вам про мене, та й навіщо їй було це робити. То був час, дуже важкий для неї. Вона довірила мені багато своїх таємниць, і я зробив те саме, хоча доти ніколи нікому про себе не розповідав. Я навіть запропонував їй вийти за мене заміж – як бачите, і нам, лікарям, не чуже ніщо людське. Звичайно, вона відкинула мою пропозицію. Не знаю, навіщо я вам усе це розповідаю.

– Але ж вона зрештою прийде до тями, лікарю? Вона одужає, правда ж…

Лікар Санжуан відвів погляд, спрямувавши його у вогонь, і сумно усміхнувся.

– Я на це сподіваюся.

– Я хочу її забрати.

Лікар підняв брови.

– Забрати її? Куди?

– Додому.

– Сеньйоре Мартін, дозвольте мені бути з вами відвертим. Навіть не беручи до уваги те, що ви не є ані її прямим родичем, ані чоловіком, – а це ті вимоги закону, яких ми не змогли б обминути, – Крістіна перебуває в такому стані, у якому вона не може поїхати ні з ким і нікуди.

– А хіба буде краще, якщо вона залишиться в цьому похмурому закладі з вами, прив’язана до стільця й начинена ліками? І не кажіть мені, що ви знову запропонуєте їй вийти за вас заміж.

Лікар довго дивився на мене, намагаючись проковтнути образу, якої я, безперечно, завдав йому своїми словами.

– Сеньйоре Мартін, я радий, що ви тут, бо, сподіваюся, разом ми зможемо допомогти Крістіні. Я вірю, ваша присутність допоможе їй покинути місце, у якому вона поки що знайшла для себе притулок. Я в це вірю, бо єдиним словом, яке вона промовила за останні два тижні, було ваше ім’я. Хай там що з нею сталося, але я не маю сумніву, що це мало стосунок до вас.

Лікар подивився на мене так, ніби чогось чекав від мене, чогось такого, що дало б відповіді на всі запитання.

– Вона мене просто покинула, – сказав я. – Ми збиралися з усім порвати й поїхати кудись разом. Я вийшов на короткий час, щоб купити квитки на потяг і квіти для неї. Я був відсутній не більш як півтори години. Коли я повернувся додому, Крістіни там уже не було.

– А що сталося перед тим, як вона пішла? Ви сперечалися?

Я вкусив себе за губу.

– Я не назвав би це суперечкою.

– А як би ви це назвали?

– Я зловив її на тому, що вона читала папери, які мали стосунок до моєї праці, і, можливо, її образило те, що вона витлумачила як мою недовіру.

– То було щось важливе?

– Ні, просто рукопис, чернетковий варіант.

– А можна мені запитати, якого змісту був той рукопис?

Я завагався.

– Такі собі фантазії.

– Наче казка для дітей?

– Скажімо, для спеціально підготовлених читачів.

– Розумію.

– Ні, ні, не думаю, що ви розумієте. Між нами не було ніякої суперечки. Крістіна лише була трохи невдоволена, тому що я не дозволив їй почитати той рукопис, але більше нічого. Коли я її покинув, вона була в нормальному гуморі, почала пакувати речі. Той рукопис не мав ніякого значення.

Лікар кивнув головою, але його згода була радше виявом чемності, аніж свідчила про те, що я переконав його.

– А могло статися, що, поки вас не було, хтось прийшов у ваш дім?

– Ніхто, крім мене, не знав, що вона там.

– А вам не спадає на думку якась причина, що примусила її піти, перш ніж ви повернетеся додому?

– Ні. А чому ви думаєте, що була причина?

– Це лише запитання, сеньйоре Мартін. Я намагаюся прояснити, що могло статися між тим моментом, коли ви її востаннє бачили, і її появою тут.

– Вона казала, хто в ній оселився або що в ній оселилося?

– Це тільки так говориться, сеньйоре Мартін. Звісно, ніхто в Крістіні не оселявся. Нерідко буває, що пацієнти, які пережили травматичний досвід, відчувають присутність померлих родичів або уявних осіб такою мірою, що втікають у власний розум і замикають двері, крізь які вони могли б вийти назовні. Це така собі емоційна реакція, спосіб захистити почуття або емоції, неприйнятні для інших. Гадаю, вам не слід перейматися цим тепер. Насамперед нам треба взяти до уваги, бо це може допомогти нам, що коли якась особа й важлива для неї тепер, то це ви. На підставі того, що вона мені розповіла колись і що залишилося між нами, а також її поведінки протягом останніх тижнів я дійшов висновку, що вона кохає вас, сеньйоре Мартін. Вона кохає вас так, як не кохала ніколи нікого і, звісно ж, як ніколи не кохатиме мене. Тому я вас прошу, щоб ви мені допомогли, щоб ви не піддалися ані страху, ані розчаруванню й допомогли мені, бо ми обидва хочемо того самого. Ми хочемо, щоб Крістіна змогла покинути цей заклад.

Я кивнув головою, присоромлений.

– Пробачте, якщо раніше…

Лікар підняв руку, заспокоюючи мене. Він підвівся й одяг пальто. Подав мені руку, і я потиснув її.

– Я чекаю вас завтра, – сказав він.

– Дякую, лікарю.

– Дякую вам. За те, що прийшли їй на допомогу.

Наступного ранку я вийшов із готелю, коли сонце вже підіймалося над замерзлим озером. Гурт хлопчаків грався на березі ставка, кидаючи камінці й намагаючись влучити в корпус невеличкого човна, вмерзлого в кригу. Сніг уже не падав, і видно було білі гори на обрії та великі рухливі хмари, що ковзали небом, наче величезні пароплави. Я прийшов до санаторію на віллі «Сан-Антоніо» трохи раніше від дев’ятої ранку. Лікар Санжуан із Крістіною чекали мене в парку. Вони сиділи на сонці, і лікар тримав руку Крістіни у своїй руці, поки розмовляв із нею. Вона майже не дивилася на нього. Побачивши, що я йду через парк, лікар став робити мені знаки, щоб я підійшов. Він поставив для мене стілець перед Крістіною. Я сів і подивився на неї. Її очі були втуплені в мене, проте не бачили мене.

– Крістіно, подивіться, хто прийшов, – сказав лікар.

Я взяв руку Крістіни й нахилився до неї.

– Поговоріть із нею, – сказав лікар.

Я кивнув головою й поринув у цей відсутній погляд, не знаходячи слів. Лікар підвівся й залишив нас на самоті. Я побачив, як він, наказавши одній із медсестер тримати нас під постійним наглядом, зник усередині санаторію. Я знехтував присутність медсестри й наблизив стілець до Крістіни. Я прибрав у неї з чола пасмо волосся й всміхнувся їй.

– Ти мене пам’ятаєш? – запитав я. Я бачив у її очах своє віддзеркалення, проте не знав, чи вона мене бачить, чи може чути мій голос. – Лікар мені сказав, що ти скоро одужаєш і ми зможемо повернутися додому. Ми повернемося туди, куди ти захочеш. Я думаю покинути будинок із вежею, і ми поїдемо кудись далеко: куди захочеш, туди й поїдемо. Туди, де ніхто нас не знає й де всім буде байдуже до того, хто ми такі й звідки приїхали.

Їй на руки натягли вовняні рукавички, що закривали бинти, якими були перев’язані її зап’ястя. Вона дуже схудла, шкіра в неї поморщилася, губи були потріскані, а очі – згаслі й неживі. Я обмежився тим, що всміхався та пестив її обличчя й чоло, розмовляючи без упину, розповідаючи їй про те, як мені її бракувало і як я повсюди її шукав. Так ми провели з нею зо дві години, аж поки лікар повернувся з медсестрою, і вони повели її в приміщення. Я залишився сидіти в парку, не знаючи, куди мені піти, і так сидів, аж поки лікар Санжуан знову з’явився у дверях. Він підійшов і сів поруч зі мною.

– Вона не сказала й слова, – промовив я. – Навряд чи вона зрозуміла, що я був тут…

– Ви помиляєтеся, друже мій, – сказав він. – Це процес дуже повільний, але, запевняю вас, ваша присутність допомагає їй, і дуже допомагає.

Я кивнув головою, удаючи, ніби вірю милосердній брехні лікаря.

– Завтра ми повторимо нашу спробу, – сказав він.

Була тільки дванадцята година дня.

– А що мені робити до завтра? – запитав я.

– Хіба ви не письменник? Пишіть. Пишіть щось для неї.

Я повернувся до готелю, обійшовши озеро. Консьєрж розповів мені, як знайти єдину книгарню в селі, що була тут з давніх-давен і де я міг купити папір та авторучку. Озброївшись, я зачинився у своїй кімнаті. Підсунув стіл до вікна й попросив термос із кавою. Майже годину сидів, дивлячись на озеро та на гори, доки зміг написати бодай одне слово. Згадав стару фотографію, подарунок від Крістіни, де було зображено дівчинку, яка йде дерев’яним молом, що далеко виходить у море, – фотографію, таємниця якої залишилася для неї нерозгаданою. Я уявив собі, що йду тим молом, що мої кроки несуть мене за її кроками, і поступово слова з’явилися, потекли одне за одним, і сюжет невеличкої історії виник перед моєю уявою. Я зрозумів, що зараз напишу історію, яку Крістіна ніколи не могла пригадати, історію, що малою дівчинкою привела її на цей мол, яким вона пішла, тримаючись за руку незнайомця. Я напишу історію про спогад, якого ніколи не було, спробую відновити пам’ять про вкрадене життя. Образи та світло, що виникали між фразами, знову перенесли мене в ту стару Барселону темряви, яка створила нас обох. Я писав, доки не зайшло сонце, а в термосі не залишилося жодної краплі кави, доки на замерзлу поверхню озера не впали перші сині промені місяця, а мені не заболіли очі та руки. Я відклав авторучку й зібрав аркуші зі стола. Коли консьєрж постукав у двері, щоб запитати, чи я прийду вечеряти, я його не почув. Я провалився в глибокий сон, і мені снилося, що слова, включно з моїми, мають силу лікувати та зцілювати.