Карлос Сафон – Гра янгола (страница 86)

Я зітхнув.

– Я знайшла рукопис і почала читати його.

– То лише літературний твір, Крістіно…

– Ти мені брешеш. Я прочитала його, Давиде. Принаймні прочитала досить, аби зрозуміти, що ти повинен знищити його…

– Не турбуйся про це тепер. Я вже тобі казав, що покинув писати той рукопис.

– Але він тебе не покинув. Я намагалася спалити його…

Я на мить покинув її руку, коли почув ці слова, придушуючи в собі холодний гнів, коли пригадав спалені сірники, які знайшов на підлозі кабінету.

– Ти намагалася спалити його?

– Але я не змогла, – прошепотіла вона. – У будинку був іще хтось.

– Нікого не було в будинку, Крістіно. Нікого.

– Коли я запалила сірник і піднесла його до рукопису, я відчула його позад себе. Він ударив мене в потилицю, і я впала.

– Хто тебе вдарив?

– Було дуже темно, так, ніби світло дня вийшло з кімнати й не могло увійти. Я обернулася, але було дуже темно. Я побачила лише його очі. Схожі на очі вовка.

– Крістіно…

– Я випустила рукопис із рук і знову поклала його до скрині.

– Крістіно, ти хвора. Дозволь, я покличу лікаря й…

– Ти мене не слухаєш.

Я всміхнувся їй і поцілував у чоло.

– Звісно, я тебе слухаю. Але в будинку не було більше нікого.

Вона заплющила очі й схилила голову набік, застогнавши так, ніби мої слова були кинджалами, які вгороджувалися їй у нутрощі.

– Я піду покличу лікаря…

Я нахилився, щоб знову поцілувати її й підвівся на ноги. Я рушив до дверей, відчуваючи її погляд у себе на спині.

– Боягуз, – сказала вона.

Коли я повернувся до палати разом із лікарем Санжуаном, Крістіна розв’язала останній ремінь і, хитаючись, ішла до дверей, залишаючи за собою на білих плитах підлоги криваві сліди. Удвох ми знерухомили її й знову прив’язали до ліжка. Крістіна кричала й пручалася з такою люттю, від якої в мене холонула кров. Гамір і товкотнеча стривожили персонал лікарні. Один зі сторожів допоміг нам тримати її, поки лікар знову прив’язував її ременями до ліжка. Після того як ми цілком її знерухомили, лікар подивився на мене суворим поглядом.

– Сядьте знову там, де ви сиділи. Залишайтеся тут і не здумайте знову її розв’язувати.

На хвилину я залишився наодинці з нею, намагаючись її заспокоїти. Крістіна далі пручалася, силкуючись визволитися від пут. Я притримав їй обличчя й спробував зловити її погляд.

– Крістіно, будь ласка…

Вона плюнула мені в обличчя.

– Іди геть.

Лікар повернувся з медсестрою, яка несла металеву тацю зі шприцом, компресами та скляною пляшкою, у якій була жовта рідина.

– Вийдіть, – наказав він.

Я відійшов до дверей. Медсестра притиснула Крістіну до ліжка, а лікар зробив їй заспокійливий укол у лікоть. Крістіна кричала не своїм голосом. Я заткнув вуха й вийшов у коридор.

«Боягуз, – сказав я собі. – Боягуз».

За санаторієм на віллі «Сан-Антоніо» починалася дорога з деревами обабіч, яка обминала яр і віддалялася від села. На мапі, узятій у рамку, що висіла в їдальні готелю «Озерний», ця дорога мала вельми романтичну назву – бульвар Закоханих. Того вечора, покинувши санаторій, я наважився вийти на ту похмуру стежку, яка навіювала настрій не закоханості, а радше самоти й туги. Я йшов нею майже півгодини, не зустрівши жодної душі. Село залишилося далеко позаду, і незабаром кутастий силует вілли «Сан-Антоніо» та великі будинки, які оточували озеро, стали здаватися мені картонними будиночками на тлі обрію. Я сів на одну з лав, що стояли то там, то там побіля бульвару, і став дивитися, як заходить сонце на іншому кінці долини Серданья. Звідти, метрів за двісті, я побачив силует маленького скиту, що стояв посеред засніженого поля. Сам не знаю чому, я звівся на ноги й, грузнучи в снігу, рушив у напрямку тієї будівлі. Коли я був за десяток метрів від неї, то помітив, що скит не має дверей. Кам’яне мурування почорніло й обкришилося від дощів, які майже зруйнували будівлю. Я піднявся сходами, які вели туди, де колись був вхід, і заглибився всередину на кілька кроків. Рештки від спалених лав та дерев’яні бантини, що обвалилися з даху, стриміли з попелу. Бур’яни проникли всередину й проростали зі щілин споруди, яка була колись вівтарем. Надвечірнє світло проникало крізь вузькі кам’яні вікна. Я сів на те, що залишилося від лави навпроти вівтаря, і слухав, як свистить вітер між щілинами склепіння, пожертого вогнем. Я підвів погляд, і мені захотілося знайти в собі бодай крихту від тієї віри, яку зумів зберегти мій давній друг Семпере, віри в Бога або в книжки, і попросити Бога або пекло, щоб вони надали мені ще одну нагоду й допомогли витягти Крістіну з цього закладу.

– Будь ласка, – прошепотів я, ковтаючи сльози.

Я гірко посміхнувся, уявивши собі чоловіка, уже зламаного життям, що звертається зі своїми дрібними проханнями до Бога, у якого ніколи не вірив. Я розглянувся навколо, побачив цей Божий дім, перетворений на руїни та попіл, на пустку та самоту, і зрозумів: я цієї ж таки ночі повернуся по неї, не покладаючись на інше чудо чи благословення, крім своєї рішучості забрати її з цього закладу й видерти її з рук боягузливого закоханого лікаря, що вирішив перетворити її на свою Сплячу Красуню. Я радше спалю той дім, аніж дозволю, щоб хтось знову доторкався до неї. Ненависть і гнів освітлюватимуть мені шлях.

Я покинув старий скит уже вночі. Перетнув сріблясте поле, що світилося в сяйві місяця, і повернувся на стежку між деревами, ідучи понад яром у темряві, аж поки побачив удалині освітлені вікна вілли «Сан-Антоніо» та будинки з баштами й мансардами, які стояли навколо озера. Підійшовши до санаторію, я не завдав собі клопоту й не став стукати в браму молотком, який там висів. Я переліз через мур і перетнув парк, нечутно ковзаючи в темряві. Обійшов дім і наблизився до одних із дверей заднього ходу. Вони були взяті на засув зсередини, але я не вагався жодної хвилини перед тим, як розбити скло ліктем і просунути руку до засува. Я заглибився в коридор, слухаючи голоси та бурмотіння, вдихаючи пахощі бульйону, які струменіли від кухонь. Я перетнув майже весь будинок, поки дійшов до тієї кімнати в глибині, у якій добрий лікар замкнув Крістіну, мріючи, безперечно, перетворити її на свою Сплячу Красуню, оселивши її назавжди в раю з ліків та ремінних пасів.

Я думав знайти двері до її кімнати замкненими, але засув піддався зусиллям моєї руки, що боліла й нила від порізів. Штовхнув двері й увійшов до кімнати. Я насамперед звернув увагу на те, що міг бачити власний подих, який вилітав із мого рота. Потім я побачив також, що підлога з білих плит заплямлена кривавими слідами. Вікно, яке виходило в парк, було відчинене навстіж, і штори розгойдувалися на вітрі. Ліжко було порожнє. Я підійшов і взяв у руки один із ремінних пасів, якими лікар та санітари припинали Крістіну до ліжка. Вони були дуже акуратно перетяті, ніби паперові. Я вистрибнув у парк і побачив на снігу червоні сліди, які віддалялися в напрямку муру. Я пішов туди й помацав кам’яний мур, який оточував сад. На каменях була кров. Я переліз через мур і опинився на тому боці. Сліди, досить плутані, віддалялися в напрямку до села. Пам’ятаю, я кинувся бігти.

Я добіг по слідах у снігу до парку, який оточував озеро. Повний місяць досить яскраво освітлював велике крижане плесо. Там я її й побачив. Накульгуючи, вона повільно переходила через озеро, залишаючи за собою кривавий слід. Нічна сорочка, якою було прикрите її тіло, метлялася на вітрі. Коли я добіг до берега, Крістіна пройшла вже метрів тридцять до центра озера. Я вигукнув її ім’я, і вона зупинилася. Повільно обернулася, і я побачив, як вона всміхається, а тим часом навколо неї вже утворилася павутина тріщин. Я стрибнув на кригу, відчуваючи, як вона вгинається під моїми ногами, і побіг до неї. Крістіна завмерла нерухомо, дивлячись на мене. Тріщини під її ногами перетворилися на густу мережу чорних капілярів. Крига прогнулася під моїми ногами, і я впав долілиць.

– Я тебе кохаю, – почув я її слова.

Я поповз до неї, але мережа тріщин була вже під моїми руками й оточила її. Нас розділяли лише кілька метрів, коли я почув, як лід затріщав і проломився під її ногами. Кілька чорних пащ розверзлися під нею й проковтнули її, так, ніби то була рідка смола. Як тільки вона зникла під поверхнею води, крижини стулилися й закрили ополонку, у яку провалилася Крістіна. Її тіло прослизнуло метри на два попід кригою, підштовхуване течією. Я доповз до того місця, де її тіло застрягло під кригою, і з усієї сили став молотити по льоду кулаками. Крістіна з розплющеними очима та з волоссям, що коливалося на хвилях течії, дивилася на мене з того боку цієї прозорої крижаної плити. Я молотив по кризі доти, доки не розбив собі руки. Але мої зусилля були марними. Крістіна дивилася на мене невідривним поглядом. Вона притулила долоню до криги й усміхнулася. Останні бульбашки повітря втікали з її рота, а її зіниці розширилися востаннє. Через секунду вона стала повільно занурюватися в чорну порожнечу назавжди.

Я не повернувся до готелю, щоб забрати свої речі. Ховаючись між деревами, які оточували озеро, я бачив, як лікар та два жандарми цивільної гвардії підійшли до готелю й про щось говорили з управителем крізь засклені двері. Темними та безлюдними вуличками я перетнув село й добіг до станції, похованої під снігом. У світлі двох газових ліхтарів угадувався силует потяга, що стояв біля перону. На тлі його скелета з чорного металу було чітко видно освітлений червоний семафор на виході зі станції. Машина паровоза була заглушена. Замерзлі сльози звисали з рейок та шатунів, наче краплі желатину. У вагонах було темно, шибки вікон були затягнуті памороззю… Не було світла й у конторі начальника станції. Поїзд мав відійти лише через кілька годин, і станція була безлюдна.