Карлос Сафон – Гра янгола (страница 85)

Минули чотири дні під знаком однакових повторюваних подій. Я прокидався з першими променями світанку й виходив на балкон свого номера, щоб побачити, як сонце забарвлює в червоний колір озеро під моїми ногами. Я приходив у санаторій на пів на дев’яту й зазвичай зустрічав лікаря Санжуана на сходах біля входу, де він сидів і дивився на парк із філіжанкою гарячої кави в руках.

– Ви ніколи не спите, лікарю? – запитував я.

– Не більше, ніж ви, – відповідав він.

О дев’ятій лікар супроводжував мене до кімнати Крістіни й відчиняв двері. Він залишав нас наодинці. Я завжди знаходив її в тому самому кріслі біля вікна. Я підсував до неї стілець і брав її за руку. Вона майже не помічала моєї присутності. Потім я починав читати ті сторінки, які написав для неї попередньої ночі. Щодня я починав читати від початку. Іноді уривав читання й, підвівши погляд, із подивом бачив ознаки слабкої усмішки на її устах. Я проводив із нею цілий день, аж поки приходив лікар і просив мене піти. Потім я плентався безлюдними вулицями під снігом і повертався в готель, щось з’їдав на вечерю й підіймався у свою кімнату, де писав, поки мене змагала втома. Дні перестали мати для мене назву.

На п’ятий день я увійшов до кімнати Крістіни, як і кожного ранку, і побачив, що крісло, у якому вона завжди мене чекала, порожнє. Стривожений, я розглянувся навколо й побачив, що вона сидить навпочіпки в кутку на підлозі, згорнувшись у клубочок й обхопивши руками коліна, з обличчям, яке було залите слізьми. Побачивши мене, вона всміхнулася, і я зрозумів, що вона впізнала мене. Я став навколішки біля неї й обняв її. Я ніколи не почувався таким щасливим, як у ті кілька нещасних секунд, у які відчув її подих на своєму обличчі й побачив трохи світла в її очах.

– Де ти був? – запитала вона.

Того дня лікар Санжуан дозволив мені вивести її на прогулянку на годину. Ми пройшлися до озера й сіли там на лаву. Вона стала розповідати мені про сон, який бачила, – історію по дівчинку, яка жила в місті, схожому на темний лабіринт, чиї вулиці та будинки були живими й годувалися душами своїх жителів. У її сні, як і в тому оповіданні, яке я їй читав протягом кількох днів, дівчинці вдавалося втекти, і вона прибігала до молу, що виходив у нескінченне море. Тримаючись за руку незнайомця без імені та обличчя, який її врятував і який її супроводжував, вона дійшла до самого кінця того дерев’яного молу, що вивищувався над водами, де її хтось чекав, – хтось, кого вона так і не побачила, бо її сон, як і та історія, яку я їй читав, залишився незакінченим.

Крістіна туманно пам’ятала віллу «Сан-Антоніо» та лікаря Санжуана. Вона зашарілася, коли розповіла мені, що він, здається, пропонував їй вийти за нього заміж минулого тижня. Час і простір перемішалися в її свідомості. Іноді їй здавалося, що її батько перебуває тут, в одній із палат, і вона приїхала навідати його. Через мить вона вже не пам’ятала, як опинилася тут, і, схоже, це її мало цікавило. Пригадувала, що я пішов купити квитки на поїзд, і часом говорила про той ранок, коли вона зникла, так, ніби це було вчора. Іноді вона плутала мене з Відалем і просила в мене пробачення. В інші хвилини страх затьмарював їй обличчя й вона починала тремтіти.

– Він наближається, – казала вона. – Мені треба йти. Поки він тебе не побачив.

Потім вона поринала в тривалу мовчанку, байдужа як до моєї присутності, так і до присутності світу, ніби щось затягувало її в якесь далеке й недосяжне місце. Через кілька днів упевненість у тому, що Крістіна втратила розум, глибоко проникла в мою свідомість. Надія перших хвилин перетворилася на гірку безнадію, і іноді, повертаючись уночі до своєї келії в готелі, я відчував, як у мені розкривається та давня безодня темряви й ненависті, про яку я начебто забув. Лікар Санжуан, що спостерігав за мною з тими самими терпінням та впертістю, які він приберігав для своїх пацієнтів, попередив мене, що це мало статися.

– Вам не слід втрачати надію, друже мій, – сказав він. – Ми досягли великого поступу. Вірте й сподівайтеся.

Я слухняно погоджувався й день у день повертався до санаторію, щоб вивести Крістіну на прогулянку до озера, де я вислуховував від неї розповіді про її сновидіння, які чув уже десятки разів, але які вона відкривала для себе кожного нового дня. Щодня вона запитувала мене, де я був, чому не приїхав по неї, чому покинув її саму. Щодня вона дивилася на мене зі своєї невидимої клітки й просила мене, щоб я її обняв. Щодня, коли я з нею прощався, вона запитувала, чи я кохаю її, і я завжди відповідав їй те саме:

– Я кохатиму тебе завжди, – казав я. – Завжди.

Однієї ночі я прокинувся, почувши, як хтось грюкає у двері моєї кімнати. Була третя година ранку. Я доплентався до дверей, оглушений, і побачив за ними медсестру санаторію.

– Лікар Санжуан просить вас негайно прийти.

– Що сталося?

Через десять хвилин я вже заходив у браму вілли «Сан-Антоніо». Крики було чутно навіть із парку. Крістіна зачинила зсередини двері своєї кімнати. Лікар Санжуан із виглядом людини, що не спала протягом тижня, і двоє санітарів намагалися виламати їх. Було чутно, як у кімнаті Крістіна кричить і б’є в стіни, ламаючи меблі та все, що потрапляло їй під руку.

– Хто там усередині з нею? – запитав я, весь похоловши.

– Нікого, – відповів лікар.

– Але вона розмовляє з кимось, – заперечив я.

– Вона сама-одна.

Прибіг сторож із металевим ломом у руках.

– Це все, що мені вдалося знайти, – сказав він.

Лікар кивнув головою, сторож застромив лом у замкову шпарину й почав виламувати замок.

– Як вона змогла зачинитися зсередини? – запитав я.

– Я не знаю…

Уперше мені здалося, що я побачив страх на обличчі лікаря. Він уникав мого погляду. Сторож уже майже виламав замок ломом, коли раптом по той бік дверей запала тиша.

– Крістіно! – гукнув лікар.

Відповіді не було. Двері зрештою подалися й відчинилися всередину від одного поштовху. Я увійшов слідом за лікарем до кімнати, у якій було темно. Вікно було відчинене, і крізь нього залітав морозний вітер. Стільці, столи та крісла були поперекидані й поламані. Стіни були вкриті плямами, що спочатку здалися мені плямами чорної фарби. Але то була кров. Крістіни ніде не було видно.

Санітари вибігли на балкон і стали дивитися в парк, шукаючи сліди на снігу.

Лікар нишпорив повсюди поглядом, видивляючись, де Крістіна. Саме тоді ми почули сміх, який лунав із ванної кімнати. Я підійшов до її дверей і відчинив їх. Підлога була вкрита скляними скалками. Крістіна сиділа на підлозі, опершись спиною на металеву ванну, наче зламана лялька. Руки й ноги в неї були закривавлені, вкриті порізами, з яких стриміли скляні скалки. Її кров досі сочилася з тріщин у дзеркалі, яке вона розбила ударами кулаків. Я підняв її й став шукати її погляд. Вона всміхнулася мені.

– Я не дозволила йому ввійти, – сказала вона.

– Кому?

– Він думав, я все забула, але я не дозволила йому увійти, – повторила вона.

Лікар став навколішки поруч зі мною й почав роздивлятися порізи та рани, які вкривали тіло Крістіни.

– Даруйте, – промурмотів він, відтручуючи мене. – Зараз не до розмов.

Один із санітарів побіг по ноші. Я допоміг їм покласти Крістіну й тримав її за руку, поки її несли до процедурної, де лікар Санжуан уколов їй заспокійливі ліки, від яких вона через кілька секунд утратила тяму.

Я залишався біля неї й дивився їй у вічі, аж поки її погляд став ніби скляним і медсестра взяла мене за руку й вивела з процедурної. Я залишився стояти в темному коридорі, де пахло дезінфектантами, руки й одяг у мене були вимащені кров’ю. Я прихилився до стіни й дозволив собі сповзти на підлогу.

Прокинувшись наступного дня, Крістіна виявила, що її прив’язано ременями до ліжка в кімнаті без вікон, освітленій лише однією лампочкою, що звисала зі стелі. Я перебув ніч на стільці, поставленому в кутку, дивлячись на неї без найменшого уявлення про час. Вона несподівано розплющила очі, і гримаса болю скривила їй обличчя, коли вона відчула рани, що вкривали її руки.

– Давиде! – покликала вона.

– Я тут! – відповів я.

Я підійшов до ліжка й нахилився, щоб вона побачила моє обличчя й нерухому усмішку, яку я видушив із себе для неї.

– Я не можу зворухнутися.

– Ти прив’язана до ліжка ременями. Це для твого ж добра. Коли прийде лікар, їх знімуть.

– Зніми їх.

– Не можу. Це може тільки лікар, який…

– Будь ласка, – попросила вона благальним голосом.

– Крістіно, ліпше буде…

– Будь ласка.

У її погляді були біль і страх, але були в ньому також ясність і щось таке, чого я не бачив протягом усіх днів, коли відвідував її в цьому закладі. Вона знову стала собою. Я розв’язав перші два ремені, які утримували її в плечах та на талії. Я погладив їй обличчя. Вона тремтіла.

– Тобі холодно?

Вона похитала головою.

– Хочеш, я покличу лікаря?

Вона знову похитала головою.

– Давиде, подивися на мене.

Я сів на край ліжка й подивився їй у вічі.

– Ти повинен знищити його.

– Я тебе не розумію.

– Ти повинен знищити його.

– Кого знищити?

– Рукопис.

– Крістіно, я ліпше покличу зараз лікаря.

– Ні. Послухай мене.

Вона міцно вхопила мене за руку.

– Того ранку, коли ти пішов купувати квитки. Ти пам’ятаєш? Я знову піднялася у твій кабінет і відчинила скриню.