Карлос Сафон – Гра янгола (страница 83)

– Він не зміг приїхати.

Лікар дивився на мене, не кліпаючи, ніби чогось чекав. Погляд у нього був холодний, а вигляд – характерний для людини, яка слухає, але нічого не чує.

– Я можу побачитися з нею?

– Ви не зможете побачитися ні з ким, поки не скажете мені правду й не поясните, чого вам тут треба.

Я зітхнув і вирішив не брехати. Зрештою, не для цього я проїхав понад півтораста кілометрів.

– Мене звати Мартін, Давид Мартін. Я друг Крістіни Саньєр.

– Ми тут називаємо її сеньйорою Відаль.

– Мені байдуже, як ви її тут називаєте. Я хочу її бачити. Негайно.

Лікар зітхнув.

– Ви письменник?

Я почав утрачати терпець.

– Що тут за місце? Чому я не можу побачитися з нею тепер?

– Сядьте. Будь ласка. Я вас прошу.

Лікар показав на стілець і зачекав, доки я знову сяду.

– Я можу вас запитати, коли востаннє ви бачилися або розмовляли з нею?

– Трохи більш як місяць тому, – відповів я. – А яку це має вагу?

– А ви знаєте когось, хто бачив би її або розмовляв із нею після вас?

– Ні. Не знаю. Що тут відбувається?

Лікар підніс до губ праву долоню й сказав, карбуючи кожне слово:

– Сеньйоре Мартін, боюся, що в мене для вас погані вісті.

Я відчув, як десь у шлунку в мене утворюється клубок.

– Що з нею сталося?

Лікар подивився на мене, не відповідаючи, і вперше я помітив якийсь сумнів у його погляді.

– Я не знаю, – сказав він.

Ми пройшли коротким коридором із металевими дверима обабіч. Лікар Санжуан ішов попереду, тримаючи в руці в’язку ключів. Коли ми проходили, мені вчувалися за дверима голоси – шепіт, заглушений між сміхом і плачем. Кімната, до якої ми йшли, була в кінці коридору. Лікар відчинив двері й зупинився на порозі, подивившись на мене без жодного виразу.

– П’ятнадцять хвилин, – сказав він.

Я увійшов до кімнати й почув, як лікар зачинив за мною двері. Переді мною було приміщення з високою стелею й білими стінами, які віддзеркалювалися на підлозі, вистеленій блискучими плитами. З одного боку було металеве ліжко, запнуте тюлевою завісою, порожнє. Крізь дуже велике вікно було видно засніжений парк, дерева, а далі – обриси озера. Я не бачив її, доки не ступив кілька кроків.

Вона сиділа в кріслі перед вікном. На ній була біла нічна сорочка, а волосся було заплетене в косу. Я обкрутив крісло й подивився на неї. Її очі залишалися нерухомими. Коли я опустився навколішки біля неї, вона навіть не змигнула. Коли я поклав свою руку на її руку, жоден м’яз на її тілі не ворухнувся. Я лише тоді помітив, що її руки від зап’ястків до ліктів перебинтовані й що вона прив’язана до крісла. Я погладив її по щоці, підібравши сльозу, яка скочувалася по ній.

– Крістіно… – прошепотів я.

Її погляд залишався спрямованим невідомо куди, байдужим до моєї присутності. Я взяв стілець і сів навпроти неї.

– Я Давид, – тихо проказав я.

Усю чверть години ми сиділи так, мовчки, її рука в моїй, її погляд спрямований невідь-куди, а мої слова – без відповіді. У якусь мить я почув, що двері відчинилися знову, і відчув, як хтось обережно взяв мене за руку й потяг до себе. То був лікар Санжуан. Я дозволив вивести себе в коридор, не вчинивши опору. Лікар замкнув двері й повів мене назад до того холодного кабінету. Я впав на стілець і дивився на нього, неспроможний промовити бодай слово.

– Ви не проти, якщо я покину вас тут на кілька хвилин? – запитав він.

Я кивнув головою. Лікар вийшов і зачинив за собою двері. Я подивився на свою праву руку. Вона тремтіла, і я стиснув пальці в кулак. Я вже майже не відчував холоду, що панував у тому кабінеті, не чув криків і голосів, які проникали крізь стіни. Я знав тільки, що мені бракує повітря і я повинен звідси піти.

Лікар Санжуан знайшов мене в їдальні готелю «Озерний», де я сидів неподалік від каміна перед стравою, до якої не доторкнувся. Там не було більше нікого, крім дівчини, яка обходила порожні столи й до блиску натирала столові прибори, що лежали на скатертинах. За вікнами вже споночіло, і повільно падав сніг, схожий на порошок синього скла. Лікар підійшов до мого стола й усміхнувся мені.

– Я здогадався, що зможу знайти вас тут, – сказав він. – Усі приїжджі зупиняються тут… Я сам провів тут свою першу ніч у цьому селі, коли приїхав сюди десять років тому. Яку кімнату вам дали?

– Нібито ту, якій віддають перевагу молоді подружжя, з видом на озеро.

– Не вірте їм. Вони так кажуть про всі кімнати.

За межами санаторію й без білого халата лікар Санжуан мав вигляд більш розслаблений і приязний.

– Без вашої уніформи я вас ледве впізнав, – сказав я.

– У медицині, як у війську. Без сутани немає ченця, – сказав він. – Як ви почуваєтеся?

– Більш-менш. Я знав і гірші дні.

– Я дещо стривожився, не знайшовши вас у кабінеті, коли повернувся туди.

– Мені треба було ковтнути свіжого повітря.

– Я вас розумію. Але розраховував на те, що ви не будете таким вразливим.

– А яка вам різниця?

– Бо ви мені потрібні. А якщо точніше, то ви потрібні Крістіні.

Я ковтнув слину.

– Ви, певно, подумали, що я боягуз, – сказав я.

Лікар похитав головою.

– Скільки часу вона перебуває в такому стані?

– Кілька тижнів. Практично від того дня, як сюди прибула. Але з часом їй ставало дедалі гірше.

– А вона розуміє, де вона є?

– Це неможливо знати.

– Що з нею сталося?

Лікар Санжуан зітхнув.

– Чотири тижні тому її знайшли не дуже далеко звідси, на сільському кладовищі; вона лежала, розпростерта на могильній плиті свого батька. Вона марила й дуже страждала від переохолодження. Її принесли до санаторію, бо один із поліціантів її впізнав, запам’ятавши відтоді, як торік вона була тут протягом кількох місяців, коли доглядала хворого батька. Її знали багато людей із цього села. Ми взяли її до себе, і кілька днів вона була під нашим спостереженням. Вона втратила багато рідини й, мабуть, не спала кілька ночей. Приходила до тями лише на короткі проміжки часу. У такі хвилини вона говорила лише про вас. Казала, що ви перебуваєте у великій небезпеці. Примушувала мене заприсягтися, що я не казатиму про це нікому, навіть її чоловікові, доти, доки вона сама вам про це скаже.

– Навіть за таких обставин чому ви не повідомили Відаля про те, що сталося?

– Я повідомив би його… Вам це може здатися безглуздим, але…

– Але що?

– Я був переконаний, що вона втекла, і вважав своїм обов’язком допомогти їй.

– Втекла від кого?

– Я не певен, – сказав він із дивним виразом.

– Що ви приховуєте від мене, лікарю?

– Я просто лікар. І деяких речей не розумію.