Ками Гарсия – Чарівні створіння (страница 9)
— Кого?
— Ліну Дюкейн.
Нуль реакції.
— Племінницю старого відлюдька.
Заки ми заїхали на стоянку, я встиг розказати Лінку всю історію. Ну, чи майже всю, адже навіть у найкращих друзів є свої секрети. Навряд чи Лінк повірив кожному моєму слову, але це було й не дивно. Я сам іще до кінця не отямився. Та навіть якщо він не встиг розпитати всі подробиці, поки ми приєдналися до хлопців, він устиг затямити одне: варто поменше про це патякати.
— Насправді нічого такого не сталося — ти просто підвіз її додому.
— Нічого не сталося? Чим ти слухав? Вона мені стільки місяців снилася, і виявилась…
Лінк обірвав мене на півслові:
— Ти ж не зустрічаєшся з нею? У будинок з привидами не заходив? Ні. І його… ну,
Навіть Лінк не промовляв цього імені вголос. Одна справа — тусуватися з симпатичною дівчиною, інша — зі старим Рейвенвудом.
— Ні, — похитав я головою, — але…
— Та розумію, ти заплутався. Я просто кажу — нікому ні слова. Надсекретна інформація, і ніхто більше не має про це знати.
Я здогадувався, що буде складно. Але щоб настільки…
Починався урок англійської. Заходячи до класу, я досі думав про вчорашнє. Про все це «нічого» і Ліну Дюкейн.
Можливо, справа була в її чудернацькому намисті з купою усіляких фішок, кожна з яких, певно, мала для неї особливе значення. Можливо, справа була у її поношених кросівках, які вона взувала і до джинсів, і до сукні, і здавалося, вона щохвилини збирається здавати спринт. Коли я дивився на неї, то опинявся далеко-далеко від Гатліна. Це теж мало значення.
Напевне, замислившись, я зупинився, і в цю мить хтось врізався мені в спину. Ні, не штовхнув, як минулого разу, а саме врізався, немов цунамі. Ми добряче гупнулись, і в самісіньку мить зіткнення над нами закоротило лампочку. З неї навсібіч полетіли іскри, я швидко втягнув голову в плечі й відступив. Людина позаду мене — ні.
— Ти що, знову хочеш мене вбити? Вдруге за два дні, Ітане?
У класі запала мертва тиша.
— Що? — вичавив я з себе.
— Питаю, знов хочеш мене вбити?
— Я не знав, що ти тут.
— Вчора ввечері ти сказав приблизно те саме.
— Вибач, тобто привіт, — пробурмотів я, мов бовдур. Ліна здивовано подивилася на мене, зайшла до класу і поклала рюкзак на ту ж парту, за якою сиділа весь тиждень. Прямісінько перед здоровим оком місіс Інгліш.
Відтепер я знав — немає потреби розповідати Ліні Дюкейн, де їй сідати. Хай що там кажуть про Рейвенвудів, але слід віддати їй належне. Я прослизнув на своє місце біля Ліни, де теж просидів увесь тиждень. На забороненій території. От тільки цього разу вона до мене говорила, і тому все здалося іншим. Не те щоб це було погано, але трохи страшнувато.
Ліна стримувалася, щоб не усміхнутись. Я хотів сказати щось розважливе, чи принаймні не бовкнути дурниці. Але нічого не спадало мені на думку, і тут збоку від мене вмостилися Емілі з Ідей Вестерлі й Шарлоттою Чейз. Нічого собі, на шість рядів ближче, ніж зазвичай! Навіть місце у мертвій зоні місіс Інгліш не зможе мене врятувати.
Остання підозріло подивилася на клас.
— Привіт, Ітане, — обернулася до мене Іден і посміхнулася, втягуючи мене в їхню гру. — Як справи?
Я не здивувався, що Іден опинилась у почті Емілі. Ще одна симпатична дівчина, яка не дотягує до рівня Саванни. Іден завжди відводилася другорядна роль — як у житті, так і в команді підтримки. Вона не була в основі й не стрибала з верхівки, а інколи навіть не виходила на поле. Однак Іден завжди намагалася потрапити до основного складу, а ще хотіла вирізнитися. Хоча іншою, як і всі у школі Джексона, вона не була.
— Ми не могли кинути тебе тут самого напризволяще, — втішалася Шарлотта — «номер три», після Емілі й Ідей. Претендувати на більше Шарлотті заважало те, з чим не змирилась би жодна інша дівчина з команди підтримки: не надто струнка фігура. Вона була трохи по-дитячому пухкенькою, і хоча постійно сиділа на дієтах, скинути останні п’ять кілограмів їй ніяк не вдавалося. Звісно, її вини у цьому не було — вона ж постійно докладала зусиль. З’їдала пиріг і не доїдала шкуринку. Наїдалася хліба і залишала м’ясо.
— От нудна книжка, — сказала Емілі, не повертаючи голови. Це вже пахло боротьбою за територію. Можливо, Емілі було на мене начхати, але бачити біля мене племінницю старого Рейвенвуда вона не хотіла теж. — Типу цікаво читати про місто ненормальних. Тут своїх вистачає.
Аббі Портер, котра, як правило, сиділа навпроти здорового ока місіс Інгліш, зайняла місце через прохід від Ліни і ледь помітно їй усміхнулася. Ліна всміхнулася у відповідь і нібито збиралася сказати їй щось дружнє, аж раптом Емілі так зиркнула на Аббі, що стало зрозуміло: традиційній південній гостинності тут не місце. Піти наперекір Емілі Ашер означало автоматично підписати собі вирок, тож Аббі відвернулася від Ліни і з головою поринула в документи учнівської ради. Сигнал прийнято.
Після цього Емілі зміряла Ліну поглядом від самісінької темної маківки й незасмаглого лиця аж до не полакованих рожевим нігтів. Ідей і Шарлотта повернулися обличчям до Емілі, так ніби Ліни не існувало. Нічого собі прийомчик! Справжній бойкот.
Ліна розгорнула потертий зошит на спіральці і почала писати. Емілі теж писала — тільки есемеску на телефоні. Опустивши очі, я сховав у зошит комікс про Срібного серфінгіста (такого собі «міжгалактичного брата» людини-павука). У першому ряду зробити це непомітно було нелегко.
— Гаразд, леді та джентльмени. Оскільки світло погасло не всюди і вам не пощастило прогуляти англійську, поговорімо про аспекти соціальних конфліктів, характерні для невеликих міст, — місіс Інгліш заходилася енергійно писати на дошці. — Сподіваюся, ви всі знайшли вчора час для читання?
Не знала місіс Інгліш, що у нашому класі розгортається не просто соціальний конфлікт, а масштабна атака під керівництвом Емілі.
— Хто може відповісти, чому Аттикус вирішив захищати Тома Робінсона в умовах соціального невігластва й расизму?
— Напевне, Ліна Рейвенвуд, — невинно усміхаючись учительці, підказала Ідей. Ліна проглянула нотатки у зошиті, але не сказала ні слова.
— Стули писок, — прошепотів я трішки голосніше, ніж слід. — Ти знаєш, її не так звати.
— А може, й так. Вона ж у ненормального живе, — приєдналася Шарлотта.
— Мовчи ліпше, — пустила Емілі в хід небезпечну зброю, — подейкують, вони… е-е-е… типу зустрічаються.
— Годі, — місіс Інгліш обернулася до нас здоровим оком, і ми замовкли.
Ліна поміняла позу, і ніжки стільця голосно шкрябнули підлогу. Я нахилився уперед, намагаючись відгородити Ліну від прихвоснів Емілі, так ніби я у прямому сенсі слова міг відрикошетити їхні фрази.
«Але ти не можеш».
Що? Я здивовано розпростав плечі. Обернувся, але ж ніхто до мене не говорив. Подивися на Ліну — вона й досі вся була в зошиті. Класно! Мало того, що мені являються дівчата зі снів і я наспівую неіснуючі пісні, так тепер іще й чую голоси.
Я почав краще розуміти ситуацію, яка склалася навколо Ліни. Я теж був до неї причетний. Якби не я, Емілі та її почет так до Ліни б не ставилися.
«Ставилися б».
Ну от, знову. Тихенький, ледь чутний голос, що лунає десь із моєї підсвідомості.
Ідей, Шарлотта й Емілі подовжували спопеляти Ліну поглядами, а вона й оком не вела, так наче поки вона робить свої нотатки, її нічим не проймеш.
— Позицію Гарпер Лі можна сформулювати наступним чином: неможливо по-справжньому пізнати людину, доки не опинишся на її місці. Що ви думаєте з цього приводу? Хто скаже?
«Гарпер Лі не жила в Гатліні».
Я озирнувся, стримуючи сміх. Емілі подивилася на мене, як на психа.
Ліна підняла руку:
— На мою думку, це означає, що треба дати людині шанс. А не зразу починати її ненавидіти. Чи не так, Емілі? — сказала вона, посміхнувшись останній.
— От вреднота мала, — прошипіла собі під ніс Емілі.
«Чому ж мала?»
Я пильно подивився на Ліну. Тепер вона вже нічого не писала в зошиті — натомість писала на руці. Чорною пастою. Можна було й не дивитися, я знав, що це буде число. Цього разу — 151. До чого ці цифри, і чому вона пише не в зошиті, а на долоні? Краще вже знову читати «Срібного серфінгіста».
— Поговорімо про Артура Редлі. Як ви здогадалися, що це він залишає подарунки дітям Фінча?
— А він — як старий Рейвенвуд. Заманює дітей до будинку, а потім убиває, — прошепотіла Емілі достатньо голосно, щоб почула Ліна, але водночас так тихо, щоб не почула місіс Інгліш. — А тоді кладе їх у катафалк, вивозить і закопує бозна-де.
«Замовкни».
Я знову почув голос, але цього разу ще і якесь рипіння.
— Так, і у старого дивне ім’я, як і в того відлюдька Редлі. Як там воно?
— Ага. Страхітливе біблійне ім’я, яким уже більше нікого не називають.
Я завмер. Вони начебто говорили про старого Рейвенвуда, але насправді — про Ліну.
— Емілі, чого ти ніяк не заспокоїшся, — не витримав я.