Ками Гарсия – Чарівні створіння (страница 8)
Я відвернувся, перевів погляд убік, уперед, лише не на неї.
— Скинь краще. У мокрому холодніше.
Було помітно, як вона тремтливими руками намагалася розстібнути на жилетці крихітні срібні ґудзики. Я простягнув руку, і вона завмерла. Так ніби я знову насмілився б її торкнутись.
— Пічку увімкну, — сказав я.
— Д-дякую, — відповіла Ліна і продовжила розстібати жилетку.
Мені було видно розмиті чорнильні написи на її руках. Я зумів розгледіти лише декілька цифр — одиницю, чи то пак сімку, п’ятірку і двійку. 152. Що б це могло означати?
На задньому сидінні Лінк зазвичай возив стару армійську ковдру, але цього разу її не було. Натомість я знайшов старий спальник, залишений тут, напевно, ще відтоді, як Лінк посварився з домашніми і ночував у машині. Спальник відгонив димом і підвальною сирістю. І все ж я простягнув його Ліні.
— М-м-м, так краще, — заплющивши очі, вона почала кутатися в тепло. Я заспокоювався, дивлячись на неї. Ліна дедалі рідше цокотіла зубами, і ми їхали мовчки. У машині чути було тільки шум дощу і шурхіт коліс, що розтинали залиту водою трасу. Ліна малювала фігурки на запотілому склі, а я намагався пильнувати дорогу і в той сам час пригадати інші деталі сну, які б довели, що вона — це… ну як би сказати… вона — це вона, а я — це я.
Але що більше я намагався зібрати пазл видіння, то гірше він розсипався, танув у дощі, на мокрому шосе й на гектарах тютюнових полів з покинутим сільськогосподарським реманентом і купками струхлявілих сараїв. Ми доїхали до розвилки на околиці Гатліна. Якщо повернути ліворуч, можна потрапити до мене додому, до відреставрованих довоєнних будинків на березі ріки Санті, або ж виїхати з міста. Машинально я повернув саме сюди, адже праворуч була лишень плантація Рейвенвуд, а туди ніхто не потикався.
— Ні-ні, нам праворуч, — сказала Ліна.
— Точно. Вибач, — мені стало ніяково. Я повернув, і ми виїхали до по-справжньому величезного маєтку. Я настільки занурився у думки про Ліну, що й забув,
Точніше, так назвав його я.
Ліна опустила очі. Багато хто знав, що вона мешкає у дивному місці, і я міркував над тим, яких пересудів вона вже встигла наслухатися в школі. Чи чула, що про неї кажуть. З її зніяковілого обличчя я зрозумів, що так. Не знаю чому, але мені було нестерпно бачити її такою, і я спробував почати розмову.
— А чому ти переїхала до дядька? До Гатліна зазвичай не переїжджають — звідси тільки виїздять.
— Я вже де завгодно жила, — почала Ліна, і її голос дещо оживився. — В Новому Орлеані, в Саванні, на півдні Флориди, кілька місяців у Вірджинії. Навіть на Барбадосі жила.
Вона не відповіла на запитання, але зараз я думав про те, що ладен був би віддати, аби хоч на літо виїхати в одне з цих місць.
— А де твої батьки?
— Померли.
Від цих слів мені здавило груди.
— Співчуваю.
— Та нічого. Вони померли, як мені було ще два рочки. Я їх навіть не пам’ятаю. Я жила то з одними родичами, то з іншими, але переважно з бабусею. Вона поїхала на кілька місяців, тому я зараз у дядька.
— Моя мама теж загинула. В аварії.
Не знаю, чому я це сказав, адже здебільшого уникав теми про мамину смерть.
— Співчуваю.
Я не сказав «та нічого», бо відчув, що така дівчина, як вона, не повірить цьому.
Ми зупинилися перед пошарпаними чорними кованими ворітьми. За ними на узвишші ледь-ледь виднівся крізь завісу туману напівзруйнований будинок найстарішої і найодіознішої плантації Гатліна. Маєток Рейвенвуда. Я ще ніколи не бачив його так близько.
Я заглушив мотор. Дощ перетворився на легку, нав’язливу мжичку.
— Здається, гроза вщухла.
— Вітер іще може принести негоду.
— Хтозна, але не сьогодні.
Ліна поглянула на мене з цікавістю.
— Так. Гадаю, на сьогодні досить.
її очі змінилися. Вони стали не такими яскраво-зеленими і навіть зменшилися. Ну, не те щоб зменшилися, але тепер мали звичайний вигляд.
Я хотів був відчинити дверцята і провести її до будинку, але вона зупинила мене.
— Не треба, — зніяковіла Ліна. — Мій дядько… він соромиться сторонніх.
Гм, м’яко сказано.
Я сидів біля прочинених дверей автівки, Ліна теж. Ми ризикували змокнути ще більше, але й далі сиділи — мовчки, не озиваючись ані словом. Я знав, що хотів би запитати, але так само знав, що не можу цього вимовити. І навіщо я, до нитки мокрий, сиджу зараз тут перед будинком Рейвенвуда? Я нічого не розумів, знав тільки: від’їду від маєтку, візьму курс на Дев’яте шосе, і життя знову повернеться у звичне русло. Все стане на свої місця. Хіба ж не так?
Ліна заговорила першою:
— Що ж, дякую.
— За те, що я тебе не збив?
— Ага, — посміхнулася вона. — І за те, що підвіз.
Вона усміхалася мені, як давньому приятелю, але ж це було неможливо. Я дивився й дивився на неї, аж раптом відчув, що на мене щось тисне, мені бракує простору і я маю якнайшвидше звідси вибратись.
— Та нічого. Тобто, класно, що так вийшло. Не переймайся, — накинув я каптур олімпійки точно так, як це робив Еморі, коли у коридорі його перестрівали відшиті ним дівчата.
Ліна подивилася на мене, похитала головою і впхнула мені у руки спальний мішок. Її усмішка щезла.
— Як знаєш. Побачимось, — вона розвернулася, прошмигнула у ворота і побігла до будинку по крутому розкислому підйому. Я гучно зачинив дверцята авто.
Спальний мішок так і лежав на сидінні. Я підняв його і кинув назад. Цього разу від нього війнуло не лише вогкістю і димом, а ще й ледь відчутним ароматом лимону й розмарину. Я заплющив очі. Коли знову розплющив їх — Ліна вже була на півшляху до будинку.
— У неї скляне око! — крикнув я їй у відчинене вікно.
— Що? — запитала вона, обернувшись.
— У місіс Інгліш! — кричав я, а дощ крапотів у салон авто. — Сідай з другого боку, бо питатиме тільки тебе!
Ліна посміхнулася крізь краплі, що вмивали її обличчя.
— А може, я люблю поговорити.
По цих словах вона відвернулася і побігла сходами до веранди.
Я здав назад і виїхав до розвилки на шосе — до знайомого повороту, до дороги, якою їздив усе життя. Усе життя, крім сьогодні. Раптом на потрісканому сидіння щось блиснуло. Срібний ґудзик!
Сховавши його до кишені, я подумав: а що ж мені насниться сьогодні?
12. IX
Розбита шибка
Нічого.
Уперше за останні кілька місяців я не бачив снів.
Коли я прокинувся, вікно було зачинене, на ліжку не рипіла земля, в айподі не звучала дивна пісня. Я перевірив двічі. Та навіть у душі пахло звичайним милом.
Я лежав у ліжку, дивився на блакитну стелю і згадував чорні коси й зелені очі. Племінниця старого Рейвенвуда. Ліна Дюкейн. Римується з «глінтвейн».
Хлопче, що з тобою коїться?
Я чекав Лінка на узбіччі, а коли сів у авто — вгруз кедами у мокрий килимок. Через вогкість тарабайка смерділа ще гірше, ніж зазвичай. Лінк похитав головою.
— Вибач, чувак, — перепросив я. — Після уроків я спробую її висушити.
— Ага. Ти ліпше не чуди, гаразд? А то про тебе патякатимуть більше, ніж про племінницю старого відлюдька.
Якусь мить я вагався, але все ж таки вирішив сказати:
— Я її бачив.