Ками Гарсия – Чарівні створіння (страница 10)
— Бо він ненормальний, — примружилася та у відповідь. — І всі знають, що у них не всі вдома.
«Я сказала, стули пельку».
Рипіти почало ще гучніше, навіть тріщати. Я озирнувся — ну що це за звук? Але — і це здивувало мене найбільше — звуку, здавалося, теж ніхто не чув, так само як і голосу.
Ліна дивилася просто себе. Її щелепи були міцно стиснені, і здавалося, вона не бачить нічого, крім тієї точки, яку свердлить очима. Кімната почала звужуватись.
Ліна знову шкрябнула стільцем по підлозі: це вона підвелася і попрямувала до книжкової шафи біля вікна. Скоріш за все, вона вдавала, ніби пішла погострити олівець, щоб уникнути (хоча не знаю, чи можна було цього уникнути) пліток. Від стругачки почувся знайомий звук.
— Мельхіседек, ось як його звати.
«Досить».
І знову я чув скрегіт.
— Моя бабуся каже, це лихе ім’я.
«Досить, досить, досить!»
— А йому личить.
«УСЕ!»
Це слово пролунало так гучно, що я затулив вуха. Скрегіт ущух. Раптом нізвідки полетіло скло, і виявилось, що навскоси від нашого ряду, коло Ліни, яка гострила олівець, луснуло вікно. Поряд з Шарлоттою, Ідей, Емілі — та мною. Дівчата заверещали і кинулися на підлогу. Тепер я зрозумів, що це був за звук. Напруга. Маленькі тріщинки розповзалися по склу, як жилки на листі, доки вікно, мовби за волею невидимої сили, не посипалося в клас.
У кабінеті панував хаос. Дівчата верещали, всі стрибали зі стільців. Навіть я схопився.
— Не панікуйте! Усі цілі? — намагалася втихомирити нас місіс Інгліш.
Я обернувся до стругачки — подивитися, чи з Ліною все гаразд. Ні, вона стояла біля розбитого вікна серед купи скла, застигла від страху. Її обличчя стало неприродно блідим, а очі — ще більшими і зеленішими, ніж зазвичай. Як учора під дощем, але й трохи не так. Цього разу вони були налякані. Де й поділася її сміливість!
Ліна простягла руки. З одної на лінолеум скрапувала кров.
«Я не хотіла».
Це вона розтрощила вікно? Чи вікно луснуло — і вона поранилася склом?
— Ліно…
Вона прожогом кинулася геть, іще я не встиг нічого в неї запитати.
— Ви бачили? Вона розбила скло! Вона підійшла до вікна і щось у нього кинула!
— Та вона прямо рукою по ньому дала! Я свідок!
— То чому ж вона тоді не по лікті в крові?
— Ти ще тут розслідування проведи! Вона хотіла нас убити!
— Я просто зараз дзвоню татку! Вона божевільна, як і її старий!
Голоси, перекрикуючи один одного, перетворилися на вереск вуличних котів. Місіс Інгліш намагалася всадовити всіх на свої місця, але це було неможливо.
— Заспокойтеся! Немає чого панікувати! Будь-що могло трапитися. Старе вікно, вітер… хто знає, чому так сталось.
Але у байки про старі вікна і вітер ніхто не вірив. Приємніше було винуватити в цьому племінницю старого Рейвенвуда й ураган з блискавками. Зеленооку блискавку, яка щойно влучила в місто, ураган на ймення Ліна.
Одне я знав напевне: погода в місті докорінно змінилася. У Гатліні раніше ніколи не було таких бур.
А Ліна, можливо, й не здогадувалася, яка зараз негода.
12. IX
Ґрінбраєр
«Досить».
Її голос і досі звучав у моїй голові. Чи принаймні мені так здалося.
«Ітане, воно того не варте».
Варте.
Тієї ж миті я відпихнув стілець і вибіг за Ліною з класу. Я цілком усвідомлював свій учинок: я став на її бік. Тепер у мене з явиться купа нових проблем, але це вже зовсім інша історія. Справа була не лише в Ліні — таке траплялося й раніше, упродовж усього мого шкільного життя. Пам’ятаю, як ніхто не хотів сидіти в їдальні поруч з Еллісон Бірч, коли у неї загострилася екзема, і як цькували бідолашного Скутера Ричмана через те, що той грав на тромбоні у симфонічному оркестрі школи Джексона гірше за всіх своїх попередників.
Я ніколи не писав «невдаха» на дверцятах шафок, але неодноразово був присутній, коли писали інші. Мене це непокоїло, але, вочевидь, не настільки, щоб розвернутися й піти геть.
Треба було щось із цим робити. Не могли ж усі учні ось так принижувати одну людину, а все місто — одну сім’ю. Хоча, звісно, могли, адже для них це звична справа. Хто знає, чи не через це Мейкон Рейвенвуд уже років двадцять не виходить з дому.
Я був цілком свідомий свого вчинку.
«Ні. Тобі лишень так здається, ти й гадки не маєш, що коїш».
її голос знову звучав у мене в голові, так ніби я чув його все життя.
Знаю, що буде завтра, але мені байдуже. Зараз я маю її знайти. Не відомо навіть, для кого це мало більшу вагу — для мене чи для неї, але вибору в мене не було.
Я зупинився біля кабінету біології, щоб перевести дух. Лінк глянув на мене, мовчки похитав головою і кинув мені ключі. Я упіймав їх і побіг далі. Якщо мій внутрішній голос мене не підводив — я знав, де її шукати. Вона пішла туди, куди пішли б усі. Куди пішов би і я.
Додому. Навіть якщо твій дім — маєток Рейвенвуд і поряд з тобою живе мовчун Редлі.
Переді мною на узвишші почав вимальовуватись похмурий маєток Рейвенвуд. Усім своїм виглядом він ніби кидав мені виклик. Але я не боявся. Страх — це коли вночі приходить поліція і повідомляє про загибель мами, коли батько зачиняється у себе в кабінеті й ти розумієш, що віднині він живе там. Страх, це коли на Амму вкотре «находить» і ти дізнаєшся, що її маленькі ляльки — зовсім не іграшки.
Я не боявся Рейвенвуда, нехай би навіть він виявився таким самим страхітливим, як і його оселя. Незрозуміле — невід’ємна частина Півдня. У кожному містечку є свій будинок з привидами, і принаймні третина містян заприсягнеться, що особисто, бодай раз — а то й два — у житті, зустрічалися з духом. Крім того, я жив з Аммою, а вона фарбувала віконниці у блакитний колір, аби ці-таки духи тікали геть, і робила амулети зі жмутків кінського волосу й землі. Я звик до незвичного, та усе ж старий Рейвенвуд — це ще та історія.
Я підійшов до воріт і невпевнено поклав руку на покорчене залізо. Ворота з рипом відчинились і… нічого не сталося. Не вдарила блискавка, не пролунав вибух, не розпочалася гроза. Не знаю, що я думав побачити, але з того, що вже дізнався про Ліну, зробив висновок: чекай неочікуваного і будь обачний.
Якби місяць тому хтось сказав мені, що я відчиню цю браму і стану на рейвенвудівську землю, я б обізвав його божевільним.
У містечку на кшталт Гатліна я знав кожну шпарку, але ніколи не бував тут. Минулого разу я доїхав лише до воріт. Що ближче я підходив до будинку, то краще було видно його занепад. Величезний маєток нічим не відрізнявся від інших маєтків Півдня, принаймні саме такими їх уявляють приїжджі з Півночі, надивившись «Звіяних вітром».
Та попри все, будинок вражав, бодай масштабом. Можна було подумати, що на ґанку цього велета, оточеного пальмами і кипарисами, щодня збираються люди, п’ють коктейлі з льодом, грають у карти. Та надто вже дім був занедбаний, і надто нетовариський був його господар.
Особняк, збудований у стилі неогрек, мав нетиповий вигляд на тлі одноманітної архітектури Гатліна, і через це ще більше впадав у око. Облуплені за роки забуття величезні білі доричні колони тримали на собі скошений дах. Він різко йшов униз і скидався на згорблену літню жінку. Ґанок відколовся від будинку і грозив відпасти від найлегшого кроку. Стіни густо заросли плющем, подекуди його галузи намертво заснували вікна. Здавалося, земля поглинає будинок і повертає його у надра, з яких він колись з’явився на світ.
Над вхідними дверима було перекриття, якого не робили вже не один десяток років. На ньому виднілося різьблення. Символи. Щось на зразок кіл і півмісяців, можливо — фаз місячного циклу. Я акуратно ступив на рипучу сходинку і спробував роздивитися ближче. Я дещо знав про такі перекриття, адже моя мама була фахівцем з історії Громадянської війни і часто брала мене на огляд історичних пам’яток неподалік Гатліна. Ми об’їздили безліч таких осель, і мама скрізь звертала мою увагу на ось такі балки. Вона казала, що їх використовували в будинках і замках Англії та Шотландії. Звідти цю особливість будівництва й завезли місцеві мешканці… які на той час, звісно, місцевими ще не були.
Однак символів над дверима я ніколи не зустрічав. Бачив фрази, проте тут, у Рейвенвуді, це були радше ієрогліфи, вирізьблені довкруж слова невідомою мовою. Можливо, цей напис мав якесь особливе значення для поколінь Рейвенвудів, які мешкали тут іще до занепаду маєтку.
Глибоко вдихнувши, я злетів на ґанок, перестрибуючи через сходинку. За моїми підрахунками таким чином ризик провалитися між сходами зменшувався на п’ятдесят відсотків. На ґанку мене зустріло латунне кільце, що стирчало з пащі лева і правило за дверний молоток. Я постукав. Я стукав знову і знову, але ніхто не відчиняв. Ліни не було вдома. Я помилився.
Та раптом я почув знайому мелодію — «Шістнадцять місяців», а це означало, що вона десь тут.
Я потягнув донизу поржавілу залізну ручку. Щось у замку з того боку застогнало і клацнуло, і я приготувався побачити Мейкона Рейвенвуда, який нікому ніколи не траплявся на очі. Та двері й не рипнули.
Я звів очі до балки, і щось підказало мені спробувати ще. Ну й справді, чого було боятися? Зачинених дверей? Інтуїтивно я потягнувся до центрального символу, що зображав півмісяць. Під моїми пальцями дерево піддалося — вочевидь, цей символ виконував роль своєрідної кнопки «Пуск».
Двері безшумно відчинилися, і я перетнув поріг. Відступати було запізно.