Ками Гарсия – Чарівні створіння (страница 11)

У помешкання крізь вікна вливалося світло, хоча як це було можливо, коли шибки заляпані брудом і заплетені плющем? Однак усе навколо було світлим, яскравим і доволі сучасним. Жодних старих меблів чи антикварних картин, що висіли б тут іще до народження старого Рейвенвуда, жодного довоєнного раритету. Справжня розгортка з каталогу меблів! М’які дивани і стільці, скляні столи з купками подарункових книжок — усе на вигляд було таким стильним і новим, що я б не здивувався, якби побачив у дворі пікап зі ще не розпакованими коробками.

— Ліно!

Гвинтові сходи проминали другий поверх і закручувалися вище. Здавалося, вони ведуть аж на горище — я не бачив кінця.

— Містере Рейвенвуд? — покликав я, і мій голос відлунив од високих стель. Ніхто не озвався. Принаймні нікому не було цікаво зі мною говорити. Раптом позаду мене щось зашаруділо, і я підскочив, мало не зачепивши шкіряний стілець.

Це був чорний-пречорний пес, схожий на вовка, страшнуватий як на домашнього собаку. Такого вигляду йому додавав іще й масивний шкіряний нашийник зі срібним медальйоном-півмісяцем, який побрязкував при ході. У пса були дивні очі — надто круглі й надто схожі на людські.

Вишкірившись, вовкопес загарчав. Його рик робився дедалі гучнішим і принизливішим, і зрештою перетворився на вереск. Я зробив те, що зробив би кожен.

Я рвонув геть.

Ще мої очі не встигли звикнути до світла, а я вже, спотикаючись, скотився сходами вниз. І побіг стежкою з гравію подалі від маєтку Рейвенвуд, подалі від страхопудного собаки, дивних знаків і скрипучих дверей, назад до безпечного, тьмяного вечірнього світла. Стежина звивалася між безкраїми незораними полями і нестриженими деревами, колола чагарниками і дряпала гілками ожини. Мені було байдуже, що там попереду, я лиш хотів утекти якнайдалі.

Нарешті я зупинився і зігнувся, віддихуючись. Серце вискакувало з грудей, ноги підломлювалися. Коли ж випростався, то просто перед собою побачив напівзруйновану кам’яну стіну, з-за якої ледь-ледь вистромлювалися верхівки дерев.

Знайомий запах… Лимон. Значить, вона тут.

«Я казала тобі не приходити».

«Знаю».

Ми вели розмову, якої насправді не було. Так само, як на уроці, я чув її голос, немов вона стоїть поряд і нашіптує ці слова мені на вухо.

Мене потягнуло до неї. Попереду, за кам’яною загорожею, був сад, можливо, той самий таємничий сад,[3] про який читала мама, зростаючи в Саванні. Старе місце. Де-не-де каміння утворило діри, подекуди — відпало взагалі. Я розсунув зарості гілок, що обплели струхлявілу дерев’яну арку, ступив уперед і почув тихий плач. Я вдивлявся у кущі й дерева, але ніде не міг відшукати Ліну.

— Ліно?

Мовчання. Мій голос, як чужий, дивно відлунював від кам’яних стін навколо саду. Я смикнув гілку найближчого куща — певна річ, тут ріс розмарин. А вгорі наді мною висів неприродно гладенький, жовтий як сонце овал лимона.

— Це я, Ітан.

Приглушені схлипи стали ближчими, і я зрозумів, що Ліна десь поряд.

— Йди звідси, кажу тобі, — Ліна говорила в ніс, наче у неї був нежить. Напевне, вона плакала весь час, відколи прийшла зі школи.

— Ти вже казала. Я тебе чув.

Так і було, хоча я й не міг цього пояснити. Я обережно переступив коріння дикого розмарину, що підступно стирчало з-під землі.

— Правда? — запитала з цікавістю Ліна, і це ледь-ледь змінило її настрій.

— Правда.

Все було немов у сні. Я чув її голос і не бачив її саму, вона плакала серед заростів невідомого саду, ми були невідомо-де, і вона не вислизала з моїх пальців. Я розсунув жмут гілок — і угледів її: підігнувши коліна, вона скрутилася серед високої трави. Дивилася на небо, закинувши одну руку за голову, а другою тримаючись за траву так, ніби та не давала їй відлетіти. Ніби варто було Ліні відхилитися від землі — і її тіло одразу б зринуло ввись. Лежала у сірій сукні просто на вологій землі, а її обличчя змокло від сліз.

— То чому ж ти?..

— Що?

— Пішов за мною.

— Хотів переконатися, що з тобою все гаразд, — сів я поряд. Земля виявилася дивно твердою; я помацав її — і зрозумів, що сиджу на порослому травою пласкому камені.

Коли я ліг, Ліна сіла, коли я сів — навпаки. Ми постійно робили щось врізнобій.

Але нарешті ми обоє лягли і задивилися на блакитне небо. Воно починало сіріти: в сезон ураганів у Гатліні воно завжди сірувате.

— Мене всі ненавидять.

— Не всі. Я не ненавиджу. І Лінк, мій найкращий друг, теж.

Тиша.

— Ти мене навіть не знаєш. От дізнаєшся більше — і теж зненавидиш.

— Я ж тебе мало не збив, пам’ятаєш? Тепер маю з тобою добре поводитися, щоб ти не здала мене поліції.

Поганенький жарт. Але ось вона — найнепомітніша усмішка, що я бачив на дівочому обличчі.

— Це у мене в переліку. Я здам тебе тому товстуну, який щодня сидить у авто перед супермаркетом, — вона знов подивилася на небо, а я — на неї.

— Дай їм шанс. Вони не такі вже й погані. Ну, тобто зараз — погані, але ж вони просто заздрять, ти ж розумієш.

— Розумію.

— Ну от, — я поглянув на неї крізь високу траву. — І я заздрю.

— Тоді ти божевільний, — похитала головою Ліна. — Чому тут заздрити? Сніданкам на самоті?

— Ти об’їздила півсвіту.

— Ну й що? — здивовано глянула вона на мене. — А ти, напевне, все життя ходив до тієї самої школи і мешкав у тому самому будинку.

— Так і є. Оце й сумно.

— Повір мені, це ще не привід засмучуватися. Я знаю, що кажу.

— Ти була у різних країнах, ти бачила світ. Я б що завгодно за це віддав.

— Ага, прикольно самій мандрувати. У тебе ось друг є, а у мене хіба що пес.

— Але ти нікого не боїшся. Ти кажеш, що думаєш, і робиш, що вважаєш за потрібне. Тут усі навколо бояться бути тими, ким є.

Ліна втупилась у лак на вказівному пальці.

— А я часом хочу бути, як усі, але не можу змінитися. Втомилася. Вбираю не той одяг, кажу не те, що треба, — завжди щось не так. Я б воліла бути собою, але при цьому мати друзів, які помічають, у школі я сьогодні чи ні.

— Повір, вони помічають. Ну, сьогодні так точно… — (Ліна ледь стримала сміх). — Не в тому сенсі…— я відвернувся.

«Я помічаю».

«Що?»

«У школі ти чи ні».

— Тоді у тебе точно не всі вдома.

Але сказала вона це усміхаючись.

Я дивився на Ліну і розумів, що відсьогодні мені байдуже, чи зможу я сісти на звичне місце в шкільній їдальні. Не знаю, як це пояснити, але вона була важливішою за все інше. Не міг я більше спостерігати, як її цькують. Її — ніколи.

— Знаєш, так завжди, — заговорила Ліна до сріблясто-блакитного неба, що проводжало на захід хмарину.

— Ти про хмари?

— Я про школу, — помахала вона рукою. Здавалося, що хмара повторила рух її руки. Ліна витерла очі рукавом. — Мені не те щоб дуже важливо, подобаюся я людям чи ні. Просто не хочу, щоб вони одразу ж ненавиділи мене.

Тепер хмарка перетворилася на круг.

— Ці ненормальні? Та за кілька місяців у Емілі буде нова машина, у Саванни — нова корона королеви балу, в Ідей — новий колір волосся, а в Шарлотти… не знаю, дитина, чи тату, чи ще щось. І про те, що сталося сьогодні, всі забудуть.

Звісно, я казав неправду, і Ліна це знала. Вона знову махнула рукою, і хмарка перетворилася на неправильне коло. А потім, напевне, на місяць.

— Я знаю, що вони ненормальні. А які ще? Все це їхнє вибілене волосся і сумочки під колір шмаття…

— То ж бо й воно. Ну, дурні вони. Тобі не байдуже?