Ками Гарсия – Чарівні створіння (страница 13)

— Значить, це справді Ґрінбраєр… принаймні те, що від нього залишилося.

— Дай мені медальйон.

Я обережно простягнув його Ліні. Вочевидь, ця річ пережила чимало. Можливо, навіть пожежу з нашого видіння. Ліна перевернула знахідку.

— 11 лютого 1865 року, — сполотнівши, вона випустила медальйон.

— Що трапилось?

— Одинадцяте лютого — мій день народження.

— То це збіг. Подарунок заздалегідь.

— У моєму житті не трапляється збігів.

Я підняв медальйон і перевернув його. На зворотному боці були вигравіювані ініціали ІКВ і ЖКД.

— Напевне, він належав комусь із них, — сказав я і помовчав. — Це дивно. Мої ініціали ІЛВ.

— Мій день народження, майже твої ініціали… Ти не вважаєш, що це не просто дивно?

Можливо, Ліна мала рацію. Але…

— А що як спробувати ще раз? Тоді й дізнаємося.

Загадка свербіла гірше за комариний укус.

— Не знаю… Може бути небезпечно. У мене й досі очі печуть від диму.

Ліна мала рацію: не виходячи з саду, ми опинилися просто посеред вогню, я й досі відчував дим, але це не мало значення. Я мусив знати.

І простягнув їй долоню з медальйоном.

— Облиш, хіба страх сильніший за тебе?

Це був виклик. Ліна закотила очі, але все одно підсунулася ближче до медальйона. Потім торкнулась моєї руки, і мене наповнило тепло. Електричні мурашки. Не знаю, як по-іншому це описати.

Я заплющив очі й почав чекати. Нічого не відбулося.

— Може, ми все вигадали? — сказав я вже з розплющеними очима. — Чи заряд закінчився?

Ліна вдруге подивилася на мене, як Ерл Петті на математичне рівняння.

— А може, такими речами не можна керувати, і ти не режисер-постановник? — забрала вона руку і підвелася. — Мені час іти, — зронила вона. Потім подивилася на мене і додала: — Ти не такий, яким я тебе уявляла.

Ліна розвернулася і попрямувала через лимонні дерева до тамтого кінця саду.

— Чекай! — покликав я її, але вона не зупинилася. Перечіпаючись через коріння, я кинувся її наздоганяти.

Ліна дійшла до останнього дерева і стала на місці.

— Не треба.

— Що?

Вона навіть не повернулася в мій бік.

— Залиш мене, доки все ще добре.

— Я не розумію, про що ти. Серйозно. Але намагаюся збагнути — зараз, тут.

— Забудь.

— Ти гадаєш, у тебе найзаплутаніша історія в світі?

— Ні. Але особлива.

Ліна хотіла вже йти, та я після недовгого вагання поклав руку їй на плече. Воно було нагріте вечірнім сонцем. Під сорочкою я навіть відчув кісточку, і в цю мить Ліна стала для мене такою ж тендітною, як уві сні. Дивно, та коли вона дивилася мені у вічі, то здавалася міцнішою за сталь. Мабуть, уся справа була в її очах.

Ми простояли так іще хвилину, а потім Ліна здалася. Обернулася, і я почав знову:

— Послухай, відбувається щось дивне. Сни, музика, запахи, а тепер іще й медальйон. Так наче нам приречено було стати друзями…

— Ти сказав — запахи? — злякано запитала Ліна. — У тому ж реченні, що й друзі?

— Ну… гадаю між реченнями була крапка.

З тим самим острахом вона подивилася на мою руку, і я зняв її з плеча. Але відпустити Ліну не міг. Я зазирнув їй у вічі — по-справжньому зазирнув — можливо, вперше. Зелена безодня була нескінченною, настільки глибокою, що здавалось, я ніколи не зможу сягнути її дна. Цікаво, що б означали ці очі за Амминою теорією про дзеркало душі.

«Надто пізно, Ліно. Ти вже мій друг».

«Я не можу».

«Ми разом у цій історії».

«Будь ласка, повір мені, це не так».

Вона швидко відвела погляд і прихилила голову до лимонного дерева. Мені стало її шкода.

— Я знаю, ти не такий, як вони, але дещо про мене ти ніколи не зрозумієш. Не знаю, чому ми так спілкуємося, чому нам сняться однакові сни…

— Але я хочу з’ясувати, в чому річ.

— За п’ять місяців мені виповнюється шістнадцять, — вона підняла списану числами руку. 151. — До цієї дати залишився сто п’ятдесят один день.

її день народження. Вона рахувала дні до свого шістнадцятиліття.

— Ітане, ти не знаєш, що це означає. Ти нічого не відаєш. На той час мене вже тут може не бути.

— Але зараз ти тут.

Вона подивилася повз мене — в бік дядькового будинку — і нарешті заговорила, так і не підводячи до мене очей.

— Тобі ж подобається поет Буковскі?

— Так, — спантеличено відповів я.

— Облиш.

— Не розумію.

— У нього це слово написане на могилі, — і вона зникла в отворі кам’яної стіни.

П’ять місяців. Я не розумів, про що вона, але відчув щось знайоме.

Паніку.

Коли я вибіг із саду, її годі було шукати. Вона зникла, як видіння, залишивши по собі тільки шлейф знайомого аромату. Дивно: що далі вона від мене тікала, то більше я хотів її наздогнати.

«Облиш».

Ні, на моїй могилі буде написане щось цілком інше.

12.ІХ

Сестри

На щастя, коли я прийшов додому, на столі мене ще чекала вечеря. Я кажу «на щастя», бо Амма вбила б мене, як би я не поїв після школи. Однак я не врахував той факт, що після уроку англійської увімкнувся загальногатлінівський телефонний зв’язок, і кілька годин поспіль принаймні півміста набирало Аммин номер.

— Ітане Бейт, це ти? Якщо так, то у тебе великі неприємності.