Ками Гарсия – Чарівні створіння (страница 14)
Почулося знайоме постукування — все виявилось гірше, ніж я міг чекати. Пригнувшись у дверях, я прошмигнув на кухню — і побачив Амму біля столу в робочому цупкому фартуху з чотирнадцятьма кишенями для цвяхів — достатньо міцному, щоб витримати на собі зо дві пари дрилів. У руках вона тримала сікач, а на столі насипом лежала морква, капуста й інші не відомі мені овочі. Я знав, що для фаршированих млинців по-китайському потрібно було скришити більше інгредієнтів, ніж для будь-якої іншої Амминої страви. І якщо Амма обрала зі своєї блакитної пластикової скриньки саме цей рецепт, це ще не означало, що вона в захваті від китайської кухні.
Я намагався якось усе пояснити, але нічого не вийшло.
— Дзвонив твій тренер, і міс Інгліш, і директор Гарпер, і Лінкова мама, і ще половина жінок з ДАР. А ти знаєш, як я ненавиджу спілкуватися з усіма цими дамочками. Там же одна краща за іншу.
У Гатліні була купа жіночих організацій, але на чолі їх усіх стояли ДАР. Вступити до лав «Дочок Американської революції» можна було, лише довівши свою приналежність до справжніх патріотів Американської революції, а це в свою чергу давало право діставати всіх порадами, перемивати людям кістки, господарювати де не треба і повчати сусідів, у які кольори їм фарбувати будинки. От тільки на Амму це не поширювалося. Хотів би я побачити, як би вони «повчали» її.
— І всі казали одне й те саме: ти вибіг зі школи посеред уроку слідом за цією дівчиною, Дюкейн.
По дошці покотилася ще одна морквина.
— Так, Аммо, але…
Вона розрубала капусту навпіл:
— А я кажу — мій Ітан не може без дозволу піти з уроку і пропустити тренування. Це якась помилка. Ви переплутали його з якимсь іншим невихованим хлопцем, який не поважає вчительку і ганьбить свою родину. Це не може бути мій Ітан, якого я виростила ось тут у цьому домі.
Дошкою покотилося пір’я зеленої цибулі.
Що ж, я скоїв найтяжчий злочин і змусив Амму хвилюватися. Найгірше за все, що про це знають її затяті вороги — Лінкова мама і дамочки з ДАР.
— Що ти можеш сказати на свій захист? Чому ти побіг зі школи як ошпарений? Тільки не кажи, що причина цьому — якесь дівчисько.
Я зітхнув. Про що можна було говорити? Що я кілька місяців бачив сни про якусь загадкову дівчину, яка потім з’явилася в Гатліні й виявилася племінницею Мейкона Рейвенвуда? Що на додачу до цих незрозумілих видінь я бачив страхіття ще з якоюсь абсолютно не відомою мені жінкою, котра жила в роки Громадянської війни?
Такі пояснення позбавлять мене клопоту приблизно тоді ж, як вибухне сонце і вся сонячна система полетить у чорну Діру.
— Ти не знаєш усієї історії. З Ліни знущалися, розумієш? Дражнили її за те, що вона племінниця Рейвенвуда, казали, ніби він у катафалку возить мерців… Її образили, і вона вибігла з класу.
— Я чекаю, доки ти поясниш, як це стосується тебе.
— Чи не ти завжди кажеш мені «йти шляхами Господніми»? Хіба Бог не хотів би, аби я заступився за ображеного?
З виразу Амминих очей я зрозумів, що це її зачепило.
— Не згадуй імені Божого всує, намагаючись виправдатися за порушення шкільних правил! А то клянуся — вийду надвір, знайду лозину і приведу тебе до тями! І байдуже мені, скільки тобі років, чув?
Амма ніколи не била мене; тільки раз пробіглася за мною з різкою для більшого страху, але зараз краще було про це промовчати.
Конфлікт загострювався, я мав її переключити на щось інше. Мені страшенно кортіло дістати медальйон із задньої кишені, та й Амма так любила таємниці! Вона вчила мене читати по детективах і кросвордах, у які я зазирав їй через плече. І тоді мені було чотири роки! У дитячому садочку я єдиний прочитав на дошці слово «експертиза», бо воно нагадало мені слово «судмедексперт». Медальйон потягнув би на гарну таємницю, а про видіння з війною можна було й не казати.
— Так, Аммо, я винний, пробач мені. Я не повинен був бігти зі школи, але хвилювався, чи все гаразд із Ліною, бо на уроці прямо біля неї луснуло вікно і вона поранилась. Я просто вирішив її провідати.
— Ти був у тому будинку?
— Так, але точніше — біля будинку. У неї дуже сором’язливий дядько.
— Так розповідаєш, наче знаєш про нього те, чого не знаю я, — зиркнула на мене Амма. — І-м-б-е-ц-и-л.
— Що?
— Це означає, що ти дурниці мелеш, Ітане Бейт.
Я дістав з кишені медальйон і підійшов до плити, де стояла Амма.
— Ми знайшли ось це за будинком, — сказав я і простягнув до неї долоню з медальйоном. — На ньому щось написано.
Вираз Амминого обличчя мене приголомшив — вона ніби угледіла духа.
— Аммо, все нормально? — торкнувся я її ліктя — раптом вона зомліє, то хоч встигну її зловити. Натомість вона сахнулася від мене, як від гарячої сковорідки.
— Де ти це взяв? — сказала вона пошепки.
— На землі знайшов. У Рейвенвуді.
— Ні, не у Рейвенвуді.
— Ти знаєш, чиє це?
— Ані руш. Стій тут, — звеліла Амма, вибігаючи з кухні.
Але я не послухався і побіг за нею до спальні. Аммина спальня завжди була більше схожа на аптеку чи на бібліотеку, ніж на звичайну кімнату: тут стояло односпальне біле ліжко, над яким висіли ряди полиць. Усі вони були заставлені акуратно згорнутими газетами (Амма ніколи не викидала навіть розгаданих кросвордів) і баночками з кришечками, де вона тримала різноманітні складові для виготовлення амулетів. Серед них був стандартний набір — сіль, різнобарвне каміння, трави. Потім особливі складові — якесь коріння і покинуті пташками гнізда. На найвищій полиці купчилися баночки з землею. Я був лише за кілька кроків позаду Амми, а вона творила щось дивне — дивне навіть як на неї. Коли я опинився у дверях, вона зі швидкістю світла перебирала шухляди.
— Аммо, ти…
— Я тобі казала бути на кухні? І не заходь сюди з
— Та що тебе так налякало?
Вона непомітно поклала до кишені фартуха якісь предмети і вибігла зі спальні. Я кинувся за нею і наздогнав уже аж на кухні.
— Аммо, в чому річ?
— Візьми це, — вона простягнула мені старий носовичок, намагаючись не торкнутись моєї руки. — А тепер поклади цю штуку туди і загорни. Швиденько. Вже.
Це вже на Амму навіть не найшло. Це вже її накрило.
— Аммо…
— Роби, що я тобі кажу, Ітане.
Вона рідко називала мене просто на ім’я.
Щойно я загорнув медальйон у хустинку, Амма зітхнула полегшено. Потім пошаруділа у кишенях і дістала маленький шкіряний мішечок і баночку з порошком. Я бачив уже чимало Амминого зілля, щоб зрозуміти, для чого це було потрібно. Коли Амма насипала порошок до мішечка, її руки ледь помітно трусились.
— Ти його добре загорнув?
— Ага, — відповів я, очікуючи, що вона зробить мені зауваження через оце «ага».
— Точно?
— Так.
— Тепер клади це сюди, — у моїй руці опинився теплий і м’який на дотик мішечок. — Хутко.
Я зробив зі злощасним медальйоном те, що вона просила.
— Обв’яжи його, — вона простягнула мені шматочок чогось дуже схожого на звичайну мотузку, але я знав, що серед Амминих чаклунських прибамбасів немає нічого звичайного і однакового. — А тепер віднеси це туди, де знайшов, і закопай. Просто зараз.
— Аммо, та в чому річ?
Вона підійшла до мене й ухопила за підборіддя, прибравши з очей волосся. Уперше, відколи я показав їй медальйон, вона подивилася мені у вічі. Ми простояли так якусь мить, і ця мить видалася мені найдовшою за все моє життя. Амма мала дуже незвичний вигляд.
— Ти ще не готовий, — прошепотіла вона, забираючи руку.
— До чого?
— Роби, як я тобі кажу: віднеси цей мішечок туди, де ти знайшов ту штуку, і закопай її. А потім — одразу додому. І не водись більше з тією дівчиною. Чув?
Амма сказала усе, що хотіла, а то й більше. І я ніколи не дізнаюся всієї правди, тому що тримати таємниці Амма вміла ще краще, ніж ворожити й розгадувати кросворди.
— Ітане Вейт, ти вже встав?
Котра година? Пів на десяту. Субота. Я б уже мав прокинутися, але надто втомився. Учора ввечері я провештався дві години, щоб Амма повірила, що я дійсно повернувся у Ґрінбраєр закопати медальйон.
Я сповз із ліжка і почалапав кімнатою, переступаючи через коробку з черствим печивом. У мене завжди був безлад, а батько взагалі казав, що одного дня увесь цей мотлох загориться і спалить цілий будинок. Давно він у мене не був. Окрім мапи, я наклеїв на стіни і стелю плакати Афін, Барселони, Москви і навіть Аляски — місць, де мріяв колись побувати. Кімната була завалена коробками з-під взуття; подекуди гори мотлоху доходили мені до грудей. Хоча розкидані вони були як завгодно, я точно знав, що де шукати — від білої коробки з-під адидасів з піротехнічним приладдям до зеленої коробки з-під кросівок «Нью-Баланс» з гільзами і шматком прапора, який ми знайшли з мамою у форту Самтер.[5]
А зараз мені була потрібна жовта коробка «Найкі» з медальйоном, що так налякав Амму. Я знайшов її і дістав шкіряний мішечок. Добре, що вчора мені спало на думку його заховати, та про всяк випадок я вирішив забрати медальйон з собою.