Ками Гарсия – Чарівні створіння (страница 75)

Маріан простягла руку, і я допоміг їй встати. Так само, не рознімаючи долонь, ми спустилися до архіву. В ту мить я відчув себе маленьким хлопчиком, за яким Маріан доглядала, доки мама була на роботі. Бібліотекарка дістала важку зв’язку ключів і відімкнула двері. Але слідом за мною не пішла.

В залі архіву я сів за мамин письмовий стіл. У мамине крісло. Воно було дерев’яним і мало тавро університету Дюка. Певно, мама отримала його за червоний диплом чи ще за якісь наукові заслуги. Крісло не можна було назвати зручним, однак мені було в ньому зручно. І звично. Вдихав запах старого лаку, — того самого, який малим хлопчиськом намагався відгризти, — й одразу ж почувся краще, ніж за весь останній час. Я всотував аромат книжок, загорнутих у пузирчастий целофан, запах старих потрісканих пергаментів, пил дешевих ящичків для картотеки. Я відчував особливу ауру маминої планети. Цілком особливої планети. В ту мить я знову став семирічним хлопчиком, що сидів у мами на колінах і ховав носа у її плече.

Мені хотілося додому. Без Ліни мені більше не було куди йти.

Я взяв зі столу маленьку фоторамку, заховану за стосами книжок. На світлині були мої батьки — разом, у татовому кабінеті. Хтось зробив цей знімок дуже давно, ще у чорно-білому варіанті; можливо — для короткого досьє на звороті книжки з їхнім першим проектом. Тоді тато ще був істориком, і вони з мамою працювали разом. У них були дивні зачіски і кумедні штани, а їхні обличчя світилися щастям. На це фото було важко дивитися, та ще важче — поставити його назад. Я саме повертав рамку на місце, коли мій погляд зупинився на одному з запилених томів. Я витягнув його з-під «Енциклопедії зброї Громадянської війни» і «Каталогу рослин Південної Кароліни». Я не знав, про що та книжка, а лише бачив, що закладинкою тут був довгий паросток розмарину. Я всміхнувся: ну принаймні не шкарпетка чи брудна пластикова ложка!

Знахідкою виявилася книга рецептів для кухарів молодшої ліги — «Смажена курятина і соуси». Вона розгорнулася сама по собі на сторінці з «Рагу зі смажених помідорів у маслянці від Бетті Бертон» — на маминій улюбленій страві. Від сторінок віяло розмарином, і я роздивився його уважніше. Гілочка була свіжа, нібито тільки вчора зірвана в саду. Мама точно не могла її сюди покласти, але ніхто інший і не скористався б розмарином як закладинкою. Улюблений мамин рецепт було позначено улюбленим Ліниним запахом. Можливо, книжка дійсно намагалася щось мені сказати?

— Тітко Маріан? Це ви шукали рецепт смажених помідорів?

Вона просунула голову в дверний проріз:

— Ти пригадуєш, щоб я торкалася помідорів, не кажу вже готувала їх?

Я не зводив очей з розмарину.

— Так я й думав.

— Гадаю, це єдине, в чому ми з твоєю мамою не змогли дійти згоди.

— А можна я візьму цю книжку? Буквально на кілька днів?

— Ітане, можеш не питати. Це речі твоєї мами, вона б не забороняла тобі їх брати.

Я хотів поцікавитись у Маріан щодо гілочки розмарину, але не зміг. Не наважувався ні показати цю закладинку, ні віддати… Хоча, скоріше за все, рецепт смажених помідорів не знадобиться мені ніколи в житті. Сховавши книжку під пахву, я вийшов за Маріан з архіву.

— Якщо я буду тобі потрібна — приходь. І ти, і Ліна. Ти ж знаєш. Немає нічого, чого б я не постаралася для тебе зробити, — вона прибрала мені волосся з очей і осяяла мене усмішкою.

Звісно, це не була мамина усмішка, але, безумовно, мама її любила.

Маріан обійняла мене і зморщила носа:

— Це ти пахнеш розмарином?

Знизавши плечима, я вишмигнув з дверей у сіру днину. Можливо, Юлій Цезар мав рацію і настав час подивитися в обличчя моїй і Ліниній долям. Хтозна — були вони у наших руках чи у волі зірок — однак я точно не міг чекати, склавши руки.

Коли я вийшов з бібліотеки, падав сніг. Неймовірно! Закинувши голову, я підставив сніжинкам охололе обличчя. Крихкі білі клапті хаотично сипалися з неба. Заметілі не було, навпаки — тихий, погожий сніг падав, як святковий подарунок, як диво, що перетворювало наше свято на справжнє біле Різдво.

Коли я підійшов до ґанку, то на сходах побачив Ліну. Вона сиділа з непокритою головою, скинувши каптур. Тієї ж миті я збагнув, чому пішов сніг: вона підняла білий прапор.

Ліна всміхнулася до мене, й уламки мого життя знову зібралися в одне ціле. Всі негаразди, чи принаймні майже всі негаразди, забулися.

Я сів поряд з нею.

— Дякую, Л.

Вона схилилася мені на плече.

— Я хотіла, щоб було як краще тобі. Я заплуталася, Ітане, але не хочу скривдити тебе. Я й уявити не можу, як житиму, якщо з тобою щось станеться.

Я провів пальцями по її вологому волоссю.

— Будь ласка, не відштовхуй мене. Я не можу більше втрачати тих, кого люблю.

Розстібнувши Лінину куртку, я обійняв її за талію, просунувши руку під светр. Потім притягнув її до себе і поцілував, а вона притискалася до мене, і нам здавалося, що ми розтопимо сніг на всьому подвір’ї, якщо не зупинимо поцілунок.

— Що це було? — засапано запитала вона. Я знову притисся до її вуст і довго цілував її — аж доки не міг більше витримати, і тоді відхилився.

— Гадаю, це і є доля. Я чекав цього з зимового балу і не збираюся чекати далі.

— Не збираєшся?

— Ні.

— Ну… тобі усе ж доведеться почекати. Я й досі під домашнім арештом. Дядечко М. узагалі думає, що я в бібліотеці.

— Мені байдуже, під арештом ти чи ні. Я — вільний. І якщо треба, я переїду до твого будинку і спатиму з Мовчуном на його собачому килимку.

— У нього є власне ліжко. З балдахіном.

— Тим більше!

Усміхнувшись, вона взяла мене за руку. Сніжинки танули, опускаючись на наші теплі долоні.

— Мені бракувало тебе, Ітане Вейт, — мовила вона, цілуючи мене у відповідь. Сніг пустився сильніше і почав стікати з наших плечей. Ми точно випромінювали підвищену дозу тепла. — Можливо, ти мав рацію — ми повинні проводити якнайбільше часу разом. Аж доки… — Ліна замовкла, але я знав, що вона мала на увазі.

— А., ми точно щось вигадаємо, я обіцяю.

Без ентузіазму кивнувши, вона загорнулась у мої обійми. Нас оповив спокій.

— Я не хочу сьогодні про це думати, — сказала вона, пустотливо відштовхуючи мене і повертаючи в реальність.

— Правда? А про що хочеш?

— Про снігових янголів. Я ще ніколи їх не робила.

— Серйозно? Ви що, не вмієте робити янголів?

— Не те щоб не вміємо. Просто я майже ніколи не бачила сніжних зим. Хіба що у Вірджинії, але й там ми прожили всього кілька місяців.

Годину потому ми сиділи за кухонним столом, мокрі, скуйовджені, в снігу. Амма пішла до краднички, а я намагався приготувати щось схоже на гарячий шоколад.

— Здається, його роблять якось не так, — дражнила мене Ліна, доки я вишкрібав у гаряче молоко нагріті у мікрохвильовці шматочки шоколаду. Результат, як на мене, був дуже навіть нічого — коричнево-біла суміш із невеликою кількістю грудочок.

— Точно? А звідки тобі знати? «Кухня! Гарячого шоколаду, будь ласка!» — перекривив я — наскільки зміг — її сопрано, з чого вийшов химерний, рипучий фальцет. Вона всміхнулася. Мені страшенно не вистачало цієї усмішки, хоча я не бачив її усього лише декілька днів. Мені починало бракувати її навіть за кілька хвилин нашої розлуки.

— До речі, про Кухню. Я маю йти. Я ж сказала дядечку, що в бібліотеці, а вона зачиняється о дев’ятій.

Не виходячи з-за столу, я перетягнув Ліну до себе на коліна, ледь стримуючись, аби щосекунди не лоскотати її, не торкатися її волосся, рук, колін. Тепер, коли вона знову була поряд, я знаходив будь-який привід, щоб це зробити. Нас тягнуло одне до одного, ніби магнітом. Вона пригорнулася до моїх грудей, і ми завмерли, сидячи ось так за кухонним столом, аж доки поверхом вище не почулися кроки. Ліна відскочила від мене, як наполохана кицька.

— Не хвилюйся, це тато. Він просто в душ. Віднедавна це єдиний ритуал, заради якого він виходить з кабінету.

— Йому… йому стало ще гірше, так? — узяла мене Ліна за руку. Ми обоє знали, що запитання риторичне.

— Доки не загинула мама, він таким не був. А потім… потім просто опинився на своїй хвилі.

Я міг не продовжувати. Ліна сотні разів чула ці думки у мене в голові — про те, як загинула мама, як ми перестали їсти смажені помідори, як знелюдніли будиночки Різдвяного містечка; як ми опинилися сам на сам з місіс Лінкольн, не маючи маминих контраргументів, і взагалі, як змінився весь наш світ.

— Мені шкода.

— Знаю.

— То ось чому ти сьогодні пішов до бібліотеки? Побути з мамою?

Я подивився на Ліну, прибираючи пасма з її обличчя, кивнув і дістав з кишені розмарин, обережно кладучи його на кухонну робочу поверхню.

— Дивись, я тобі щось покажу.

Я вивів її з-за столу й узяв за руку. Потім ми почалапали у вологих шкарпетках по старій дерев’яній підлозі до дверей кабінету. Кинувши оком на сходи до батькової спальні, я зрозумів, що у душі ще навіть не ллється вода, а це означало, що часу було вдосталь. І посмикав ручку.

— Зачинено, — насупилася Ліна. — У тебе є ключ?

— Чекай, ось побачиш, що буде.

Ми стояли на місці, не зводячи очей з дверей кабінету. Я почувався телепнем, і Ліна, певно, також, бо вона вже ледь стримувала сміх. Я теж не міг стриматися, але раптом двері прочинилися. Сміх стих.

«Це не чари. Я б відчула».