Ками Гарсия – Чарівні створіння (страница 74)
А коли ж я востаннє бачив це місто? Певно, тоді ж, коли востаннє бачив маму. Тепер воно здавалося ще мініатюрнішим, а картон — іще більш пошарпаним і старим. У жодній з коробок я не знайшов ні людей, ні тварин, а через це місто здавалося порожнім, і мені ставало сумно. Без Ліни магія зникла. Я відчув, як знову, попри все, що сталося, лину до неї.
«Все не так. Усі коробки на місці, але все змінилося. Її нема. Це вже навіть не місто. І вона ніколи не зустрінеться з тобою».
Та відповіді я не почув. Ліна зникла, чи закрила мені доступ до своїх думок, і я навіть не розумів, що засмутило мене більше. Мені було по-справжньому самотньо, але ще гірше за самотність те, що всі бачать її в твоїх очах. Тому я вирішив піти туди, де не буде зайвої уваги. До бібліотеки.
— Тітко Маріан?
У бібліотеці, як завжди, було холодно й безлюдно; гадаю, після зборів дисциплінарного комітету до Маріан навряд чи заходив хтось із містян.
— Я тут, позаду.
Вона сиділа на підлозі у пальті, обклавшись до пояса розгорнутими книжками. Здавалося, що вони самі попадали до неї з полиць. Маріан тримала книжку і читала її вголос у звичній співучій манері:
Вона згорнула книжку.
— Роберт Геррік. Це Різдвяна колядка, котру співали королю у Вайтгольському палаці.
Вона здавалася такою самою далекою, як і Ліна. Та і я останнім часом.
— Вибачте, але я його не знаю.
В бібліотеці стояв такий холод, що я бачив хмарки пари, які зривалися з її вуст.
— А про кого це тобі нагадало? «Будить землю… Він — наш цвіт…»
— Ви маєте на увазі Ліну? Певен, місіс Лінкольн щось би на це сказала, — сів я поряд з Маріан, відсуваючи книжки в прохід.
— Місіс Лінкольн — нещасне створіння, — похитала головою Маріан і витягнула новий фоліант. — Діккенс вважає, що Різдво — це час, коли ми маємо вільно відкривати свої серця і дивитися на людей нижчого статусу чи стану не як на окрему расу, а як на подібних собі мандрівників до могили.
— А з обігрівачем щось не те? Викликати електрика?
— Я його і не вмикала. Забула, — вона поклала книжку на стос у себе біля ніг. — Бідолашний Діккенс ніколи не був у Гатліні: на нашу долю випало забагато закритих сердець.
Я узяв якийсь томик. Ричард Вілбур. Потім розгорнув, вдихаючи запах паперу, і кинув оком на вірші:
Дивно, але вірші говорили моїми почуттями. Я різко згорнув книжку і подивився на Маріан.
— Дякую, що прийшли на зібрання, тітко Маріан. Сподіваюся, це не завдало вам багато проблем. У мене таке відчуття, що у всьому винен я.
— Ні, не ти.
— Але ж так здається, — відповів я, відкидаючи книжку.
— То ти тепер батько всесвітнього невігластва? Це ти навчив місіс Лінкольн ненавидіти, а містера Голлінзворта — боятися?
Ми сиділи на підлозі в оточенні книжкових палітурок, і Маріан стисла мою руку.
— Ця битва почалася задовго до тебе, Ітане, а тому ні на тобі, ні, боюсь, навіть на мені вона не скінчиться, — Маріан уже не усміхалася. — Коли я сьогодні вранці прийшла до бібліотеки, ці книжки лежали купкою на підлозі. Не знаю як, не знаю чому, адже учора я замкнула всі замки, та й зранку все було зачинено. Знаю лишень, що коли сіла переглянути ці томи, то знайшла у кожному з них послання щодо теперішніх подій у місті. І стосуються ці послання і Ліни, і тебе, і навіть мене.
Я похитав головою:
— Це збіг. З книжками завжди так.
Маріан наосліп дістала томик і простягнула його мені:
— Добре. Прочитай ось звідси.
Я взяв книжку з її рук.
— Що це?
— «Юлій Цезар» Шекспіра.
Я почав читати:
— І до чого тут я?
Маріан подивилася на мене поверх окулярів:
— Я просто бібліотекарка. Я можу дати тобі книжки, але не дам відповідей, — Маріан усміхнулася. — Про долю питається: ти правиш нею чи зірки?
— Ви про Ліну чи про Юлія Цезаря? Бо соромно сказати, та я не читав цієї п’єси.
— Сам вирішуй.
Решту часу ми перебирали стоси і по черзі читали одне одному уривки. Нарешті я зрозумів, навіщо сюди прийшов.
— Тітко Маріан, мені, напевно, знову потрібно в архів.
— Сьогодні? У тебе немає нагальніших справ? Подарунки до Різдва не купуватимеш?
— Не люблю я крамниць.
— Мудро сказано. Щодо мене, то я люблю Різдво в цілому… Якось по-своєму воно дійсно наближає нас до миру й злагоди. Але щороку все дивніше.
— Знову Діккенс?
— Е. М. Фостер.
Я зітхнув:
— Не можу цього пояснити, але зараз мені потрібно побути біля мами.
— Розумію, мені теж її бракує.
Я не знав, як розповісти Маріан про те, наскільки мами бракує мені. Як важко було збирати іграшкове місто, як усе здавалося неправильним… Слова застрягали в горлі, ніби хтось інший намагався говорити крізь моє сум’яття.
— Я просто подумав, що як опинюся серед її книжок, то зможу повернутися в минуле. Зможу поговорити з мамою. Одного разу я прийшов до неї на могилу, але так і не відчув, що вона там, під землею, — я потупився у пляму на килимі.
— Розумію.
— Я й досі не вірю, що вона там. Це ж безглуздо! Навіщо раптом закопувати того, кого ми любимо, у чорну брудну діру? Де холодно, де пусто і кишать черви? Після всього, що було, це не може просто так закінчитися!..
Я намагався не думати про те, як там, унизу, її тіло перетворюється на кістяк, а згодом і на порох. Мене вернуло на саму думку про те, що вона проходила через це сама — як і я наодинці переживав зараз свою скруту.
— А як би ти хотів, щоб усе закінчилося? — запитала Маріан, поклавши руку мені на плече.
— Не знаю. Може, я, може, хтось інший мав би хоч пам’ятника їй збудувати.
— Як генералу? Ото б твоїй мамі було смішно, — Маріан узяла мене під лікоть. — Я знаю, про що ти. Ти вважаєш, що вона не там, а тут.