Ками Гарсия – Чарівні створіння (страница 73)

«Не варто було цього робити».

«Чому? Ти моя дівчина, і я сумую за тобою».

«Ітане, п’ятдесят чотири дні! Це все, що у нас залишилося. І годі вже вдавати, що ми можемо щось змінити — легше прийняти все, як є».

Ліна сказала це так, наче має на увазі не тільки свій день народження. Наче йшлося про всі інші речі, яких нам змінити не до снаги.

Вона відвернулася, але я впіймав її за руку, поки вона не пішла геть. Якщо я правильно зрозумів зміст її слів, то хотів, щоб вона сказала їх мені просто у вічі.

— А., що ти маєш на увазі? — ледь вимовив я.

Ліна відвела погляд.

— Ітане, я знаю, що ти віриш у щасливий кінець, та й що казати — деякий час я вірила теж. Але ми живемо в різних світах, і в моєму одного бажання замало. Самих мрій недостатньо, — вона не підводила очей. — Ми надто різні.

— І це зараз ми занадто різні? Після всього, через що нам довелося пройти? — я підвищив голос, і до мене обернулося кілька учнів. На Ліну вони й уваги не звернули.

«Ми справді різні, бо ти смертний, а я чародійка. Наші світи можуть перетинатися, але ніколи не зіллються в один. Не можна жити в обох світах водночас».

Я зрозумів, що вона мала на увазі себе. Емілі, Саванна, хлопці з баскетболу, місіс Лінкольн, містер Гарпер, «Янголи-охоронці» — усі вони зрештою отримали те, чого хотіли.

«Ти так кажеш через дисциплінарний комітет? Не дозволяй їм…»

«Ні, не через комітет, через усе решту. Я тут чужа, Ітане. А ти — ні».

«Ага, значить, тепер я такий, як вони! Ти це мала на увазі?»

Вона заплющила очі, і я мало не навіч побачив, як у голові в неї плутаються думки.

«Я не кажу, що ти такий, як вони, але ти один з них. Ти прожив тут усе життя і житимеш далі після мого обрання. Знову ходитимеш цими коридорами й вулицями, навіть якщо я буду не тут. Ти залишишся, і хто знає, скільки ще років туї пробудеш. А ти сам казав — у гатлінівців чудова пам’ять».

«Два роки».

«Що?»

«Я пробуду тут іще два роки».

«Два роки — задовгий строк, щоб гратись у невидимку. Повір, я знаю».

Ми стояли мовчки, а вона відривала смужки паперу від спіралі блокноту:

— Я втомилася боротись. І вдавати, що нормальна, теж.

— Ти не можеш здатися! Не зараз! Після всього, що сталось… не дай їм перемогти!

— Вони вже перемогли. Вони перемогли того самого дня, коли я розбила вікно.

Ліна здавалася. З її тону я зрозумів, що вона втомилася не лише від школи.

— Ми розходимося? — затамувавши подих, запитав я.

— Будь ласка, не ускладнюй ситуацію! Я теж цього не хочу…

«Тоді не роби цього».

Я не міг дихати, не міг думати — для мене знову зупинився час, як тоді, на День подяки. От тільки цього разу мова йшла не про чари, а якраз навпаки.

— Я думаю, так буде простіше. Моїх почуттів до тебе це не змінить усе одно, — вона підвела до мене великі смарагдові очі, повні сліз. А потім розвернулася й побігла по коридору, де зараз стояла така тиша, що можна було би почути, як падає олівець.

«З Різдвом тебе, Ліно».

Однак відповіді не було. Вона пішла, а я не зміг би звикнути до цієї думки ні за п’ятдесят три дні, ні за п’ятдесят три роки, ні за п’ятдесят три століття.

За п’ятдесят три хвилини я самотньо дивився у вікно серед гамірної їдальні. Пояснення зайві. Гатлін затягнули сірі хмари, та снігу можна було не чекати. У нас не сніжило роками, а точніше — відтоді, як мені виповнилося дванадцять. Усе, на що ми могли розраховувати, — це зо два сніжні дні на рік.

Я страшенно хотів снігу. А ще — відмотати час назад і повернути розмову в коридорі, сказати Ліні, що мені байдуже до міста, до того, ненавидить воно мене чи ні. Я ж бо раніше блукав, а вона знайшла мене в моїх снах і згодом — на шосе під дощем. Могло здатися, що це я весь час намагався урятувати Ліну, але насправді вона врятувала мене, і я не був готовий до того, що вона розірве стосунки просто зараз.

— Здоров, чувак, — навпроти мене за столиком з’явився Лінк. — А де Ліна? Я хотів їй подякувати.

— За що?

Лінк дістав з кишені згорнутий шматок сторінки з блокнота:

— Вона написала мені пісню. Круто, еге ж?

Я й дивитися на неї не хотів. Виходить, Ліна не розмовляла зі мною, але спілкувалася з Лінком!

Лінк потягнув шмат непочатої піци у мене з тарілки.

— Слухай, хотів тебе попросити.

— Звісно. Про що?

— Ми з Ридлі вирішили поїхати на канікули до Нью-Йорка. А якщо хтось запитає, то скажеш, що ми в церковному таборі в Саванні.

— У Саванні немає церковного табору.

— Так, але моя мати цього не знає. Я казав їй, що записався, бо там грають баптистський рок.

— І вона повірила?

— Вона якась дивна останнім часом, але чи мені не байдуже? Відпустила, та й усе.

— Слухай, байдуже, що сказала твоя мама! Їхати все одно не слід. Ти дечого не знаєш про Ридлі. Вона… вона небезпечна. З тобою щось може статись…

У Лінка засвітилися очі. Я ще ніколи не бачив його таким раніше. Хоч у принципі, я взагалі давно його не бачив. Я весь час поводив з Ліною, думав про Ліну, про книгу, про день народження — про все, навколо чого обертався мій світ іще годину тому.

— То я ж на це і сподіваюся! Я й сам на неї запав. Щось вона зі мною робить, чувак, — по цих словах він стягнув з моєї таці рештки піци.

Ще якусь мить я вагався, розповідати Лінку про все чи ні. Спочатку в нас не було секретів. Ліна, її родина, Ридлі, Женев’єва, Ітан Картер Бейт… чи віритиме мені Лінк і далі? Інколи розумієш, що забагато вимагаєш навіть від ліпшого друга. Я не міг його втратити, ні, тільки не сьогодні, не зараз, і так само не міг відпустити в Нью-Йорк разом з Ридлі.

— Слухай, друже. Ти маєш мені повірити. Не водися з нею — вона просто тебе використовує. Тобі ж буде боляче.

Лінк зім’яв у долоні банку «коли»:

— A-а, ясно. Якщо зі мною тусується найкрутіша чикса міста, то вона обов’язково мене використовує. Ти що, один такий вродився, щоб чіпляти гарячих дівчат? Відколи це ти так запишався?

— Я не про те…

Лінк підвівся з-за столу.

— Мені здається, ми обоє знаємо, про що ти. Забудь, я нічого в тебе не просив.

Запізно. Ридлі вже вселилася в Лінка, і можна було до нього й не говорити. Але ж я не міг втратити й свою дівчину, й свого ліпшого друга воднораз!

— Чекай, я ж зовсім про інше. Звісно, я нічого не скажу, та й твоя матір навряд чи до мене заговорить.

— Круто. Ех, важко мати найкращого друга, не гіршого ні розумом, ні фейсом, — Лінк узяв з моєї таці коржик і розломив його навпіл. Цей коржик міг бути тим самим брудним шоколадним батончиком, яким він поділився зі мною, піднявши з підлоги автобуса. Лінк пробачив. Розірвати нашу дружбу було не під силу навіть такій дівчині, як сирена.

Тим часом Емілі не зводила з Лінка очей.

— Йшов би ти звідси, доки вона на тебе не настукала. А то не поїдеш ні до справжнього церковного табору, ні до уявного.

— Не хвилює.

Насправді ж це його все-таки хвилювало. Він менше за все хотів застрягти вдома з матір’ю на всі зимові канікули. Та й боявся, що його уникатимуть у команді й у школі, навіть якщо сам був надто дурним чи надто відданим, щоб це збагнути.

У понеділок я допомагав Аммі зносити з горища коробки з прикрасами. Пил продирав очі до сліз — принаймні саме так я пояснював собі їхню появу. Серед старих прикрас я знайшов маленьке місто з білими ліхтариками, яке мама щороку ставила під новорічну ялинку на клапті ватяного снігу. Ці будиночки належали її бабусі, і вона любила їх до нестями. Так сильно, що полюбив їх і я, хоча зроблене це місто було з тонкого картону, клею і блискіток і завалювалося чи не щоразу, коли я намагався скласти його докупи. «Старі речі кращі за нові, Ітане, — казала мама, підіймаючи стару жерстяну машинку. — Уяви, нею могла гратися моя прабабуся, розкладаючи будиночки під ялинкою так само, як і ми зараз».