Ками Гарсия – Чарівні створіння (страница 72)
— Розалі, це неправда!
— Хіба? — посміхнувся Мейкон, — навіть не знаю, що розказав би мені Мовчун, якби міг говорити. Він оббігав усі закутки й двори вашого славетного міста і, певно, натрапив на кілька цікавих історій.
Я ледве стримував сміх.
Почувши своє ім’я, Мовчун нашорошив вуха, і ще більше людей почали схвильовано соватися на лавках, побоюючись, що він розкаже щось і про них. Після Дня всіх святих мене б це вже не здивувало, та й знаючи репутацію Мейкона, навряд чи здивувало б когось іще.
— Як бачите, цьому місту не бракує нечесних людей. Тому я щиро занепокоївся, коли дізнався, що свідками у цій справі фігурують всього-на-всього четверо дівчат і що вони висувають такі серйозні звинувачення моїй родині. Можете собі уявити, як я сприйняв цю новину. Тож чи не в наших з вами інтересах облишити цю справу? Хіба ж, пане, це було би не по-джентльменському?
Містера Голлінзворта мало не нудило, а жінка ліворуч ладна була провалитися під землю. Містер Ебіт, чийого імені, як я бачив, ніхто й не знав, поки Мейкон не назвав його, вже вибіг слідом за дружиною. Решта трибуналу перелякалася до смерті, ніби щохвилини Мейкон Рейвенвуд чи його пес могли розпочати розповідь під назвою «Брудні таємниці міста».
— Гадаю, ви маєте рацію, містере Рейвенвуд. Ми проведемо розслідування, перш ніж продовжувати розгляд справи. У ній можуть бути
— Дуже мудре рішення, містере Голлінзворт. Надзвичайно, — Мейкон підійшов до маленького столика, за яким сиділа Ліна, і подав їй руку. — Ходімо, Ліно, вже пізно. А в тебе завтра уроки.
Ліна підвелася, здаючись вищою і стрункішою, ніж зазвичай. Дощ стихав. Маріан пов’язала їй на голову хустину, і вони втрьох пішли до дверей через прохід у супроводі вірного Мовчуна. Поглядами вони старалися не зустрічатися з присутніми.
Як на те схопилася місіс Лінкольн.
— Її мати вбивця! — кричала вона, тицяючи в Ліну.
Мейкон обернувся і зустрівся з нею очима. В них промайнуло щось схоже на ту емоцію, яку в нього викликав принесений мною медальйон. Мовчун страхітливо загарчав.
— Обережно, Марто, ніколи не знаєш, коли знов доведеться зустрітись.
— Я знаю, Мейконе, — відповіла вона, розтягуючи губи.
Хтозна, яка між ними пробігла кішка, але склалося враження, що Мейкон і місіс Лінкольн не просто сперечалися.
Маріан знову розгорнула парасольку, хоча вони ще не вийшли з зали, і дипломатично усміхнулася присутнім.
— Сподіваюся побачити вас усіх у бібліотеці. Ми відчинені у будні до шостої вечора, — сказала вона і, киваючи, додала: — Бо що ми без бібліотек? Люди без минулого і майбутнього. Запитайте про це у Рея Бредбері або прочитайте самі на стіні громадської бібліотеки.
Мейкон узяв Маріан за руку, але вона ще не договорила.
— І до речі, місіс Лінкольн, він теж не вчився у Гарварді. Навіть не відвідував коледж.
По цих словах вони пішли геть.
19. XII
Біле Різдво
Всі гадали, що після зборів дисциплінарного комітету Ліна не прийде до школи. Однак вона з’явилася вже наступного дня, у чому я насправді й не сумнівався. Ніхто, крім нас двох, не знав, що одного разу Ліна вже покинула навчання і тому не збиралася робити цього знову. Ніхто не міг позбавити її законного права ходити до школи. Для всіх уроки були каторгою, а для неї — повною свободою. От тільки, на жаль, це мало що значило: одразу після зборів Ліна стала для учнів школи Джексона невидимкою — ніхто не дивився в її бік, не розмовляв з нею, не сідав поряд у їдальні, на стадіоні чи в класі. До четверга половина учнів вирядилася у футболки «Янголів-охоронців» і скрізь «розмахувала» своїми білими крильми. З того, як на Ліну дивилися вчителі, я розумів, що й половина з них не цураються «білокрилих». У п’ятницю я вирішив здати баскетбольну форму — тепер ми з хлопцями грали по різні боки майданчика.
Тренер не тямив себе від гніву. Втихомирившись, він лишень похитав головою:
— У тебе не всі вдома, Ітане Вейт. Поглянь, як ти граєш, які у тебе шанси, а ти посилаєш це все коту під хвіст, і хто виною? Якесь дівчисько!
Я впізнавав цей тон.
Однак на грубе слово щодо мене чи Ліни поки що не зважився ніхто. Якщо місіс Лінкольн і вселила у гатлінівців страх Божий, то Мейкон Рейвенвуд змусив їх боятися дечого страшнішого. Правди.
Спостерігаючи, як числа на стінах Ліниної кімнати і на її долоні прискорюють зворотний відлік, я всерйоз замислився над тим, що мало невдовзі статись. А що як ми дійсно не зможемо нічого змінити? Що як Ліна завжди мала рацію і насправді повинна зникнути після свого шістнадцятиріччя? Та Ліна, яку я знав — і яку нібито й не знав ніколи.
У нас була лише «Книга місяців» і надокучлива думка, яку я щосили намагався відігнати геть.
Книги недостатньо.
«…Серед наділених чарами є дволика сила, що породжує і світло, і тьму».
— Мені здається, що зі світлом і темрявою ми все з’ясували. Як гадаєш, чи не час почитати про щось приємне? Наприклад, про те, як уникнути обрання? Чи здолати катакліста-екстреміста? Чи обернути час назад? Про це немає окремих розділів? — хвилювався я, а Ліна грала в мовчанку.
З нашого місця на стадіоні школа мала сумний і безлюдний вигляд. Ми б мали бути на шкільному науковому ярмарку, де Аліса Мілкгауз замочувала яйця в оцті, Джексон Фрімен розповідав про вселенський масштаб глобального потепління, а Енні Ганікат знову бралася за озеленення школи. Можливо, і «Янголам-охоронцям» не завадило б пустити флаєри на повторну переробку.
З мого наплічника стирчав підручник алгебри, і я дивився на нього, розуміючи, що у школі Джексона мені більше немає чого вчити. За останні кілька місяців я вивчив більш ніж достатньо. Ліна з головою занурилася в нашу книгу, опинившись зовсім не там, де я. Останнім часом я постійно носив книгу з собою, побоюючись, що Амма може ненароком знайти її в моїй кімнаті.
— Ось дещо про катаклістів: «Той, що силу найтемнішу має і в цьому й іншому світах перебуває, — це катакліст. Той, що найсвітлішу силу має і все цим світлом обіймає, — природник. Без одного немає другого, як без темряви немає світла».
— Бачиш? Ти не станеш темною. Ти світла, бо ти природниця.
Ліна похитала головою і вказала на наступний абзац:
— Необов’язково. Так вирішив мій дядько, але ось послухай: «В час обрання явиться істина. Що темрявою ввижалося, може стати світлом, а що світлом — тьмою».
Так, вона мала рацію. Ніхто не міг сказати напевне.
— Тоді все набагато складніше, і я навіть не знаю, чи розумію цей текст до пуття.
— «Бо темна субстанція породила темний вогонь, а темний вогонь породив і силу лілумів у світі демонів, і чародіїв темряви та світла. Зникне одна сила — зникнуть усі. Темний вогонь створив велику темряву і велике світло. Вся сила — темна, бо й темрява є світлом».
— Темна субстанція? Темний вогонь? Це що, теорія великого вибуху для чародіїв?
— А що таке лілум? Я такого й не чула ніколи, але хіба почуєш, якщо ніхто нічого не розповідає! Я он навіть не знала, що моя мати жива, — вдавано-глузливо зронила Ліна, але її голос відлунював болем.
— Можливо, лілум — колишня назва чародіїв.
— Що більше я дізнаюся, то більше не розумію.
«І то менше залишається часу».
«Не кажи цього».
Продзвенів дзвоник, і я підвівся:
— Йдеш?
— Я ще трішки тут посиджу, — похитала вона головою.
Сама, на холоді. Такі випадки траплялися дедалі частіше; з часу зборів дисциплінарного комітету вона й очей на мене не підводила, ніби я був одним з
— Ти все ж таки сходи на урок. Не давай Гарперу зайвого приводу до тебе чіплятись.
Обернувшись, вона кинула погляд на школу:
— Хіба вже не байдуже?
Решту дня Ліни не було видно. Якщо вона й з’являлася на заняттях, то думала про своє. Вона не прийшла на хімію, де ми писали тест із періодичної системи Менделєєва.
«А., ти не темна. Я б це відчув».
Її не було на історії, де ми інсценували дебати Лінкольна й Дугласа, а містер Лі змушував мене пристати на бік рабовласників. Він точно спробував провчити мене за ще не написану «вільнодумну» самостійну.
«Не давай їм на тебе тиснути. Вони нічого не важать у твоєму житті».
Вона не з’явилася і на занятті з мови жестів, де я показував перед усім класом пісню «Гори-гори, маленька зірко», а решта баскетболістів зловтішалися з цієї сцени.
«Л., я нікуди не зникну, ти ж не можеш отак про мене забути!»
Виявляється, вона могла, і доводила це мені просто зараз.
По обіді мені урвався терпець. Я дочекався на Ліну після уроку тригонометрії і потягнув її у кінець коридору, кинувши дорогою рюкзак. Потім узяв у долоні її обличчя і підняв ближче до себе.
«Ітане, що ти робиш?»
«Це».
Я притягнув її лице до себе обома руками. Коли наші вуста торкнулися, я відчув, як тепло мого тіла розтоплює Лінин холод, як вона тане в моїх руках, віддаючись тому пориву, що зв’язав нас від самого початку. Ми знову були разом. Ліна кинула книжки і обвила руками мою шию, реагуючи на мій дотик. У мене паморочилось у голові.
Пролунав дзвінок, і Ліна, відсапуючись, відштовхнула мене. Я підняв її збірочку Чарльза Буковскі «Радощі проклятих» і пошарпаний зошит на спіральці. Зошит розсипався на очах, але й далі служив вірну службу, зберігаючи Лінині нотатки останніх місяців.