Ками Гарсия – Чарівні створіння (страница 76)
«Думаю, мені слід зайти, а точніше — нам».
Я відступив, і двері знову зачинилися. Ліна піднесла руку, немовби намагаючись керувати дверима за допомогою власних сил, але я обережно погладив її по спині:
— А., гадаю, це маю зробити я.
Я знову узявся за ручку. Замок провернувся, двері легко відчинилися всередину, й уперше за останні кілька років я ступив за поріг. Кабінет так і залишився похмурим, темним місцем. Над вилинялою канапою, як і раніше, висів затулений простирадлом гобелен, біля вікна стояв різьблений стіл червоного дерева, і скрізь охайними стосами було розкладено аркуші останнього татового роману: на комп’ютері, на стільці, на персидському килимі на підлозі.
— Тільки нічого не торкайся. Він здогадається.
Ліна присіла біля найближчої купки паперів. Потім підняла один аркуш до світла латунної настільної лампи:
— Ітане!
— Не вмикай світла! Я не хочу, аби він прийшов і дав нам прочухана. Він мене вб’є, якщо дізнається, що ми тут були, бо його книжка — єдине, чим він живе зараз.
Ліна простягла мені аркуш без жодного слова. Я взяв його. Він мерехтів якимись карлючками — саме не абияк записаними словами, а карлючками. Я згріб кілька аркушів з найближчої купки — усі вони були списані кострубатими рядками дивних значків і закарлюк. Я підняв інший аркуш — і знову не побачив нічого, крім низки кружечків.
Купа аркушів полетіла зі столу на підлогу, та я не знайшов нічого, крім кружечків, рисок і незрозумілих малюнків. Жодного слова.
І стало ясно — книжки не існувало.
Батько не письменник і навіть не вампір.
Він божевільний.
Я зігнувся, затиснувши голову між колін. Мені стало зле, зле до нудоти. І як я не збагнув цього раніше? Ліна потерла мені спину.
«Все гаразд, у нього нелегкі часи, він знову повернеться до тебе».
«Ні. Його немає! Її немає, і зараз я втрачаю його теж!»
Що, в біса, робив батько увесь цей час, уникаючи мене? Навіщо було спати цілісінький день і працювати всю ніч, якщо насправді ти не пишеш великого американського роману? Якщо все, чим ти займаєшся, то каракулі й кружальця? Ти тікаєш від свого єдиного сина? А Амма знає? Чи всі в курсі, окрім мене? Смішно, га?
«Ти не винен. Не картай себе».
Цього разу я втратив над собою контроль. Переповнений гнівом, я скинув його ноутбук зі столу і розкидав папери, штурхонув лампу і безтямно зірвав покривало з гобелена над диваном. Гобелен упав, зачепивши полицю книжок і витрусивши їх на персидський килим.
— Поглянь на картину, — Ліна витягнула її з-під завалів розкиданих книжок.
Це був викапаний я.
Я, лише у формі конфедерата 1865 року. Але хай там як — я, і ніхто більше.
Напис олівцем на звороті рамки можна було й не читати — ми й так знали, хто це. Навіть пряме темне волосся спадало на обличчя, майже як моє.
— Ось ми й знову зустрілися, Ітане Картер Вейт, — мовив я в унісон з наближенням батькових кроків.
— Ітане Вейт!
Ліна кинула на поріг сполоханий погляд:
— Двері!
Вони грюкнули і замкнулися. У мене сіпнулася брова: навряд чи я коли-небудь звикну до таких сюрпризів.
З того боку гупав кулак:
— Ітане, ти цілий? У чому справа?
Я не зважав, хоч і не знав, що робити далі. Але батька точно бачити не хотів. І раптом я помітив книжки.
— Поглянь, — я став навколішки біля найближчого до мене томика. Він розгорнувся на дев’ятнадцятій сторінці. Я перегорнув на двадцяту, але аркуш знову перегорнувся — на дев’ятнадцяту. Так само, як за власною волею у дверях спрацьовував замок.
— Це ти робиш? — спитав я Ліну.
— Ти про що? Ми взагалі маємо вибиратися звідси. Не до ранку ж тут сидіти.
— Ми з Маріан були вдень у бібліотеці, і, хай як дивно це звучить, Маріан припустила, що книжки дають нам підказки.
— Які підказки?
— Не знаю. Щось про долю, про місіс Лінкольн і про тебе.
— Про мене?
— Ітане, відчини негайно! — гупав у двері батько. Однак він не відчиняв мені довше, а тому тепер не поспішав я.
— В архіві я знайшов мамину світлину і її куховарську книжку, де її улюблений рецепт було закладено гілочкою розмарину. Свіжого розмарину, розумієш? Це все якось стосується і тебе, і водночас моєї мами. А зараз ми в цьому кабінеті, бо нібито щось нас сюди впустило. Чи, можливо, хтось.
— Чи, можливо, ти так подумав, тому що побачив її фото?
— Хтозна, але поглянь, — просто перед нашими очима я перегортав сторінки «Конституційної історії США» з дев’ятнадцятої на двадцяту, але тієї ж миті аркуш перегортався назад.
— Дивно, — Ліна взяла сусідню книжку. — «Південна Кароліна: від колиски до могили». Томик розгорнувся на другій сторінці. Ліна перегорнула на першу, але аркуш перегорнувся на сторінку вперед.
Я прибрав волосся з очей.
— Але на цій сторінці нічого не сказано — це табличка. Книжки Маріан розгорталися на певних сторінках, щоб повідати якесь послання, а мамині книжки мовчать…
— А що як це код?
— Ой, у мами з математикою було зовсім погано. Вона
Ліна роздивилася наступну книжку.
— Перша сторінка. Це титулка, тут немає більше нічого.
— Та навіщо їй було залишати мені код? — міркував я уголос, а у Ліни вже була відповідь:
— Бо ти завжди знаєш, чим закінчиться фільм. Бо ти виріс із Аммою серед містичних романів і кросвордів. Можливо, твоя мама залишила тобі код, який зможеш розгадати тільки ти.
Тато вже стукав у двері впівсили. Я взяв іще одну книжку:
— Одинадцята сторінка, двадцять перша… Усі здебільшого на початку. Але ж у цих книжках набагато більше сторінок…
— А от в алфавіті небагато літер, правильно?
— Точно.
— Ось у чому сіль!
У дитинстві я не міг висидіти з Сестрами церковної служби, і мама списувала мені церковну програмку всілякими іграми — «шибеницею», «плутанками» — і ось цим, алфавітним кодом.
— Чекай, дай-но ручку, — Ліна взяла зі столу ручку. — Якщо «А» — це 1, а «Б» — це 2… То…
— Не поспішай. Іноді я йшов з кінця, і тоді і — то м’який знак.
Ми сиділи у колі книжок, перебираючи їх під батьків стукіт з коридору. Я не зважав на нього, так само як він останнім часом — на мене. Я не збирався ні відповідати йому, ні бодай-що пояснювати. Хай спробує, як воно — відчути на собі байдужість рідних.
— 19, 2, 11,21, 1, 14…
— Ітане! Що ти там робиш? Що то був за шум?
— 22, 1, 17, 1.
Поглянувши на Ліну, я простягнув їй папірець. Я випередив її.
— Гадаю, це для тебе.