Ками Гарсия – Чарівні створіння (страница 77)
Все стало настільки ясно, ніби в кабінеті за нами стояла мама і сама промовляла до нас ці слова.
Послання до Ліни.
А мама справді була поряд. В іншому стані, іншому сенсі, іншому світі. Вона залишалася моєю мамою, навіть якщо тепер жила в книжках і замках і пахла смаженими помідорами та старим папером.
Вона жила.
Коли я нарешті відчинив двері, то побачив батька в банному халаті — скляними очима він утупився вглиб кабінету — повз мене, на купи сторінок уявного роману, розкидані на підлозі, й на портрет Ітана Картера Вейта, який стояв біля дивана вже без простирадла.
— Ітане, я…
— Що? Збирався розповісти мені, що місяцями сидів під замком заради цього? — простягнув я йому зіжмаканий аркуш.
Батько опустив очі. Можливо, він і був божевільним, але добре тямив, що я викрив правду. Ліна зніяковіло сіла на канапу.
— Чому?! Це все, що я хочу знати. Твій роман бодай колись існував? Чи ти весь цей час просто мене уникав?
Батько повільно підвів утомлені червоні очі. Він постарів, ніби життя висмоктало з нього всі сили.
— Я просто хотів бути з нею. Коли я тут, серед її книжок і речей, вона нібито й досі зі мною. Я й досі чую її запах. Смажені помідори… — його голос тріснув, наче він знову обірвав нитку рідкісного зв’язку з реальністю.
Батько пройшов повз мене до кабінету і схилився над одним з помальованих кружечками папірців. У нього тремтіли руки.
— Я намагався писати, — кинув він погляд на мамин стілець. — Але просто більше не знаю, про що писати.
Так, я тут ні до чого. Та й ніколи не був. Вся справа в мамі. Кілька годин тому я так само почувався в бібліотеці, намагаючись відчути серед маминих речей її дух. Але тепер, коли я знав, що вона не зникла зовсім, усе змінилося. Тато був не в курсі — йому вона не відчиняла дверей і не залишала послань. Він не мав навіть цього.
Наступного тижня на Святвечір старе картонне містечко вже не здавалося таким маленьким. На церкві тримався кривенький шпиль, а ферма навіть не падала, якщо я ставив її як слід. На будинках виблискував білий клей, а охороняв їх такий самий вічний, як час, ватяний сніг.
Я лежав, підперши голову і за звичкою заховавши її під найнижчі гілки розлогої сосни. Блакитно-зелена глиця легенько дряпала мені шию, в той час як я охайно вмощував білі вогники гірлянд у круглі отвори на звороті поламаного містечка. Я сів, щоб оцінити результат, і задивився на блимання різнокольорових вогнів у фарбованих паперових вікнах. Ми так і не знайшли ані людей, ані тварин, та й жерстяні машинки кудись зникли. Місто мовчало, але уперше не здавалося порожнім, а я не був самотнім.
Я дивився на ялинку, слухаючи скрип Амминого олівця і батькової заїждженої новорічної платівки, і раптом помітив якусь темну цятку, загублену у складках ватяного снігу. Це була зірка завбільшки з монетку, розфарбована сріблом і золотом і прикрашена нерівним колом, зробленим, здається, з розігнутої скріпки. Зірка відпала від головної ялинки містечка — ялинки, яку ми не могли знайти роками. Цю ялинку ще в шкільні роки в Саванні зі щітки змайструвала мама.
Я поклав зірку до кишені з наміром наступного разу віддати її Ліні. Хай вона причепить її до свого намиста і завжди тримає при собі. Щоб більше ніколи не загубити. Щоб більше не загубити.
Мамі це точно б сподобалося. Тобто сподобається. Та й Ліна припала б їй до душі, а можливо, мама вже навіть встигла її полюбити.
Ця відповідь весь час була поруч. Вона ховалася у книжках у батьковому кабінеті й між сторінок маминої збірки рецептів.
Припорошена снігом.
12.І
Обіцянка
Щось наближалося. Зазвичай, коли так кажуть, не відбувається нічого незвичного, але що менше лишалося до Ліниного дня народження, то більше я замислювався про хід подальших подій. Коли ми повернулися зі шкільних канікул, коридор і шафки були забризкані балончиками — от тільки не подумайте, не вуличними графіті. На англійську вони не скидалися взагалі. Та й словами це важко було назвати, якщо ти ніколи не тримав у руках «Книги місяців».
За тиждень в аудиторії англійської мови розлетілися усі вікна. Звісно, їх міг розбити вітер, от тільки надворі стояв повний штиль, та й навіщо було вітру цілити в шибки одного-єдиного класу?
Оскільки тепер я не грав у баскетбол, то повинен був до кінця року відвідувати заняття з фізкультури. Це був найгірший урок у школі. Після години спринтів і обдирання рук на канаті я пішов до роздягальні — й побачив, що моя шафка відчинена, папери розкидані по підлозі, а рюкзак зник. Хоча за кілька годин Лінк знайшов його на смітнику за спортзалом, я добре затямив: «Книзі місяців» у школі Джексона не місце.
З того дня ми тримали книгу в мене вдома в шафі. Я все чекав, що Амма знайде її, скаже мені з цього приводу кілька «приємних» слів і посипле мою кімнату сіллю, але цього не сталося. За останні півтора місяці я перечитав старий фоліант у шкіряній шабатурці вздовж і впоперек, шукаючи ключ до нього у маминому затертому словнику латинської мови. Аммині кухонні рукавички вберігали мої руки від опіків. Книга містила сотні заклинань, і лише деякі з них були англійською. Решта промовляли до мене невідомими словами мовою чародіїв, яку ми вже й не сподівалися розшифрувати. Що більше ми перечитували сторінок, то неспокійнішою ставала Ліна:
— «Обирай сама». Це нічого не означає.
— Звісно, означає.
— У жодному розділі про це не сказано, у жодному заклинанні.
— Треба шукати далі. Що поробиш, це не загальновідомий факт.
«Книга місяців» повинна була відкрити нам таїну, залишалося тільки знайти її. Тим більше зараз, коли так невідворотно спливав час. Цей місяць міг бути нашим останнім.
Уночі ми лежали в ліжках і спілкувалися одне з одним на відстані багатьох будинків і вулиць, бо кожен вечір наче наближав нас до розмови, яка могла стати останньою.
«Про що думаєш, А.?»
«Ти певен, що хочеш знати?»
«Як завжди».
Гм, а чи справді я хотів знати? Я подивився на зім’яту настінну мапу: на ній зеленіла тонка лінія, з’єднуючи місця з прочитаних мною книжок. Міста мого уявного майбутнього, зліплені докупи скотчем, окреслені маркером і пришпилені кнопками. За останні півроку все настільки змінилося, що я вже не бачив маршруту зелених ліній. Тепер мене вела тільки дівчина.
Лінин голос почав стихати. Я ледь-ледь її чув.
«Підсвідомо я б воліла, щоб ми ніколи не зустрілися».
«Жартуєш?»
Вона не відповіла. Точніше не одразу.
«Так усе набагато складніше. Я думала раніше, що мені є що втрачати, але тільки тепер я це знаю напевно».
«Розумію».
Я зняв абажур з напільного світильника і витріщився на голу лампочку. Біль від яскравого світла змусив би мене забути про сльози.
«Я можу втратити тебе».
«Ми не втратимо одне одного, А.».
Вона мовчала. Я тимчасово осліп від світла. Навіть не міг розгледіти блакитний колір стелі, хоча зараз витріщався саме на нього.
«Обіцяєш?»
«Обіцяю».
Вона знала: цілком можливо, що я не дотримаюся цієї обіцянки. Але робитиму все, щоб таки дотриматися.
Намацуючи вимикач, я обпік руку.
4. II
Нічний гість
Лінин день народження був за тиждень.
Сім днів.
Сто шістдесят вісім годин.
Десять тисяч вісім секунд.
«Обирай сама».
Ми вже не мали жодних сил на шифри й коди, та все одно тікали зі школи, аби ще хоч один день почитати «Книгу місяців». Я став майстром з підробки Амминого підпису, а просити записку від Мейкона Рейвенвуда міс Тестер не зважилась би повік. Тож одного холодного ясного дня ми знову сиділи в саду Ґрінбраєру, закутавшись у старий спальник з тарабайки, і всоте, чи навіть утисячне, намагалися знайти в книзі чергову підказку.
Ліна почала здаватися. Її стеля була всіяна написами — словами, які вона не могла сказати, думками, які вона боязко тримала при собі.
Її не було в чому винити — ситуація справді залишала мало шансів. Та я не поспішав здаватись. І ніколи б не здався. Ліна ж відкинулася на мур — і по стіні поповзла тріщина, як знак наших зникаючих надій.
— Це нереально. Заклинань стільки, що ми навіть не знатимемо, що шукати.
Примовлянь дійсно було не злічити. Вони існували на всі випадки життя: для осліплення невірних, для викликання припливів, для зв’язування рун.
Та в жодному з них не йшлося про «Зняття прокляття з родини, приреченої на обрання пітьмою», чи «Заклинання, що віднадило би пра-пра-прапрабабцю Женев’єву від воскрешення її героя-солдата», чи «Заклинання-оберіг на день обрання». Або ж про те, чого я шукав найбільше: про своєчасний порятунок коханої дівчини — яка нарешті могла так назватись.
Я повернувся до змісту: