Ками Гарсия – Чарівні створіння (страница 79)
— Ми ж домовилися — цей дім поза зоною твоєї досяжності. Шукай інше місце для своїх брудних справ.
— Амаріє, не все так просто. Хлопчина бачить уві сні небезпечні речі — небезпечні для них
У Амми очі стали по п’ять копійок:
— Ти хочеш сказати, що живишся від мого Ітана? І це має мене потішити?
— Заспокойся і не сприймай усе так буквально. Я просто роблю те, що захистить і його, і Ліну.
— Я знаю, і що ти робиш, і ким ти є, Мельхіседеку. Прийде час, і з тебе спитає диявол, тому не неси тієї нечистої сили до мої оселі.
— Я давно зробив свій вибір, Амаріє. Я боровся з долею і борюся з нею щоночі. Але я не темний, доки зі мною дитя.
— Це не змінює твоєї суті. Цього не змінити.
Мейкон примружив очі. Було очевидно, що між ними трималася тонка нитка домовленості, яку він ризикував розірвати, прокравшись у наш дім. І, до речі, вкотре? Нереально було сказати.
— А чому ви просто не розповісте мені, чим закінчується сон? Я маю право знати. Це ж мої сновидіння.
— Це дуже сильний, неспокійний сон, і Ліні він ні до чого. Вона ще не готова, а ви так незрозуміло пов’язані… Ви бачите однакові сни, тому я вважаю, що ти здогадуєшся, чому я не даю вам додивитися кінцівку.
Мене охопив гнів. Я кипів більше за місіс Лінкольн, котра обмовляла Ліну на зборах комітету, більше за себе ж самого у той нещасливий вечір, коли знайшов стоси батькових закарлюк.
— Ні, не здогадуюся. Якщо ви знаєте, чим їй зарадити, чому не скажете нам? Чи не припините врешті-решт свої ігри з моїми думками і не дасте мені самому додивитися сон?
— Я лишень намагаюся захистити Ліну. Я люблю її і ніколи б…
— Знаю-знаю, вже чув — ви б ніколи не скривдили її. От тільки ви забули сказати, що й нічим би їй не допомогли.
Мейкон зціпив зуби. Тепер гнівався він — я вже добре вмів розпізнавати його настрій. Однак він ні на секунду не втратив над собою контролю.
— Я намагаюся захистити Ліну, Ітане. І її, і тебе. Я знаю, що ти до неї небайдужий і теж оберігаєш у свій спосіб, але є речі, які відкриються тобі згодом, які нам не підвладні. Ти зрозумієш: ви надто різні.
«Різні види» — так інший Ітан написав у листі до Женев’єви. Все ясно, що ще додати? За сотню років змін не відбулося.
Мейкон подобрішав. Я вирішив, що йому стало мене шкода, але справа була не в тім.
— У будь-якому разі, цей тягар нестимеш ти. Його завжди несе смертний — повір, я знаю.
— Я вам не вірю, і ви помиляєтеся. Не такі ми вже й різні.
— Ех, смертні-смертні, як я вам заздрю! Ви вірите, що здатні змінити життя, зупинити всесвіт, спростувати те, що було закладено ще до вашої появи на світ. Ви такі чарівні створіння, — Мейкон говорив зі мною, але вже не про мене. — Прошу вибачення за вторгнення. Залишаю вас у обіймах сну.
— Не потикайтеся більше до моєї кімнати, містере Рейвенвуд. І до моїх видінь теж.
Він розвернувся до дверей, а це мене неабияк здивувало: я очікував, що він зникне так само, як і з’явився.
— І ще одне. А Ліна знає, хто ви?
Він усміхнувся:
— Звісно. У нас немає секретів.
Я не всміхнувся у відповідь. Між ними було чимало секретів, і навіть якщо не цей, то обов’язково знайшовся б інший. Ми з Мейконом добре це розуміли.
Він відвернувся, махнувши чорним пальтом, і зник.
Зник, як і з’явився.
5. II
Битва на Медовому пагорбі
Зранку в мене тріщала голова. На відміну від героїв книжок, я не списав учорашні події на сон і не повірив, що містична поява Мейкона Рейвенвуда в моїй спальні була лишень витвором сонної уяви. Щоранку після загибелі мами я прокидався з надією, що це все мені просто наснилось, але більше не збирався повторювати своєї помилки.
Цього разу я знав: якщо здається, що все змінилося, то зміни дійсно відбулися. Якщо здається, що все стає дивнішим і заплутанішим, то так і є. Якщо здається, начебто в нас із Ліною залишається дедалі менше часу, то це таки правда.
Шість днів і обмаль надій. Що додати? Нічого, а тому ми про це мовчали. Натомість, як завжди, ходили шкільним коридором, тримаючись за руки; цілувалися за шафками до затерплості в губах і до відчуття, що нас ось-ось вразить струмом. Ми продовжували жити у нашій мильній бульці, удаючи, що все в нормі й ми радіємо звичайному життю, чи тому крихітному відтинку, який від нього лишився. А ще ми говорили, говорили, говорили, навіть на уроках, навіть крізь аудиторії та коридори.
Поки я ліпив глиняний горщик на уроці гончарного мистецтва, Ліна розповіла мені про Барбадос, де вода зустрічається з небом і зливається в єдину синь.
Поки ми писали твори за повістю «Химерна історія доктора Джекіла і містера Гайда», а Саванна Сноу цмокала жувальною гумкою, Ліна повідала мені про свою бабусю, яка давала їй пити шипучку крізь очеретяну соломинку.
А ще вона розповіла мені про Мейкона, який, незважаючи на будь-які відстані, приїздив до неї кожного дня народження, відколи вона себе пам’ятає.
Тієї ночі, перечитуючи «Книгу місяців» аж до самого світанку, ми разом споглядали схід сонця — лишень вона з Рейвенвуда, а я зі свого вікна.
«Ітане?»
«Я тут».
«Я боюся».
«Знаю. Л., спробуй заснути».
«Я не хочу марнувати час на сон».
«Я теж».
Але ми обоє знали, що це неправда. Просто жоден з нас не хотів знову бачити ті ж самі кошмари.
«Ніч обрання є ніччю найбільшої слабкості, бо тоді пітьма зсередини з’єднується з пітьмою ззовні, і наділений силою відкривається великій темряві, не маючи захисту, оберегу чи замовлянь від нападу і вторгнення. Смерть у годину обрання безповоротна і вічна…»
Ліна згорнула книжку.
— Я більше не можу це читати.
— Так, це не жарти. Не дивно, чому твій дядько завжди такий стурбований.
— Мало того, що я можу перетворитися на злого демона, так іще ж і дуба врізати… Допиши це у список під пунктом «лиха доля».
— Є. Демон. Дати дуба. Доля.
Ми знову були в саду Ґрінбраєру. Ліна передала мені книгу, а сама лягла на спину, задивившись у небо. Я сподівався, що вона просто гралася з хмарами, а не думала про те, як мало ми дізналися з книги за всі ці дні. Я намагався її не зачіпати — натомість гортав сторінки — в Амминих старих садових рукавичках, занадто куцих, щоб цілковито заховати мої долоні.
«Книга місяців» налічувала тисячі сторінок, а деякі з них містили ще й не одне заклинання. Я не знайшов у їхньому розташуванні жодної логіки — скидалося на те, що заклинання записували хаотично. Зміст був радше схожий на чернетку, в якій похапцем накидали кілька посилань на вміст книги. Я гортав її, намагаючись знайти хоч якусь цінну інформацію, та більша частина прочитаного взагалі збивала мене з пантелику. Я лишень сидів і мовчки дивився на слова, яких не міг зрозуміти.
Раптом один з виразів вирізнився з-поміж решти слів — я бачив його на стіні в кабінеті мами й тата: «РЕТЕ ЕТ INVENIES». Шукай і знайдеш. «INVENIES». Знайдеш.