Ками Гарсия – Чарівні створіння (страница 81)

— А, це? Нічого, просто жарт.

— Не знав, що Мейкон уміє жартувати.

Вона потягнула за нитку на рукаві.

— Не вміє. Це мій жарт.

— А ти вже можеш керувати Рейвенвудом?

Вона знизала плечима.

— Я просто прокинулася вчора, а будинок уже ось так змінився. Напевно, він прочитав мої думки.

— Ходімо звідси. Ця в’язниця навіє на тебе ще більший сум.

— За два дні я можу стати Ридлі. Оце сумно.

Похитавши головою, вона присіла на краю веранди. Я сів поряд. Вона не глянула на мене, а натомість почала роздивлятися свої білі тюремні кеди. Цікаво, а звідки вона знала, якими вони мають бути?

— Шнурки. Ти помилилася зі шнурками.

— Тобто?

Я вказав на взуття:

— У справжніх в’язницях їх забирають.

— Годі, Ітане, це вже остання крапля. Я не можу уникнути свого дня народження, не можу втекти від прокляття… Мені більше несила вдавати звичайну дівчину, бо я не така, як Саванна Сноу або Емілі Ашер. Я — чародійка.

Я підняв жменю гальки з нижньої сходинки веранди й жбурнув камінчик якнайдалі.

«Я не збираюся прощатись, А. Я не можу».

Вона взяла камінь з моєї руки й кинула його теж. Її пальці торкнулися моїх, і я відчув легке пульсування тепла. Я мав його запам’ятати.

«В тебе не буде вибору. Я зникну, і навіть не згадаю, що колись була небайдужа до тебе».

Але я не збирався поступатись, і слухати все це теж. Цього разу камінь влучив у дерево.

— Ніщо не змінить наших почуттів одне до одного. Ось що я знаю напевне.

— Ітане, можливо, я навіть відчувати нічого не зможу!

— Я тобі не вірю.

Решта камінців з моєї руки теж полетіла на подвір’я і втонула в траві, не лишивши ні сліду, ні звуку. Не знаючи, де їх шукати, я втупився в зарості, намагаючись проковтнути застряглий у горлі клубок.

Ліна потягнулася до мене, а тоді завагалася. Ледь відчутно торкнулася моєї руки.

— Не гнівайся на мене. Я ж цього не хотіла.

Ось тут я не витримав.

— Може, й не хотіла, але що як завтра наш останній день? Я б міг провести його з тобою, але натомість ти вештаєшся будинком, ніби тебе вже обрали!

Вона підвелася.

— Ти не розумієш!

Ліна повернулася до оселі — чи, як її краще назвати, тюремної камери — і гримнула дверима в мене за спиною.

Я ні з ким раніше не зустрічався, а тому не знав, як чинити далі. Не міг пояснити цю ситуацію, і надто коли справи стосувалися дівчини-чародійки. Не вигадавши нічого кращого, я підвівся, махнув на все рукою і поїхав до школи, запізнюючись, як завжди.

Залишилося двадцять чотири години. Гатлін накрив фронт низького тиску, і зловісне небо обіцяло чи то сніг, чи то град. Сьогодні могло статися все що завгодно. Сидячи на історії, я визирнув у вікно й побачив щось схоже на похоронну процесію, от тільки похорону ще не було. За катафалком Мейкона їхало сім чорних «Лінкольнів». Роблячи коло містом, вони проїхали повз школу Джексона і попрямували до маєтку Рейвенвуд. Ніхто вже не слухав містера Лі, а він саме бубонів про майбутнє відтворення битви на Медовому пагорбі — не найвагомішого бою Громадянської війни, яким, однак, жителі Гатліна пишалися більше за інші.

— У 1864 році Шерман наказав генерал-майору Джону Гетчу і його військам зруйнувати залізничне сполучення між Чарльстоном і Саванною, щоб запобігти вторгненню солдатів Конфедерації і перешкоджанню операції «Марш до моря». Але через деякі «навігаційні прорахунки» сили Союзу затрималися.

Він гордо усміхнувся, виводячи на дошці «НАВІГАЦІЙНІ ПРОРАХУНКИ». Гаразд, Союз протупив. Ми це вже зрозуміли. У цьому весь зміст битви на Медовому пагорбі і, як нам навіювали ще з дитячого садочка, зміст всієї Громадянської війни. Звісно, якщо не зважати на той факт, що Союз узагалі-то виграв війну. Про це у Гатліні говорили як про джентльменську поступку з боку Півдня, його історично правильний, благородний вибір. Принаймні саме так вважав містер Лі.

Але сьогодні ніхто не дивився на дошку — всі витріщалися у вікна. Там, на вулиці, огинаючи стадіон, їхав ескорт із чорних «Лінкольнів» і катафалка. Коли Мейкон вийшов з авта, було помітно, що він пишається цим шоу. Як на нещодавнього бранця ночі, він спромігся привернути чимало уваги.

Хтось штурхнув мене у ногу — я угледів, що Лінк схилився до парти, аби містер Лі не бачив його обличчя.

— Чувак, а хто у тих тачках?

— Містере Лінкольн, можливо, ви продовжите? І надто зважаючи на те, що ваш батько командуватиме завтра кавалерією, — витріщився на нас містер Лі, схрестивши руки на грудях.

Лінк удав, що кашляє. Його батько, полохливий, заляканий чоловічок, отримав честь командувати кавалерією після того, як помер його попередник — Здоровань Ерл Ітон. У цих воєнних спектаклях існувала єдина перепустка нагору — хтось мав померти. Для родини Саванни Сноу такі події завжди мали велику значимість. А от для Лінка… він і сам не мав тієї значимості на тлі ожилої історичної буфонади.

— Гаразд, містере Лі, подивімось на це так. Хвилиночку, я зрозумів. Ми, ну-у, ми виграли битву і програли війну. Чи якось інакше? У нас із цим завжди плутанина.

Містер Лі пропустив Лінкові слова повз вуха. У нього, напевно, цілий рік перед будинком висів прапор Конфедерації — точніше, перед його пересувним двокімнатним фургоном.

— Містере Лінкольн, на той час, коли Гетч і його солдати дісталися Медового пагорба, полковник Колкок…

Клас захихикав, а містер Лі обвів усіх пильним поглядом.

— Так, це його справжнє прізвище. Полковник разом із загоном солдатів Конфедерації та народним ополченням спорудив поперек дороги неприступну батарею з сімох гармат.

Скільки ж іще ми маємо слухати про ці сім гармат? Цю батарею вже прирівняли до дива з рибою і хлібами.

Лінк знову повернувся до мене, киваючи у бік Мейн-стріт.

— Ну?

— Думаю, це Лінині родичі. Вони мали приїхати на її день народження.

— Так, Ридлі щось про це казала.

— Ви досі зустрічаєтеся? — з острахом запитав я.

— Ага. Ти ж умієш тримати секрети?

— А що, раніше не вмів?

Лінк задер рукав кофти з зображенням рок-гурту «Ремоунз» і показав мені тату, схоже на анімешну Ридлі в коротенькій плісированій спідничці й гетрах. Я сподівався, що Лінкове захоплення Ридлі вже трохи охололо, але в глибині душі знав: Лінк забуде її тільки тоді, коли вона вдовольнить свою жагу, коли сама вирішить, що вже досить. Якщо, звісно, до того часу не змусить Лінка стрибнути сторч головою зі скелі. Та й навіть тоді він, можливо, не захоче ставити крапку.

— Я зробив цю татуху на різдвяних канікулах. Круто, правда? Ридлі сама її намалювала. Вона смертельно класна художниця.

Так, про «смертельно» він не збрехав. Ну що я міг сказати? «Ти наколов на руці мультяшну версію темної чародійки, яка, між іншим, тримає тебе під якимось любовним закляттям і випадково мається тобі подругою?»

— Мати вб’є тебе, коли побачить.

— Вона не побачить. По-перше, рукав затуляє тату, а по-друге, у нас у будинку є нове правило щодо особистого простору. Вона повинна стукати.

— Перш ніж увірватися в твою кімнату і натворити там чого завгодно?

— Так, але спочатку вона бодай стукає.

— Сподіваюся. Заради твоєї ж безпеки.

— У будь-якому разі, у нас із Ридлі є для Ліни сюрприз. Тільки не кажи Рид, що я тобі розповів, бо вона мене грохне, але завтра ми хочемо влаштувати Ліні вечірку, просто там на полі, перед будинком.

— Ти жартуєш!

— Сюрприз! — Лінк так радів, ніби вечірка дійсно відбудеться, Ліна прийде на неї, а Мейкон її відпустить.

— Чим ти взагалі думав? Ліні це не сподобається. Вони з Ридлі навіть не розмовляють!