Ками Гарсия – Чарівні створіння (страница 83)
Коли я злетів на веранду Рейвенвуду, мене гавкотом зустрів Мовчун. Ларкін теж стояв на сходах, притулившись до колони. Він був у шкірянці й грався зі змією, яка обвивалася навколо його руки. Спочатку я бачив його руку, потім — змію. Він робив це так само просто, як майстерний гравець тасує колоду карт, і я на хвилину розгубився від цього дійства. А ще від того, як гавкав Мовчун. Чесно кажучи, я не міг збагнути — гавкає він на Ларкіна чи на мене. Мовчун належав Мейкону, а ми з Мейконом не надто товаришували.
— Привіт, Ларкіне.
Він байдуже кивнув, і з його рота виринула хмарка пари, схожа на кільце диму. Вона попливла у холодне повітря і теж перетворилася на тоненьку білу змійку, котра вхопила свого хвоста і почала поглинати його, аж доки геть не зникла.
— На твоєму місці я б туди не заходив. Твоя дівчина… як би це сказати? — кусається…
Змія оповилася навколо його шиї — і перетворилася на комір шкірянки.
Тієї миті двері відчинила тітка Дел.
— Нарешті ти прийшов, а ми всі тебе чекаємо. Ліна в себе в кімнаті й нікого туди не впускає.
Я подивився на тітку Дел — вона була як ніколи розгублена. З її плеча мало не спадав шарф, окуляри сиділи на носі навскоси, а й без того кривувата ґулька розкрутилася в сиві пасма. Я нахилився, щоб обійняти її. Від неї пахло старими шафами Сестер — лавандовими ароматизаторами і постіллю, що передавалася з покоління у покоління. Позаду неї стояли Ріс і Раян, похмурі, як відвідувачі лікарні, котрі не знають, що розповість їм лікар про близького для них пацієнта.
Знову скидалося на те, що маєток налаштовувався на настрій Ліни, а не Мейкона. Чи, можливо, вони почувалися однаково? Якщо ви можете описати колір злості, то уявіть — ним були залиті усі стіни. Гнів, чи щось таке тієї ж температури й густини, звисав з кожної люстри, обурення впліталося в товсті килими, що устилали кімнату, ненависть мерехтіла під кожним абажуром. Підлога потопала в моторошних тінях особливо глибокої чорноти, що просякала собою стіни і вже навіть поповзла по моїх кедах, поглинаючи їх імлою. Абсолютною темрявою.
Я навряд чи зміг би описати кімнату. Я більше відчував її, і відчуття це було не з приємних. Будинок тиснув на мене, і я не наважувався зробити крок на розлогі сходи, що вели до Ліниної спальні. Я підіймався ними вже сотні разів і не те щоб не знав, куди вони ведуть. Але сьогодні все було інакше. Тітка Дел поглянула на Ріс і Раян, що теж пішли за мною, нібито я вказував їм дорогу до невідомого поля бою.
Не встиг я ступити на другу сходинку, як будинок здригнувся. Над моєї головою затрусилася люстра з тисячею свічок, і вони закрапали воском на моє обличчя. Я змигнув і відхилився. Раптом сходи під моїми ногами згорнулися й упали, викинувши мене у хол з вощеною підлогою, якою я проїхався чи не до середини. Ріс і тітка Дел відскочили, але я протягнув з собою бідолашну Раян, наче кулю по боулінговій доріжці. Підвівшись, я гукнув нагору:
— Ліно Дюкейн! Якщо ти знову нацькуєш на мене ці сходи, я особисто поскаржуся на тебе у дисциплінарний комітет!
Я піднявся на першу сходинку, потім на Другу. Нічого не сталось.
— Я подзвоню містеру Голлінзворту й особисто засвідчу, що ти небезпечно божевільна, — став я перестрибувати через сходинку аж до самого верху. — Бо якщо ти знов учиниш так зі мною, такою і будеш, чула?
А потім у моїй голові з’явився голос.
«Ти не розумієш».
«А., я знаю, що тобі страшно, але в цій ситуації не краще бути на самоті».
«Йди геть».
«Не піду».
«Я серйозно, Ітане. Йди геть. Я не хочу, аби з тобою що-небудь сталося».
«Я не можу».
Тепер я стояв перед входом у її спальню, прихилившись щокою до холодного білого дерева дверей. Я хотів бути з нею — бути настільки близько, наскільки б витримало моє серце, і якби вона не підпустила мене ближче, поки що я задовольнився б і цим.
«Ти тут, Ітане?»
«Тут».
«Я боюся».
«Я знаю, А.».
«Я не хочу завдати тобі шкоди».
«І не завдаси».
«Ітане, я не хочу тебе залишати».
«І не залишиш».
«А що як залишу?»
«Я чекатиму на тебе».
«Навіть якщо я стану темною?»
«Навіть якщо ти станеш дуже, дуже темною».
Вона відчинила двері й втягнула мене всередину. В спальні горлала музика. Я впізнав її. Це був майже геві-метал знайомої мені пісні:
Ліна мала такий вигляд, ніби проплакала всю ніч… хоча можливо, так і було. Коли я торкнувся її обличчя, то побачив на ньому ще не висохлі доріжки сліз. Я пригорнув її, і ми закружляли під пісню:
Понад Ліниним плечем я бачив, який безлад панує у її кімнаті. На стелі потріскався і повідпадав тиньк, комод перевернувся догори дриґом, як після нашестя грабіжників. Вікна розлетілися вщент. Без шибок маленькі металеві рами схожі були на тюремні ґрати у середньовічному замку. А ув’язнена притискалася до мене, доки ми танцювали в обіймах мелодії.
І пісня тривала.
Востаннє, коли я був у Ліниній кімнаті, її стелю вкривали хаотичні описи її найпотаємніших думок. Сьогодні вся можлива поверхня чорніла цілком розбірливими написами:
Я міг прочитати її історію з цих слів, почути з пісні.
Потім електрогітара уповільнила гру, і я почув нові рядки — закінчення пісні. Нарешті хоч щось отримало завершення. Слухаючи, я намагався не думати про сни, де ми боролися з брудом, вогнем, водою і вітром.
Гітара замовкла, і ми зупинилися в тиші.
— Як ти гадаєш…
Ліна затулила мій рот долонею — вона не хотіла чути ані слова. Я ще ніколи не бачив її такою: навколо неї витав холодний вітер, огортаючи її тіло і вилітаючи у відчинені двері за моєю спиною. Я не знав, від чого почервоніли її щоки — від холоду чи від сліз, але й не став питати. Ми лягли на Лінине ліжко і згорнулися в тісний клубок, аж доки не можна було зрозуміти, чиї руки й ноги були чиїми. Ми не цілувалися, але відчуття були подібні. Тієї миті ми стали ближчі одне до одного настільки, наскільки я ніколи не міг собі уявити.
Гадаю, що саме це відчуваєш, коли втрачаєш кохану людину. Навіть коли досі тримаєш її у своїх обіймах.