Ками Гарсия – Чарівні створіння (страница 85)
«Тепер ти мене розумієш».
Зупинившись на останній сходинці, Ліна обернулася до мене. У прикиді зі старих джинсів і моєї спортивної кофти (завеликої на неї) вона була ніби не звідси. Навряд чи вона взагалі коли-небудь одягалась ось так. Гадаю, їй хотілося до останнього мати при собі щось від мене.
«Не бійся. Це прості чари, що вбережуть мене до сходу місяця. Обрання не може відбутися раніше».
«Я не боюся, Л.».
«Я знаю, то я до себе».
Ліна відпустила мою руку і зійшла зі сходів. Ледь торкнувшись чорної блискучої підлоги, вона змінилася: довгий чорний чарівний плащ сховав вигини її тіла, чорнота волосся й одягу злилися в суцільну тінь від маківки до п’ят, залишивши тільки обличчя, біле і блискуче, як сам місяць. Вона перевірила ланцюжок — золота мамина каблучка була на місці, і я сподівався, що вона нагадуватиме їй, що я поряд. Так само, як і вірив, що поряд мама, котра весь цей час намагалася нам допомогти.
«А що буде далі? Сподіваюся, не шалена поганська оргія?»
Ліна ледь не луснула зо сміху, а тітка Дел кинула на неї наляканий погляд. Ріс заспокійливо провела рукою по материній накидці, а Раян теж почала гиготіти.
— Опануйте себе, — шикнув Мейкон.
Посміхнувся і Ларкін, що примудрявся залишитись у чорній мантії таким самим стильним, як у шкіряній куртці. Ліна загигикала у накидку, потроху вгамовуючи сміх.
У колі їхніх свіч я роздивився обличчя: Мейкон, Дел, Ліна, Ларкін, Ріс, Раян і Барклі. Були також менш знайомі мені родичі: Арелія — матір Мейкона, і ще якась засмагла жінка поважного віку. Та навіть звідти, звідки я спостерігав чи, точніше, намагався спостерігати за ритуалом, я помітив, що ця жінка надзвичайно схожа на свою онуку. Усе стало ясно.
Ліна побачила її теж.
— Бабусю!
— З днем народження, сонечко!
Коло розпалося, коли Ліна кинулася в обійми сивочолої гості.
— Я й не чекала, що ти приїдеш!
— А як же інакше? Я хотіла тебе здивувати. З Барбадосу сюди недалеко — умить долетиш.
«Умить — це буквально? Хто вона? Ще одна мандрівниця чи інкуб, як Мейкон?»
«Часта пасажирка „Юнайтед Ерлайнз“».
Я відчув Лінине тимчасове просвітління, однак мені цей день народження видавався дедалі дивнішим. Мого батька можна назвати божевільним, мати (нібито) померла, а жінка, яка мене виростила, непогано розуміється на вуду. Але й це ще не все. Тепер, стоячи у колі членів чародійського братства, мантій і свічок, я шкодував, що Амма не дала мені усіх потрібних знань. Я б хотів розуміти, що відбувається, а не просто чекати на чергову порцію заклинань і латини.
Мейкон зробив крок у коло. Пізно. Доведеться просто чекати. Піднісши угору свічку, він проказав:
Тітка Дел стала поряд. Її свічка спалахнула, коли вона піднесла її догори.
— Чому цього місяця заговір починаємо? — переклала вона.
Коло співучо відповіло, високо тримаючи свічі:
Ліна вторила їм англійською. Її свічка спалахнула так сильно, що вогонь мало не обпалив їй обличчя.
— Шістнадцятого місяця, шістнадцятого року її буде обрано.
Ліна стояла посеред кола з високо піднятою головою. Її обличчя зусібіч освітлювали свічки, а вогник її каганця став навдивовижу зеленим.
«Л., що відбувається?»
«Не хвилюйся. Це обряд заговору».
Якщо це був лише обряд заговору, то до обрання я був явно не готовий.
Мейкон почав наспівувати мантру, яку я чув на День усіх святих. І як це вона називалася?
Ліна зблідла. Це було Коло крові. Тепер вона тримала свічку з заплющеними очима, а в зелений вогонь впліталися жовтогарячі смуги, розлітаючись на інші свічки і запалюючи їх теж.
— Ліно! — вигукнув я крізь спалахи, але вона не відповіла. Полум’я розсіяло темряву і злетіло догори так високо, що я збагнув: сьогодні вночі в Рейвенвуді даху бути не може. Я заплющив очі від гарячого і сліпучого вогню і згадав День усіх святих. А що як усе починається знову? Я спробував пригадати, як вони намагалися відігнати Сарафину, що співали. Як це заклинання назвала Мейконова мати?
Раптом хтось загамселив у двері, й свічки погасли. Зникли мантії, темрява й вогонь — від них не залишилося й сліду. Як за звичаєм, всі опинилися за святковим сімейним столом з іменинним тортом. Та ще й заспівали.
«Що за?..»
Пісня скінчилась, а стукіт у двері — ні. Величезний іменинний торг із трьома шарами рожевого, білого та сріблястого крему стояв посеред зали на невеличкому столику, вкритому білою скатертиною і сервірованому нібито для гостей. Ліна задула свічки, відмахуючись від диму в тій-таки кімнаті, де хвилину тому палахкотіли вогні. Усі зааплодували. У джинсах і моїй олімпійці Ліна здавалася звичайною іменинницею, якій щойно виповнилося шістнадцять.
— От молодець! — бабуся відклала в’язання і взялася нарізати торт, а тітка Дел заходилася розливати чай. Ріс і Раян принесли величезну купу подарунків, а Мейкон сів у сторічне крісло-гойдалку і налив собі й Барклі віскі.
«Л., у чому справа? Що відбувається?»
«Хтось прийшов, тому вони обачні».
«Я за вами не встигаю».
«З’їж краще торта. Це ж вечірка з нагоди дня народження, ти не забув?»
Хтось наполегливо стукав у двері, й Ларкін врешті відірвався від поїдання іменинного торта. До речі, Ліниного улюбленого, з солодким сиром і какао.
— То хтось відчинить чи ні?
Мейкон струсив крихти з кашемірового піджака і спокійно перевів погляд на Ліниного брата:
— В будь-якому разі, Ларкінс, подивись, хто там.
До Ліни ж він похитав головою. Це означало, що вона сьогодні не відчинятиме дверей. Ліна кивнула на знак згоди і притулилася до бабусі, усміхаючись над солодким іменинним частуванням, як справжня любляча онучка. Такою вона й була. Потім вона поплескала по диванній подушці поряд із собою, а це означало, що настав мій час знайомитися з бабусею. Супер.
Та коли у передпокої почувся
— Сюрприз!
Ні, словом сюрприз це не описати — Рейвенвуду знову дісталися хаос і небезпека. У холі не було де яблуку впасти, і бабуся помахала гостям з дивана. Мейкон продовжував пити віскі, спокійно і стримано, як завжди. Лише добре знаючи його, можна було здогадатись, що він злиться.
Та й узагалі, як подумати — навіщо Ларкіну було їх впускати?
«Тільки не це».
«Вечірка-сюрприз, я зовсім про неї забула».
На передній план вийшла Емілі:
— А де ж іменинниця?