Ками Гарсия – Чарівні створіння (страница 66)
«Подобається?»
Ліна покрутилася, і довгі чорні локони розсипалися в неї по плечах. Вони були зібрані сріблястими шпильками у той таємничий, відомий лише дівчатам спосіб, що дозволяв зачісці водночас бути піднятій вгору і спадати вниз. Я хотів пробігтися по її чорних кучерях руками, але не дозволив собі торкнутися жодного пасма. Ліна точно не була схожа на «Маленьку міс», її сукня плавно обтікала фігуру, струменіючи донизу тонкими сріблясто-сірими смужками, схожими на мереживо павутиння. Її нібито зіткали сріблясті павуки.
«Що, правда павуки?»
«Хтозна. Може, й так. Мені цю сукню подарував дядько Мейкон».
Ліна засміялася і потягнула мене в дім. Навіть будинок Рейвенвудів мав сьогодні атмосферу зимового балу. Він став схожим на сцену зі старої голлівудської стрічки: підлогу розбили на квадрати чорно-білі кахлі, а у повітрі над нами кружляли срібні сніжинки. Біля вікна стояв антикварний чорний лакований стіл, а за сяючими сріблястими фіранками виблискувало щось схоже на океан, хоча я розумів, що його там бути не може. Над меблями миготіли свічки, розсипаючи навколо острівці місячного світла.
— Що, справді павуки?
Я ловив відблиски світла на Ліниних вустах. Намагався не думати про них і про бажання поцілувати маленький півмісяць на її щоці. Її плечі, обличчя, коси — все світилося ледь помітним сяйвом срібного пилку. Навіть колір її родимки здавався сьогодні сріблястим.
— Жартую. Скоріш за все, він купив сукню в якійсь маленькій крамничці в Римі, Парижі чи Нью-Йорку. Дядькові Мейкону до вподоби гарні речі, — вона торкнулася срібного півмісяця-кулона на разку спогадів — напевне, теж подарунка від дядька М.
З темряви коридору почувся знайомий розмірений голос:
— У Будапешті, а не в Парижі. А з рештою ти права.
Мейкон з’явився у смокінгу, ідеально випрасуваних чорних брюках і білій накрохмаленій сорочці. Срібні запонки на сорочці блищали у сяйві свічки.
— Ітане, я буду тобі щиро вдячний, якщо ти сьогодні подбаєш про мою племінницю. Ти ж знаєш — я спокійніший, коли вона увечері вдома, — він передав мені бутоньєрку до Ліниної сукні — маленький віночок, сплетений з південного жасмину. — Дуже добре.
— Дядьку М.! — дещо роздратовано вигукнула Ліна.
Я придивився до бутоньєрки: зі шпильки-застібки звисала срібна каблучка. На ній виднівся напис невідомою, проте знайомою мені з «Книги місяців» мовою. Не потрібно було придивлятися ближче, щоб зрозуміти, що це була та сама каблучка, яку Ліна до сьогодні носила щодня. Я дістав Аммину бутоньєрку — вони були ідентичні. Тепер, коли на срібну каблучку наклали захисне заклинання сотні чародіїв і низка Амминих пращурів, між нами не повинен був стати жоден дух.
— Гадаю, сер, що завдяки вашій та Амминій турботі Ліна благополучно переживе шкільний бал, — усміхнувся я.
Але Мейкон не всміхався.
— Я хвилююся не за бал. Але у будь-якому разі вдячний Амарії за допомогу.
Ліна переводила насуплений погляд з мене на Мейкона і назад. Можливо, ми обидва не сяяли щастям.
— Тепер моя черга, — взяла вона бутоньєрку зі столу в холі та причепила її мені на піджак. Це була проста біла троянда із паростком жасмину. — І будь ласка, хоч на мить перестаньте за мене хвилюватися. Мені ніяково. Я можу й сама дати собі раду.
Мейкона ці слова не переконали:
— В будь-якому разі, я б не хотів, аби хтось постраждав.
Я не розумів, про кого йшлося — про відьом зі школи Джексона чи про могутню темну чародійку Сарафину. Та, з огляду на події останніх місяців, поставився до цієї фрази серйозно.
— І щоб Ліна прийшла не пізніше полуночі.
— Це якийсь особливо чарівний час?
— Ні, це її комендантська година.
Я ледь стримав сміх.
Дорогою до школи Ліна помітно хвилювалася. Вона напружено сиділа на передньому сидінні й без упину налаштовувала радіо, осмикувала сукню й розправляла пасок безпеки.
— Розслабся.
— Правда ж, це дурниця, що ми вирішили туди їхати? — запитала вона, з нетерпінням чекаючи відповіді.
— Що ти маєш на увазі?
— Усі ж ненавидять мене, — опустила вона очі.
— Тобто усі ненавидять нас.
— Гаразд, нас.
— Ми не зобов’язані туди йти.
— Ні, я хочу. В тому-то й річ… — вона декілька разів покрутила на зап’ястку бутоньєрку. — Минулого року ми з Ридлі збиралися піти разом, але…
Навіть подумки я не хотів чути, що вона скаже далі.
— Все встигло змінитися. Ридлі виповнилося шістнадцять, і я була змушена залишити школу.
— Цього року все не так. Це просто бал. І все на своїх місцях. Вона насупилась і закрила люстерко.
«Поки що».
Коли ми увійшли до спортзалу, навіть я здивувався, як ретельно шкільна рада попрацювала над ним у вихідні. Школа Джексона вирішила втілити «Сон зимової ночі». Скрізь зі стелі звисали паперові сніжинки — деякі просто білі, деякі з фольгою, блискітками чи іншим мерехтливим матеріалом; по кутках спортзалу пінився штучний мильний сніг, а колони огинали білі миготливі гірлянди.
— Вітаю, Ітане. Ліно, ти неперевершена, — тренерка Крос простягнула нам по склянці гатлінівського персикового пуншу. На ній була чорна сукня, що відкривала трішки забагато струнких ніг — напевно, спеціально для Лінка.
Подивившись на Ліну, я пригадав срібні сніжинки з її дому — їх не потрібно було підвішувати на жилку, і вони блищали без фольги. Однак навіть тут Лінині очі сяяли, і вона міцно тримала мене за руку, немов дитина, яка уперше святкує день народження в колі гостей. Я ніколи не вірив Лінку, що шкільні бали можуть так сильно впливати на дівчат, але тепер переконався, що й не тільки на простих смертних.
— Тут чудово.
Насправді до
Раптом я не повірив своїм вухам — знайомий голос!
— Ану всі танцювати!
«Ітане, поглянь…»
Я обернувся — і мало не вдавився пуншем. У блискучому сріблястому й ідеально гладенькому смокінгу мені посміхався Лінк. Під смокінг він одягнув чорну футболку, яка спереду імітувала урочисту білу сорочку, а на ногах чорніли високі черевики. Він був схожий на чарльстонського вуличного артиста.
— Агов, Сірничку, агов, сестричко! — почулося раптом. Цей голос я не міг не впізнати навіть серед галасу юрби, танцюючих пар, ритмів діджея і гупання басів. Мені знов запахло медом, цукром, солодкою патокою і вишневою карамеллю. Уперше в житті я зрозумів, що означає вираз «солодка до нудоти».
Ліна ще міцніше стисла мою долоню. Разом з Лінком ішла Ридлі у чи не найвідвертішому за всю історію школи сріблястому вбранні. Ми не вірили своїм очам, і, чесно кажучи, я не знав, куди й подіти очі — переді мною постійно виблискували ноги Ридлі, вигини її тіла і біляве волосся. Я відчував, що у спортзалі стає гаряче від самих лише поглядів. Зважаючи на те, скільки хлопців перестали танцювати зі своїми вичепуреними Барбі, я розумів, що «киплю» не один. У світі, де усі бальні сукні купуються лише в двох крамницях, Ридлі перевершила всіх «маленьких міс» разом узятих. На її тлі тренерка Крос була схожа на черницю. Іншими словами, Лінк вляпався — далі нема куди.
Ліна перевела засмучений погляд з мене на сестру:
— Ридлі, навіщо ти прийшла?
— Сестричко, ну нарешті ж потанцюємо? Хіба ти не шаленієш? Хіба не фанатієш?
Я помітив, як у Ліни під впливом неіснуючого вітру почало скручуватися волосся. Вона змигнула — і половина гірлянд із білими вогниками погасла. Я мав швидко діяти, тож ухопив Лінка за руку й потягнув його до столика з пуншем.
— Навіщо вона тобі здалася?
— Чувак, ти теж у шоці? Та вона ж найкрутіша чикса на весь Гатлін! Без образ, але ж однозначно — топ-чикса за будь-якою шкалою. Я саме зайшов до краднички купити цукерок, а тут вона. І вже навіть у сукні!
— А ти не думаєш, що це… дивно?
— А чи мені не байдуже!
— А що як вона психічка?
— A-а, боїшся, що вона надумає мене прив’язати чи… — Лінк самовдоволено посміхнувся, уявляючи цю картину.
— Я не жартую.
— Ти завжди жартуєш. Та в чому річ? Ти часом не заздриш? Ну звісно, ти ж якось сам хутко скочив до неї в авто! Тільки не кажи, що ти думав з нею замутити чи…
— Певна річ, ні. Вона — Лінина двоюрідна сестра.
— Та хай би хто, я просто знаю, що сьогодні зависаю на балу з найгарячішою штучкою на всі три райони. Ну от скажи, яка вірогідність, що на наше місто впаде метеорит? А жодної. Так і вона — або сьогодні, або ніколи. І трохи охолонь, гаразд? Не надумай усе мені зіпсувати.
Я зрозумів, що на нього вже подіяли чари, а знаючи Лінка, не сумнівався, що отрути знадобилось мінімум. Він зовсім не чув моїх слів. І все ж він був моїм другом: