Ками Гарсия – Чарівні створіння (страница 65)

— Тебе? — не стримала Ліна сміху. — Ти ж начебто беріг себе для тренерки Крос?

— Так і буде, і цього разу вона западе на мене.

— Лінк цілий вечір сипле жартами, щоб — ну раптом Меггі проходитиме повз — вона хоч один з них почула.

— Вона вважає, що я прикольний.

— На вигляд.

— Це мій рік, я відчуваю. Мені дадуть титул короля, і тренерка Крос нарешті побачить мене на сцені поряд із Саванною Сноу.

— І що з того? Ніяк не збагну, — Ліна заходилася обчищати червоний апельсин.

— Ну як же, вона буде вражена тим, який я гарний і звабливий, і який у мене хист до музики, особливо якщо ти напишеш мені пісню. Тоді вона здасться, протанцює із мною весь вечір, а потім, після закінчення школи, поїде за мною в Нью-Йорк, як вірна фанатка.

— Це що буде, особливий випускний? Для особливого хлопця?

Апельсинова шкірка скручувалася в довгу спіраль.

— Чувак, твоя дівчина вважає мене особливим, — запишався Лінк, не втримавши картоплю в роті.

Ліна глянула на мене. Твоя дівчина. Ми обоє почули це слово.

«То я твоя дівчина?»

«Ти хочеш нею бути?»

«Ти мене запитуєш?»

Я не вперше замислився над цим, та й Ліна останнім часом не заперечувала цього статусу. Як подумати про все, що ми встигли пережити, інших варіантів не залишалося. Тому я не міг пояснити, чому досі цього не казав, не знав, чому й зараз не наважувався у цьому зізнатися. Напевне, озвучене ставало реальнішим.

«Гадаю, так».

«Якось ти невпевнено кажеш».

Я узяв її під столом за другу руку і зустрівся поглядом з її смарагдовими очима.

«Впевнено, А.».

«Тоді схоже на те, що я твоя дівчина».

А радіо під назвою «Лінк» досі не вимикалось:

— Ти зрозумієш, який я особливий, коли тренерка Крос висітиме в мене на шиї весь вечір, — Лінк підвівся і прихопив свою тацю.

— Тільки не розраховуй, що моя дівчина теж прибереже для тебе танок, — я прихопив свою.

В Ліниних очах промайнув вогник. Я не помилився — вона не просто чекала на запрошення, вона дійсно хотіла піти. Тієї миті мені було байдуже, чи багато пунктів у її «Обов’язковому переліку старшокласниці». Мені захотілося, щоб вона виконала всі.

— То ви йдете?

Я витримав паузу і стиснув її руку:

— Гадаю, так.

Цього разу вона всміхнулася по-справжньому.

— До речі, Лінку, як щодо двох танців? Мій хлопець буде не проти. Він ніколи не вказуватиме мені, з ким танцювати, а з ким — ні.

Оце так справи!

Лінк простягнув мені кулак, і я стукнув по ньому своїм.

— Ага, непогано.

Задзвенів дзвоник, обід закінчився. Ось так: цього року я йшов на шкільний бал не просто з партнеркою по танцях, а зі своєю дівчиною. І не просто дівчиною. Цього разу я мало не зробив їй зізнання на літеру «А». Просто посеред їдальні, в присутності Лінка.

Ну, тобто я мало не зізнався, що в їдальні було людно.

13. XII

Танення

— Не розумію, чому вона не змогла сюди прийти. Я думала, що побачу причепурену Мельхіседекову племінницю простісінько тут, на порозі нашого будинку, — примовляла Амма, зав’язуючи мені метелика. Через невисокий зріст їй доводилося підійматися на три сходинки вище, інакше до мого коміра було не дістати. У дитинстві з таким самим гордовитим виглядом, як зараз, вона зав’язувала мені краватку і причісувала волосся, збираючи в неділю до церкви.

— Вибач, на фотосесію немає часу. Я заїду по неї додому. Адже ти пам’ятаєш — хлопець має заїхати по дівчину.

Враховуючи те, що я їхав по Ліну на тарабайці, урочистість моменту дещо псувалася. Лінка мав підкинути Шон: хлопці з команди й досі тримали для Лінка місце за їхнім новим столиком у їдальні — навіть попри те, що він переважну більшість часу проводив з нами.

Амма осмикнула на мені метелика і приснула зі сміху. Не знаю, що її розсмішило, але я, навпаки, роздратувався.

— Дуже туго. Він мене зараз задушить, — сердився я, марно намагаючись запхати палець між шиєю і коміром узятого напрокат смокінга.

— Справа не в краватці, а у твоїх нервах. Усе буде гаразд, — Амма окинула мене схвальним поглядом, нагадавши мені маму. Якби мама була тут, то подивилася б так само. — Так, а які в тебе квіти?

Я обернувся до маленької коробки з «Райських садів»: одна червона троянда і заячий холодок. Як на мене — повний жах, але кращого у єдиній на все місто квітярні було не дістати.

— Гм, жалюгідненько, — зауважила Амма, і не встигнув я оком змигнути, як квіти полетіли у кошик до сміття біля сходів. Амма ж розвернулася на сто вісімдесят градусів і зникла на кухні.

— Навіщо ти це зробила?

Вона відчинила холодильник і дістала з нього маленьку бутоньєрку з південного жасмину й дикого розмарину, перев’язану світлою сріблястою стрічкою. Білий і сріблястий — це ж кольори зимового балу! Неймовірно…

Хоча Амма була не в захваті від наших з Ліною стосунків, вона все одно доклала зусиль. Для мене. Мама зробила б так само, і сьогодні, вперше з дня її смерті, я зрозумів, як сильно покладався на Амму, як довіряв їй завжди. Вона єдина, хто тримав мене на плаву. Якби не Амма, я б уже давно міг піти на те саме дно, що й батько.

— Все має значення. Дикому — дике, а свійському — свійське.

Я підніс бутоньєрку до світла кухонної лампи, акуратно перебрав пальцями довгу стрічку і раптом… намацав під нею маленьку кісточку.

— Аммо!

— А що, — знизала вона плечима, — така крихітна кісточка з кладовища тобі заважатиме? Та ще й після того, як ти виріс у цьому будинку і бачив усе, що траплялося останнім часом! Де твій здоровий глузд? Невеличкий захист іще нікому не ставав на заваді, навіть тобі, Ітане Вейт.

Я зітхнув і повернув бутоньєрку до коробки:

— Так, Аммо, я теж тебе люблю.

Вона щосили стисла мене в обіймах, і я вибіг надвір. Уже стемніло.

— Дивись там, обережно, чув? Щоб усього було в міру.

Я усміхнувся їй, не зовсім розуміючи, що вона мала на увазі:

— Слухаюсь, мем.

Коли я від’їздив, у батьковому кабінеті горіло світло. Цікаво, а батько взагалі пам’ятає, що сьогодні бал?

Ліна відчинила двері — і я завмер на місці, навіть не торкнувшись її руки. А погодьтеся, це таки про щось говорило. Я знав, що вона відрізнятиметься від решти дівчат, адже усі вони скуповували сукні лише в двох найближчих крамницях — місцевій «Маленькій міс» і в «Південній красуні» за два міста звідси.

«Маленька міс» була осередком гламуру. Дівчата виходили з неї у блискучих русалчиних декольте, вузеньких спідницях, обсипані пастками і стеклярусом — словом, в усьому, що Амма не воліла бачити на моїй дівчині. Вона б мене й на недільний пікнік з такою не пустила, не те що на зимовий бал. У «Маленькій міс» зазвичай скуповувалися місцеві модниці чи їхні дочки, як-от Ідей, чия мама була першою «Міс Південна Кароліна», а ще частіше ті, чиї мами хотіли, щоб їхні доньки теж стали «Міс штату». За кілька років цих «модниць» нерідко можна було побачити на шкільному випускному вже з власними дітьми.

У весільному бутику «Південна красуня» продавалися сукні у стилі Скарлет О'Гари — пишні й розлогі, як дзвоники на коров’ячий шиї. До цієї крамниці ходили дочки членів ДАР і Клубу жіночої допомоги, усілякі там Емілі Ашер і Саванни Сноу. Їх можна було запрошувати куди завгодно, якщо, звісно, під силу було стерпіти їх самих, їхнє вбрання і те відчуття, що танцюєш із нареченою на її ж весіллі.

В будь-якому разі, все обов’язково мало сяяти, мерехтіти різнобарв’ям і металевими блискітками, а ще — мати певний відтінок оранжевого, який тут називали «гатлінівський персиковий». Напевне, деінде його тримали б хіба що як запасний варіант для суконь весільних дружок, проте у нас він перетворився на справжній символ міста.

До хлопців висували менш суворі вимоги, але від того не меншало проблем. Наше вбрання повинно було за кольором пасувати до одягу супутниці, а це означало, що нам теж інколи доводилося терпіти огидний «персиковий». Цього року всі хлопці з команди вирішили одягнути сріблясті метелики і паски, що позбавило їх необхідності принижуватись у рожевих, фіолетових чи персикових краватках.

Я був певен: Ліна ніколи не знала, що таке «гатлінівський персиковий». Коли я поглянув на неї, в колінах з’явився знайомий дрож — вона була приголомшливо гарна.

«Круто».