Ками Гарсия – Чарівні створіння (страница 68)

Ридлі приспустила чорні окуляри, і її очі спалахнули знайомим вогнем — здалося, що він навіть почав обпікати. У її руці з’явився льодяник, і у повітрі знову розлився солодкий липкий дурман.

«Не треба, Ридлі».

«Справа не в тобі, сестричко, — все набагато складніше. Пора привести це товстопике місто до тями».

Подумки я чув голос Ридлі так само чітко, як і Лінин. Я похитав головою.

«Ридлі, облиш, ти тільки все зіпсуєш».

«Розплющ очі — куди вже гірше. Чи вони на це здатні?»

Вона поплескала Ліну по плечу.

«Дивись і вчися».

Ридлі не зводила очей з королівського почту і не виймала з рота льодяника. Я щиро сподівався, що у напівтемряві ніхто не міг розгледіти її страхітливих котячих очей.

«Ні! Вони ж усе повісять на мене! Ридлі, облиш».

«Гат-блін слід провчити, і зробити це маю я».

Ридлі впевнено рушила до сцени, викарбовуючи кроки цокотливими лискучими підборами.

— Агов, крихітко, ти куди? — поквапився за нею Лінк.

У цю мить сходами до своєї блискучої сріблястої пластмасової корони підіймалася Шарлотта, вбрана в пухкі шари мерехтливої лавандової тафти, зшитої у сукню, на два розміри на неї малу. Певно, цього року Шарлотта знову посіла четверте місце після крижаної фрейліни Іден. І от, коли вона долала останню сходинку, її величезне лавандове творіння з ефектом стрункості зачепилося за край колони і ззаду відпоролося по ненадійно простроченому шву. Ще кілька секунд Шарлотта не розуміла, в чому річ, а тим часом півшколи побачило її суперзвабливі рожеві панталони завбільшки з Техас. Шарлотта заверещала, як навіжена, мовби промовляючи: «Невже тепер усі знають, яка я насправді товста?»

Ридлі зловтішалася.

«От лишенько!»

«Ридлі, припини!»

«Я лише починаю!»

Шарлотта не замовкала, а Емілі, Іден і Саванна намагалися заховати її за своїми підлітковими весільним сукнями. У колонках зарипіла музика і раптом змінилася на запис «Роллінг стоунз».

«Співчуваючи дияволу» — цілком у дусі Ридлі. Вона вирішила гучно про себе заявити.

Пари на танцмайданчику сприйняли нову пісню за прикол навіженого тридцятип’ятирічного діджея Дикі Вікса і його спробу прославитися на шкільних вечірках. Але прикол якраз стосувався їх. Забудьте про коротке замикання гірлянд — за мить усі лампочки над сценою і залою почали лускати одна по одній, створюючи ефект небезпечного доміно.

Ридлі потягнула Лінка танцювати; він крутив її навколо себе, в той час як решта школи Джексона з вереском вибігала геть. Я був певен, що вони сприйняли вибухи ламп за якийсь страшний недогляд єдиного в Гатліні електрика Реда Світа, якого завтра ж і звинуватять у цьому збої. Ридлі корчилася від сміху, закидаючи голову і звиваючись навколо Лінка у подобі срібної сукні.

«Ітане, ми маємо щось зробити!»

«Що?»

Було запізно. Ліна вибігла геть, а я — за нею. Не встигли ми дістатися дверей, як по всій стелі увімкнулися розбризкувані, й у спортзал полилася вода. Звукове обладнання почало коротити і диміти, як електричні стільці, що дочекалися страти. На підлогу білими плескачами падали сніжинки, а мильні клапті снігу збивались у піну. Спортзал охопив хаос.

Усі верещали, дівчата купчилися біля виходу в промоклих тафтових платтях, умиваючись патьоками туші й засобів для волосся. У цьому безладі і «маленька міс», і «південна красуня» мали одне обличчя — усі вони скидалися на мокрих щурів тілесного кольору.

Діставшись дверей, я почув страшенний гуркіт, а коли обернувся, то побачив, як на сцену обвалилася декорація — величезна мерехтлива сніжинка. Емілі тікала зі свого трону слизькими сходами і махала решті, намагаючись утримати рівновагу. Однак її ноги роз’їхались, і вона гепнулася на купу сріблясто-персикової тафти. Повз неї пробігла тренерка Крос.

Мені не шкода було Емілі — натомість я співчував людям, яких звинуватять у всьому цьому балагані: учнівську раду — за ненадійно встановлену декорацію, Дикі Вікса — за те, що підкреслив конфуз товстенької Шарлотти, а Реда Світа — за його непрофесійну й потенційно небезпечну систему живлення у шкільному спортзалі.

«До зустрічі, сестричко. Сьогодні було ще крутіше, ніж на балу».

Я підштовхнув Ліну до виходу:

— Нумо, вперед!

Вона була настільки холодною, що я ледь міг її торкнутись. Коли ми добігли до машини, Мовчун Редлі вже мчав за нами слідом.

Мейкону не варто було хвилюватися через комендантську годину.

Ми вирушали додому о пів на десяту.

Мейкон чи то гнівався, чи то просто хвилювався. Я не міг сказати напевне, бо щоразу, як він дивився на мене, я відводив очі. Навіть Мовчун не підводив погляду, лежачи біля Ліниних ніг і шорхаючи хвостом об підлогу.

Будинок Рейвенвуда вже зовсім не запрошував до танцю — після цих подій Мейкон навряд чи пустив би в свою оселю бодай одну срібну сніжинку. Тепер усе було чорним. Абсолютно все: підлога, меблі, фіранки, стеля. Лише вогонь у коминку блимав розміреним вогником, освітлюючи кабінет навколо. Можливо, будинок міг віддзеркалювати настрій — у такому разі, Мейкону було не до жартів.

— Кухня! — і в його руках опинилася чорна чашка какао. Він передав її Ліні, яка сиділа навпроти вогнища, закутавшись у цупкий вовняний плед. Вона охопила чашку обома руками, тягнучись до тепла так само, як і її мокре, заправлене за вуха волосся. Мейкон походжав перед нею вперед-назад.

— Ліно, ти мала піти зі школи тієї ж миті, як її побачила.

— Мені саме не було коли — я борсалася у купі мила на очах задоволеної юрби.

— Більше борсатись не доведеться — ти сидітимеш удома аж до свого шістнадцятиліття. Так буде краще.

— Думаю, тут не головне, чи буде так краще для мене, — Ліна й досі трусилася, але навряд чи від холоду.

Тепер Мейкон витріщився на мене. Його очі були темні, холодні та злі, і я зрозумів, що він відчуває насправді.

— Ти мав забрати її звідти.

— Сер, я не знав, що робити. Я й здогадатися не міг, що Ридлі захоче зруйнувати спортзал. А Ліна ще ніколи не ходила на танці.

Вимовлені мною слова прозвучали доволі незграбно.

Мейкон знову зиркнув на мене, бовтаючи у склянці віскі.

— Цікаво, що ти взагалі не станцювала жодного танцю. Жодного!

— Звідки ти це знаєш? — запитала Ліна, відставляючи чашку. Мейкон знову почав ходити кабінетом.

— Неважливо.

— Для мене — важливо.

Він знизав плечима:

— Це все Мовчун. Він, як би це сказати, мої очі.

— Що?

— Він бачить те, що бачу я, я бачу те, що бачить він. Він же чародійський собака, ти знаєш.

— Дядьку Мейконе, ти за мною стежив!

— Ні, не спеціально за тобою. Ну як, ти гадаєш, я можу залишатися в амплуа місцевого відлюдька? Без найкращого друга людини мені б нічого не вдалося. А так — Мовчун усе бачить, і все бачу я.

Я глянув на Мовчуна — у нього й справді були людські очі. І як я раніше не второпав? Його очима на мене дивився сам Рейвенвуд.

А ще він щось жував, перекидаючи у роті незрозумілу грудку. Я нахилився до нього і помітив на його зубах зім’ятий, заслинений полароїдний знімок. Він приніс його за нами зі школи.

Світлина з балу, де ми разом з Ліною стоїмо посеред купи штучного снігу. Емілі помилялася — такі, як Ліна, проявлялися на фото, однак трішки розпливчасто, прозоро, начебто нижче талії Лінине тіло вже розчинялося і перетворювалося на видіння. Нібито вона справді почала танути ще до того, як на неї упав сніг.

Я поплескав Мовчуна по голові й поклав фото до кишені. Ліні непотрібно було його бачити, тим більше зараз — за два місяці до її свята. І без фото було зрозуміло, що час спливає, як вода.

16. XII

Янголи-охоронці

Я заїхав по Ліну, а вона вже чекала мене на ґанку. Я наполіг на тому, щоб сісти за кермо, адже Лінк хотів поїхати з нами і водночас не волів бути поміченим у катафалку. Я ж не міг відпускати Ліну саму. Я взагалі не хотів її відпускати, але про це не могло бути й мови — вона налаштувалася на бій. Сьогодні Ліна одягла чорний гольф, чорні джинси і чорний жилет з обшитим хутром каптуром. Вона знала, що на неї чекатиме лінія вогню, і була до цього готова.

Минуло лише три дні після балу, але ДАР уже встигли використати їх на повну. Чергові збори дисциплінарного комітету школи Джексона мало чим відрізнялися від суду над відьмами, і для того, щоб це зрозуміти, непотрібно було мати надзвичайний дар. Емілі кульгала з шиною на нозі, а події шкільного балу стали головною новиною міста. Нарешті місіс Лінкольн мала всю необхідну підтримку. На перший план вийшли свідки, і якщо перекрутити все, ними сказане, побачене, пригадане і почуте, то мозок міг би напружити свої потаємні звивини і вичавити логічний умовивід: у всьому винна Ліна Дюкейн.

Бо до того, як вона приїхала до міста, все в усіх було добре.

Лінк вискочив з авто і відчинив Ліні двері. Він так переймався через те, що сталося, аж ніяковів і блід.