Ками Гарсия – Чарівні створіння (страница 47)
Усі в кімнаті ще міцніше стисли руки, щоб, вочевидь, додати сили колу, але й це не допомогло. Ліна мовчки кричала від жаху, і це видовище було гіршим за сни. Бо воно було справжнім. І якщо ніхто не міг цього зупинити, це мав зробити я. Я побіг до Ліни, пролізши попід руками Ларкіна й Ріс.
— Ітане, ні!!!
Щойно я опинився в колі, як почув усе знову. Виття. Жахливе, химерне, схоже на стогін вітру. А може, це голос? Я не знав напевне. Хоча я стояв за кілька кроків од столу, мені здавалося, що нас розділяє прірва. Щось відштовхувало мене від Ліни, щось могутніше за все, що я відчував раніше. Навіть дужче за Ридлі, яка холодом витягувала з мене життя. Я зібрав усі сили, щоб подолати цю стіну.
«Ліно, тримайся! Я йду!»
Я наліг усім тілом — так само, як робив уві сні. Темна безодня неба почала закручуватись у вир.
Тоді я заплющив очі й рвонув уперед. Наші пальці встигли торкнулись.
І я почув її голос.
«Ітане, я…»
Повітря всередині кола крутило навколо нас шалений коловорот, здіймаючись вирвою в небо, якщо це взагалі можна було назвати небом. Радше в чорноту. Зненацька шалена хвиля вітру відкинула від столу дядька Мейкона, тітку Дел, усіх, хто стояв у колі, і припечатала їх до стін. Тієї ж миті вихор із розірваного кола втягнуло у тьму.
Усе закінчилося. Замок перетворився на звичайну мансарду зі звичайним вікном, що гойдалося під навислим дахом. Нерухома Ліна лежала на підлозі з розпатланими косами — непритомна, але жива.
Мейкон підвівся з підлоги, не зводячи з мене здивованих очей. Потім підійшов до вікна й зачинив його.
Тітка Дел дивилася на мене, не стримуючи сліз:
— Якби я не бачила цього на власні очі…
Я став біля Ліни навколішки. Вона не могла поворухнутися, не могла говорити. Але вона була жива. Я відчував, як у її зап’ястку ледве-ледве б’ється пульс. Я прихилився до неї, щоб зовсім не позбутися сил.
Лінині родичі повільно підходили до нас, утворюючи темне коло над моєю головою.
— Я казав тобі — у хлопця є сила.
— Це неможливо. Він смертний. Він не такий, як ми!
— Але як смертний зміг розірвати коло
— Я не знаю, але цьому має бути пояснення, — Дел підняла одну руку над головою. —
— Звісно, дісталася. Ми не зможемо відвадити її від Ліни.
— Сили Сарафини зростають день у день. Ріс дедалі частіше бачить її в Ліниних очах, — тремтливим голосом промовляла Дел.
— Атакувати нас тут, такої ночі… Вона просто хотіла нам дещо нагадати.
— Що, Мейконе?
— На що вона здатна.
Я відчув руку на своїй скроні. Вона погладжувала мене, рухаючись від скроні до чола, і хоч як я намагався слухати розмову, рука навіювала на мене сон. Я страшенно хотів залізти під ковдру і заснути.
— Або на що не здатна.
Я звів очі. Арелія гладила мене по голові, як маленьку поранену пташку, але насправді шукала в мені інформацію, мою суть — те, ким я був насправді. Вона перебирала мої думки, як речі у пошуку ґудзика чи шкарпетки.
— Вона припустилася помилки. Серйозної помилки. А ми дізналися те, що нам було потрібно, — сказала Арелія.
— То ти згодна з Мейконом? У хлопця є сила? — ще тривожніше запитала Дел.
— Твоя правда, Дельфіно. Має бути інше пояснення. Він смертний, а ми знаємо, що в смертних немає власної сили, — карбував слова Мейкон, намагаючись переконати себе не менше за решту.
Але я вже почав сумніватися в цьому. Те саме Мейкон сказав Аммі — що в мене є якась сила. Але це була якась нісенітниця. Я точно знав, що не такий, як вони. Я не чародій.
Арелія подивилася на Мейкона.
— Ти можеш заговорювати будинок, скільки заманеться. Але я твоя мати, і я тобі кажу, що збери ти тут хоч усіх Дюкейнів і Рейвенвудів, створи хоч коло завбільшки з усе це Богом забуте місто, наклади на нього які завгодно чари
— Це так здається, — роздратовано казав Мейкон, але стримувався в присутності матері. Мені було байдуже — я й так не відчував свого тіла. Навіть не підіймав голови.
Арелія шепотіла щось мені на вухо. Схоже, що вона знову говорила латиною, але цього разу я почув інші слова.
1. XI
Напис на стіні
Вранці я й збагнути не міг, де я. А потім побачив списані стіни, старе залізне ліжко, вікна та дзеркала, чорні від Ліниного маркера, і все стало ясно.
Я підвівся й потер пом’яту щоку, а потім побачив, що Ліна ще спить: збоку ліжка виднілась її нога. Я змусив себе підвестися, розгинаючи спину, затерплу від спання на підлозі, і спробував здогадатися, хто чи що знесло нас із горища до спальні.
Зненацька ввімкнувся мій телефон і загорлав щоденний будильник, завдяки якому Амма кликала мене снідати лише тричі. От тільки сьогодні він чомусь грав не «Богемську рапсодію», а загадкову пісню. Сонна Ліна перелякано сіла у ліжку.
— Що від…
— Тихо. Слухай.
Пісня змінилася.
— Вимкни це! — вона схопила телефон і натиснула на кнопку, але пісня й далі грала.
— Мабуть, це про тебе. Що таке — «заклясти часоплин»?
— Послухай, я вчора мало не вмерла. Мені набридло бути осередком неприємностей, набридло, що зі мною постійно кояться такі речі. А може, ця дурнувата пісня в телефоні про тебе? Чому ні? Врешті-решт, із нас двох шістнадцять саме тобі! — Ліна розсерджено піднесла руку вгору й розтулила долоню. Потім стисла її в кулак і гримнула по підлозі так, ніби хотіла розтовкти павука.
Музика припинилася — сьогодні з Ліною краще не жартувати. Чесно кажучи, в мене б язик не повернувся їй дорікнути — вона була бліда, змучена і тремтіла. Мабуть, вона почувалася ще гірше за Лінка, коли той вдудлив у Саванни пляшку м’ятного шнапсу з маминого бару. Повихвалявся він так перед Саванною напередодні зимових канікул аж три роки тому, але його й досі вернуло від м’ятного смаку.
Скуйовджене Лінине волосся стирчало в усі боки, а очі припухли від сліз. То от які дівчата зранку! Я ще ніколи не бачив жодну з них так близько. А тому дивився. А ще намагався не думати про те, яке пекло влаштує мені Амма, коли я повернуся додому.
Залізши на ліжко, я всадовив Ліну до себе на коліна, перебираючи локони її неслухняних кіс:
— З тобою точно все добре?
Вона заплющила очі й зарилася обличчям у мою олімпійку. Від мене, певно, смерділо, як від дикого собаки, але…
— Начебто так.
— Ти кричала весь час, поки я до тебе їхав.
— Хто б знав, що келтинг урятує мені життя!
Як завжди, я щось проґавив.
— Що таке келтинг?
— Спосіб, яким ми з тобою спілкуємося на відстані. Деякі з чародіїв це вміють, деякі — ні. Ми з Ридлі вміли так спілкуватися, та згодом…
— Ти начебто казала, що з тобою раніше такого не траплялося?