Ками Гарсия – Чарівні створіння (страница 46)
І все-таки щось тут було не так. Я знав місіс Лінкольн усе своє життя. Вона завжди була ще та дама — домагалася заборони на розміщення книжок у бібліотеці, звільняла учителів зі школи, обливала людей брудом посеред білого дня. Та останнім часом вона змінилася. Хрестовий похід проти Ліни був якимсь особливим, і хоч місіс Лінкольн завжди мала тверді переконання, ця помста була якась суто особиста.
— Мем?
Вона почала нервувати.
— Я спекла для тебе печиво. Гадала, що ти запросиш мене в дім і ми зможемо поговорити. Я ж не з тобою борюся, Ітане, ти не винен, що це дівчисько обплітає тебе своїми відьмацькими чарами. Ти маєш бути на вечірці з друзями, з тими, хто живе з тобою одним життям.
Вона знову простягла мені печиво — пласкі кружальця у липкій шоколадній помадці, що на будь-якому церковному розпродажу випічки пішли б «на ура». Я в буквальному сенсі на них виріс.
— Ітане?
— Мем.
— Я можу ввійти?
Я не поворухнувся і лише міцніше стис ігрову приставку. Втупився в печиво й раптом відчув, що зовсім не голодний. Я не хотів від цієї жінки бодай і крихти хліба, бодай порожньої тарілки — мій дім, наче оселя Рейвенвуда, почав думати разом зі мною і геть-чисто відмовився пускати її на поріг.
— Ні, мем.
— Тобто, Ітане?
— Ні, мем.
Вона прищулила очі й пхнула мені тарілку, нібито збираючись будь-що увірватися в мій дім. Однак тарілка зненацька відскочила, як від невидимої стіни, перевернулася у повітрі й, немов у вповільненій зйомці, полетіла на землю, розсипаючись на килимку з написом «Щасливого Дня всіх святих». Коли Амма вранці побачить мільйон керамічних та шоколадних друзок, в неї буде удар.
Місіс Лінкольн обережно позадкувала вниз по сходах і зникла у темряві старого «піску пустелі».
«Ітане!»
Її голос вихопив мене зі сну. Напевно, я задрімав. Марафон фільмів жахів скінчився, і телевізор шипів на всю кімнату сірим екраном.
«Дядьку Мейконе! Ітане! Допоможіть!»
Це була Ліна. Вона кричала звідкись повним жаху голосом, а мою голову на мить стис такий біль, що я забув, на якому я світі.
«Хто-небудь, допоможіть!»
Розчахнуті вхідні двері гойдалися від вітру й гримали об стіну. Лінин голос рикошетом відбивався від них, як рушничні кулі.
«Ти казав, що я тут у безпеці!»
Рейвенвуд.
Схопивши ключі від старого «вольво», я побіг надвір.
Не пам’ятаю, як я дістався Рейвенвуду, але точно знаю, що кілька разів мало не з’їхав у кювет. Я майже нічого не бачив. Ліна так мучилася, а я так гостро відчував її біль, що заледве не впадав у нестяму.
А крик!
Він не припинявся ні на мить з тієї самої хвилини, як я прокинувся, і до моменту, коли я натиснув на півмісяць над дверима маєтку.
Двері відчинилися; Рейвенвуд знову змінився. Сьогодні він був схожий на стародавній замок зі свічками у важких канделябрах, що кидали дивні тіні на гостей у чорному — набагато численніших, ніж на Збори.
«Ітане! Швидше! Я більше не можу…»
— Ліно! — загукав я. — Мейконе! Де вона?!
Ніхто й вухом не повів, а я марно намагався знайти серед гостей бодай одне знайоме обличчя. Люди перепливали з кімнати в кімнату, як привиди, заповнювали собою всю вітальню й точно не були схожі на місцевих. Принаймні на тих, хто жив у Гатліні останні сто років. Я бачив чоловіків у темних кілтах і грубому гельському одязі, жінок у корсетах, і всі, всі без винятку були одягнені в чорне й пропливали в тіні.
Я пробрався крізь юрбу до кімнати, схожу на бальну залу. Я ніде не бачив ні тітки Дел, ні Ріс, ні навіть маленької Раян. У кутках зали свічі спалахували вогнями, а дивний напівпрозорий оркестр грав сам по собі, то з’являючись, то зникаючи з очей. Примарні пари кружляли й ковзали по тепер уже кам’яній підлозі й навіть не помічали, що поряд є я.
Музика точно була чарівною, вона заворожувала. Переважно грали струнні — я чув скрипку, альт, віолончель. А ще бачив, як між парами тягнеться якась невидима нитка, малюнок танцю, сітка продуманих рухів. Вони всі нібито були частиною схеми, а я — ні.
«Ітане…»
Я мусив її знайти.
Я знову відчув біль, і її голос став тихішим. Спіткнувшись, я ухопився за плече котрогось із гостей — всього лише торкнувся його, але Лінин біль умить перейшов крізь мене й передався йому. Він похитнувся й штовхнув сусідню пару.
— Мейконе! — загукав я щосили.
Нагорі сходів я побачив Мовчуна Редлі. Він нібито чекав на мене, його великі круглі людські очі не приховували страху.
— Мовчуне! Де вона?
Пес глянув на мене, і я побачив непроникний темно-сірий погляд Мейкона Рейвенвуда, чи принаймні я міг би заприсягтися, що це був він. Мовчун обернувся й кинувся геть, а я побіг за ним — чи, можливо, мені здавалося, що побіг, долаючи гвинтові кам’яні сходи замку. Пес чекав на мене на черговій площадці між сходами, а потім знову біг, аж доки не довів мене до темної кімнати в кінці коридору. Зважаючи на характер Мовчуна, це було майже запрошення.
Він загавкав, і дві стулки масивних дубових дверей відчинилися зі скрипом без зайвого втручання. Ми були так далеко від балу, що я не чув ані музики, ані розмов; ми ніби опинились у зовсім іншому просторі й часі. Навіть замок почав змінюватися: під ногами кришився камінь, стіни вкривалися мохом й холоднішали, а замість світильників на них запалали смолоскипи.
Я багато чого знав про старовину, адже ріс серед неї. Гатлін був старим містом. Однак тут усе здавалося іншим. Як і казала Ліна, Новий рік. Ніч поза часом.
Коли я зайшов до кімнати, то завмер від вигляду неба. Просто над головою у всіх присутніх зяяла вись, відкрита, як у зимовому саду, чорніша за всі небосхили, які я коли-небудь бачив, схожа на жахливу негоду, що розбурхалася посеред навдивовижу тихої кімнати.
Ліна лежала на великому кам’яному столі, скрутившись калачиком від болю. Вона змокла до нитки, на ній весь час проступав піт. Мейкон, Дел, Барклі, Ріс, Ларкін і навіть Раян та не відома мені жінка стояли навколо неї, узявшись за руки.
Вони дивилися уперед незрячими очима. І навіть не помітили, що я увійшов до кімнати, натомість я побачив, як у них у спільному шепоті ворушаться губи. Коли я наблизився до Мейкона, то зрозумів, що вони бурмочуть не англійською; роки, проведені з Маріан у бібліотеці, підказали, що це була латина.
Я чув лише їхній спів і тихе бурмотіння. Ліни я не чув узагалі — у голові була тиша. Її голос зник.
«Ліно! Відгукнися!»
Ані слова. Вона лежала на столі, тихо стогнала й звивалася, ніби намагаючись скинути власну шкіру. Вона так само пітніла й продовжувала стікати слізьми.
Дел порушила мовчання криком розпачу:
— Мейконе, зроби що-небудь! Це не працює!
— Я намагаюся, Дельфіно, — у його голосі з’явилось те, чого я ніколи не чув раніше. Це був страх.
— Я нічого не розумію. Ми ж усі разом заговорили будинок. Це єдине місце на землі, де вона мала би бути в безпеці, — з подивом поглядала на Мейкона тітка Дел.
— Ми помилялися. Немає більше для неї безпечного притулку, — мовила дуже гарна жінка з чорним кучерявим волоссям, ймовірно, однолітка моєї бабусі. На шиї у неї висіло кілька шарів намиста, а на пальцях були одягнені філігранні срібні каблучки. Вона мала ті ж екзотичні риси, що й Маріан, ніби, так само як і вона, була зовсім з інших країв.
— Тітко Ареліє, звідки вам знати? — різко озвалася Дел і повернулася до Ріс. — Ріс, що відбувається? Ти бодай що-небудь бачиш?
Ріс плакала з заплющеними очима.
— Нічого, мамо.
Тіло Ліни скулилося, і вона закричала — точніше розтулила рот у німому зойку, і це вже було понад мої сили.
— Зробіть же що-небудь! Допоможіть їй! — вигукнув я.
— Що тут робиш ти? Йди геть, тут небезпечно! — вперше відколи я зайшов до кімнати, мене помітив Ларкін, а з ним і решта.
— Зосередьтеся! — волав Мейкон. Його голос заглушав інші, аж доки не став гучнішим за всіх: