Ками Гарсия – Чарівні створіння (страница 48)
— Зі смертними — ні. Дядько Мейкон стверджує, що це справді рідкість.
«Мені це подобається».
Ліна легенько мене штурхнула:
— Це у нас по кельтській лінії. У такий спосіб чародії обмінювалися інформацією під час судів. У Штатах це називають «пошептом».
— Але я не чародій.
— Я знаю, тому це й дивно. Смертні такого не вміють.
Звісно, не вміють.
— А тобі не здається, що все це більш ніж дивно? Ми здатні спілкуватися на відстані, Ридлі прийшла у Рейвенвуд з моєю допомогою, та й навіть твій дядько каже, що я можу якимсь чином тебе захистити. Як це все взагалі можливо? Тобто, я ж не чародій. Так, мої батьки не схожі на пересічних гатлінівців, але ж
Ліна поклала голову мені на плече.
— Можливо, тобі не треба бути чародієм, щоб мати силу.
— Можливо, — заправив я пасмо їй за вухо, — мені варто лишень закохатись у чародійку.
Я сказав це легко й просто. Без тупих жартів, не змінюючи тему. Цього разу я навіть не засмутився, тому що говорив правду. Я закохався. Закохався від самого початку. І нехай вона про це знає, якщо досі сама не здогадується, адже вороття немає. Не для мене.
Вона подивилася на мене, й увесь світ навколо зник. Наче у ньому лишилися тільки ми, наче у ньому завжди були тільки ми, і для цього нам не потрібно було ніяких чарів. Я водночас відчував смуток і радість, поряд з Ліною я взагалі вдихав усі почуття світу.
«Про що ти думаєш?»
Вона усміхнулася.
«Думаю, ти сам здогадаєшся. Прочитай напис на стіні».
Щойно вона це мовила, як на світлій фарбі одне по одному почали з’являтися слова. Мало-помалу я прочитав напис:
Фраза написалася сама собою. Чорний напис був виведений таким самим круглим почерком, яким рясніли й інші стіни кімнати. Ліна зашарілася і затулила обличчя руками.
— Ніяково буде, якщо на стінах з’являтимуться усі мої думки.
— Ти це ненавмисно?
— Ні.
«А., усе нормально».
Я прибрав руки з її обличчя.
«Тому що я відчуваю до тебе те саме».
Ліна досі сиділа з заплющеними очима, і я нахилився, щоб її поцілувати. Поцілунок вийшов легким, як вітер, але, навіть ледь торкнувшись її губ, я відчув, як шалено калатає в мене серце.
Вона розплющила очі й усміхнулася.
— Хочу знати, що було далі. Як ти врятував мені життя?
— Я їхав до тебе — правда, не пам’ятаю як, — а потім не міг тебе знайти. У будинку було повно якихось дивних людей. Можна було подумати, що у них костюмований бал.
— Насправді ні.
— Я вже зрозумів.
— А потім ти знайшов мене? — вона лягла мені на коліна й з усмішкою на вустах зазирнула в очі. — Ти увірвався до кімнати на білому коні та врятував мене від вірної загибелі, здолавши темну чародійку!
— Знаєш, це було зовсім не смішно. Навіть страшнувато. Та й зі мною був не кінь, а пес.
— Останнє, що я пам’ятаю, це як дядько Мейкон казав про те, що заговорив будинок, — Ліна замислено накрутила на палець чорне пасмо.
— А що це за було за коло?
Я намагався приховати тривогу. Я не міг спокійно думати про те, як Амма ворожить на курячих кістках, а справжню курячу кров уявляти взагалі не хотілося. Принаймні я сподівався, що йшлося просто про курячу кров.
— Щось я крові не бачив.
— От дурко, кров не як рідина. Кров як родинні зв’язки, от що мається на увазі. Пам’ятаєш, я казала, що на свято збереться уся сім’я?
— А, точно, пробач.
— І що День усіх святих — наймогутніша ніч для чародіїв?
— То ось що ви робили у колі — чарували?
— Мейкон хотів посилити захист Рейвенвуда. Будинок завжди заговорений, але дядько проводить цей обряд кожного Дня всіх святих, поновлюючи захист на весь наступний рік.
— Але щось пішло не так.
— Напевно. Тому що всі стояли в колі, а тоді я почула, як дядько Мейкон розмовляє з тіткою Дел, а потім усі закричали і весь час говорили про якусь жінку, як її там…
— Сарафина. Я теж чув її ім’я.
— Сарафина? Ніколи не зустрічала такого імені.
— Схоже на те, що вона — темна чародійка. Всі були налякані, чи як би це сказати… Я такого стривоженого голосу у твого дядька ще ніколи не чув. Ти взагалі розумієш, у чому річ? Вона справді намагалася тебе вбити?
Направду я сумнівався, що хочу знати відповідь.
— Хтозна. Я майже нічого не пам’ятаю, хіба що голоси, які промовляли до мене здалеку. Але що вони казали, я не пам’ятаю теж.
Ліна змінила позу, ніяково припадаючи до моїх грудей. Я відчув, як її серце калатає поруч із моїм, ніби маленька пташка, що тріпоче крильми у зачиненій клітці. Ми були настільки близько, наскільки це взагалі можливо. І не дивилися одне одному у вічі. Цього ранку все мало відбутися саме так.
— Ітане, час минає швидко. Все марно. Хай що вчора трапилося, хай ким виявиться ця чародійка, хіба це не означає лише одне: вона прийшла по мене і за чотири місяці я стану темною?
— Ні.
— Ні?! Це все, що ти можеш сказати про найгіршу ніч у моєму житті, коли я мало не померла? — Ліна відхилилася від мене.
— Ну от подумай. Хіба ця Сарафина, чи як там її, полювала б на тебе, якби ти була темна? Ні. От як, наприклад, з Ридлі — у вас у родині ніхто не квапився запрошувати її в гості.
— Ага, крім тебе, — вона грайливо тицьнула мене в бік.
— Точно. Бо я не чародій, я простий смертний. Ти ж сама казала, що накажи вона мені стрибнути зі скелі — і я стрибну.
Ліна відкинула назад волосся.
— Ітане Вейт, мама хіба ніколи не питала тебе: коли усі стрибатимуть у прірву, ти що — стрибнеш теж?
Я обійняв її, і навіть спогади про вчорашню ніч не могли зіпсувати мого безтурботного щастя. А можливо, краще стало Ліні, і в результаті — краще й мені. Останнім часом між нами встановився такий тісний зв’язок, що ми почали обмінюватися почуттями.
Я хотів її поцілувати. Тут і зараз.
«Ти будеш світла».
І поцілував.