Ками Гарсия – Чарівні створіння (страница 49)

«Сто відсотків, світла».

Я поцілував її знову, пригортаючи до себе. Цілувати її було так само необхідно, як дихати. Я не міг без цього, не міг без її вуст, і притиснув Ліну сильніше, відчуваючи її дихання, удари її серця біля моїх грудей. Я весь спалахнув, аж тілом пробігли мурашки. Я відчував, як вона розслабляється в моїх обіймах. Від дотику її волосся мене мов прошивало електричним струмом. Я хотів цього від першої нашої зустрічі, від першого мого сну.

Мене вразив удар блискавки. Ми були одним цілим.

«Ітане».

Навіть подумки я чув у її голосі тривогу. Я перейнявся тривогою теж — мене від Ліни нібито все одно відділяла відстань, її ніжна шкіра палала вогнем, електричні розряди наростали. Ми цілувалися несамовито, наше шаленство було на межі. Ліжко затрусилося, злетіло у повітря і закружляло під нами. Я задихався від емоцій, моя шкіра схолола, кімната поринула у вир, а світло замиготіло й почало згасати — чи то вже у мене темніло в очах.

«Ітане!»

Ліжко гримнуло на підлогу. Зовсім поруч луснула шибка — певно, знову не витримали вікна. Потім плач Ліни і дитячий голос:

— Що трапилося, Ліно-худі-коліна? Чому ти така сумна?

Я відчув маленьку теплу ручку на своїх грудях. Тепло від долоні розтікалося по моєму тілу, коловорот зупинився, я вдихнув — і розплющив очі.

Раян.

Я скочив, намагаючись утамувати прискорений пульс. Ліна була поряд. Вона сиділа, прихиливши голову до моїх грудей, так само як і годину тому. От тільки тепер у її кімнаті були побиті вікна, поламане ліжко, а поряд зі мною стояла білява десятирічна дівчинка, притуливши руку мені до серця. Ліна, схлипуючи, забирала подалі від мене уламок розбитого дзеркала і залізяччя від ліжка.

— Схоже, тепер ми знаємо, що вміє Раян.

Ліна всміхнулася, витираючи очі й підводячи до себе сестру.

— Чудотворець. Таких у нашій родині ще не було.

— Я так розумію, чудотворцями ви звете чародіїв-цілителів? — запитав я, почухавши голову.

Ліна кивнула й поцілувала Раян у щічку.

— Щось типу того.

27. XI

Звичайне американське свято

Після бурі під назвою «День усіх святих» ми потроху повернулися до звичайних справ. Я, як і раніше, ховався від Амми за рогом, зустрічався з Ліною, сідав до неї у катафалк і їхав до школи. Біля краднички до нас приєднувався Мовчун Редлі та дріботів за катафалком аж до самісіньких шкільних воріт. У їдальні нам складали товариство хіба що Лінк і ще двоє хлопців, і це важко було назвати компанією. То були Війні Рейд — єдиний член шкільного дискусійного клубу (вочевидь, дискусії там проходили нечасто) і Роберт Лестер Тейт — переможець орфографічного конкурсу штату, який уже два роки поспіль носив це звання.

Якщо ми з Ліною не жували бутерброди на стадіоні чи не ховалися від пильного ока директора Гарпера, ми сиділи в бібліотеці. Там ми перечитували рукописи про медальйон і сподівалися, що Маріан дасть нам іще якийсь ключ до розгадки. Більше з нами не відбувалося нічого незвичного: ніде не мерехтіли льодяники смертельно липучих сестер-сирен, не чорніли незрозумілі хмари, не вибухали урагани третьої категорії, не планувалося дивних вечерь з Мейконом. Усе було як завжди.

Крім одного. Найважливішого. Я божеволів від дівчини, яка теж, здавалося, втрачала від мене голову. Коли це встигло статися? Мені було легше повірити в те, що вона чародійка, ніж у те, що вона існує взагалі.

У мене була чарівна й могутня Ліна, кожен день із нею минав незабутньо й небезпечно.

Аж доки одного разу Амма не вирішила запросити Ліну на День подяки. Ось цього я ніяк передбачити не міг.

— Слухай, що тобі на тому святі робити? Знудишся, — непокоївся я, розуміючи, що в Амми вже з’явився якийсь план.

Ліна всміхнулася, і моє хвилювання зняло як рукою. Її усмішку я любив понад усе, та й щоразу, як вона усміхалася, я забував про всі проблеми.

— А як на мене, День подяки — це зовсім не нудно.

— Ти ніколи не святкувала його з нами.

— Я взагалі його ні з ким не святкувала. Це свято смертних.

— Жартуєш? Ти що, не їси в цей день індички? Гарбузового пирога?

— Ні, не їм.

— Ну, а сьогодні ти ж хоч не дуже ситно поїла?

— Так собі.

— Це добре.

Я заздалегідь підготував Ліну до того, щоб вона не дивувалася, коли Сестри після вечері загортатимуть печиво в серветки й ховатимуть його в сумочки. Чи коли тітка Керолайн і Маріан півночі сперечатимуться, де розташована перша громадська бібліотека США (в Чарльстоні) і як правильно змішувати фарби для відтінку «чарльстонський зелений» (дві частини «янківського чорного» і одна частина «повстанського жовтого»). Тітка Керолайн завідує музеєм в Саванні й так само добре знається на старовинній архітектурі, як моя мама — на амуніції і військовій стратегії Громадянської війни. Я готував Ліну до зустрічі з усією божевільною компанією: з Аммою, з дивакуватими родичами, з Маріан і Гарлоном Джеймсом.

Щоправда, я не розповів їй одну деталь. Цілком імовірно, що батько сяде за святковий стіл у піжамі, однак я не знав, як їй це пояснити.

Для Амми День подяки був одним з найважливіших свят, а це означало, що, по-перше, батько нарешті вийде до нас зі свого кабінету (хоча, зважаючи на пізній час, це не таке вже й диво), а по-друге, вечерятиме разом з усіма. І жодних сухих сніданків — у цьому Амма була категорична.

Тож на честь виходу тата в наш буденний світ Амма приготувала царську вечерю: індичку, товчену картоплю з підливою, боби й кукурудзу, солодку картоплю з суфле, медову шинку з коржиками, гарбузово-лимонний пиріг з безе… Щоправда після мого походу до озера я підозрював, що пиріг — спецзамовлення для дядька Абнера, а не страва для нашого столу.

Я на мить зупинився перед вхідними дверима, згадуючи, як уперше стояв на веранді маєтку Рейвенвуд. Тепер була черга Ліни. Вона зібрала волосся у хвіст, і лише кілька прядок вибивалося біля підборіддя. Я торкнувся їх рукою.

«Ти готова?»

Вона осмикувала чорну сукню, яка прилипла до колготок Хвилювалася.

«Ні».

«Але вже час».

Усміхнувшись, я відчинив двері.

— Готова чи ні — пізно.

В будинку пахло дитинством. Товченою картоплею і багато годинною працею.

— Ітане Вейт, це ти? — гукнула Амма з кухні.

— Так, мем.

— Ти ж не сам? Веди-но дівчину до нас, нам кортить на неї подивитись.

На кухні все шкварчало й кипіло. Амма стояла у фартусі біля плити, тримаючи в кожній руці по дерев’яній ложі Тітка Пруденс нипала туди-сюди, пхаючи пальці в усі кухон миски. Тітки Мерсі та Грейс розклали на кухонному столі «Ерудит», але складання слів ішло в них туго. Однак вони на це не зважали.

— Та годі вже там стовбичити. Йдіть сюди.

Кожен м’яз у мене напружився — я й гадки не мав, що можуть бовкнути Амма чи Сестри. Та й досі не розумів, чому запросити Ліну було для Амми так важливо.

Ліна ступила через поріг.

— Приємно нарешті з вами познайомитися.

Амма зміряла її поглядом з голови до п’ят, витираючи руки об фартух.

— Ага, то це через тебе у мого хлопчика з’явилося стільки справ. Листоноша мав рацію: гарна, як з картинки.

Цікаво, коли це Карлтон Ітон зробив Ліні такий комплімент? Чи не тоді, як вони з Аммою їхали до Броду?

— Дякую, — зашарівшись, мовила Ліна.

— Чула, ти тут школу добряче потрусила, — усміхнулася тітка Грейс. — Що теж непогано. І чого вони вас там вчать?

Тітка Мерсі виклала по черзі літери: Х-Т-І-Т-Ь-С-Я.

Тітка Грейс схилилася до дошки і скривилася:

— Мерсі Лінн, ти знов махлюєш! Шо це за слово? Ану скажи його в реченні.

— Мені хтіться того білого торта.

— Так неправильно.

Що ж, бодай хтось із них знає правопис.

Тітка Грейс прибрала одну літеру.